Ох, ця мені робота… Запізнюватися, мабуть, не варто, а то знову потрапиш у штрафники. Коли ж вона у них починається? Вчора прикібертонився десь о першій годині дня… Кілька хвилин пішло на перемовки з роботом, з вождем, дорога зайняла не менше півгодини… Отже, десь о другій дня… Ще маю час. Ага, треба ж вухо проколоти, начепити цю кляту сережку. Чим проколоти? Навіть гвіздка нема. Поламав, канапу, стілець. Клеєні. Нарешті здогадався видобути з крісла пружину, випрямив її і, зціпивши зуби, продірявив праве вухо.

ПОДАЧА ДРУГА

З ГАРЯЧИХ ОБІЙМІВ ДАМИ БЕЗ ІМЕНІ — ПРОСТО В ЛЕПРОЗОРІЙ

Маючи гіркий досвід, прибув першим до Палацу праці. Спробував визначити розміри споруди. Йдучи вздовж стіни, відлічував кроки п’ять, десять хвилин, а кінця все не видно. Повернувся назад і через парадний вхід зайшов у зал. Цікаво все-таки, як тут обладнано столи. Виліз на середній, заповз у нішу, звідки учора так чудодійно виринали страви. У темряві подолав метрів з десять. Раптом стіл почав вислизати з-під мене. Невпинно нарощуючи швидкість, я помчав униз і грюкнувся лобом об якусь перегородку. Вибратися назад по слизькому пластику не зміг. Так і просидів у темряві добрих півгодини, мацаючи ґулю і слухаючи свій транзистор, що не вмовкав і на хвильку. Стіл нарешті рушив і подав мене на-гора замість холодної закуски. У залі вже зібралося чимало кібертонців. Але ніхто не звернув на мене особливої уваги.

Коли на помості з’явився вождь, Чудотворець Дванадцятий, і зазвучала знайома мелодія, я, не чекаючи персонального запрошення, ліг разом з усіма. Скоро оркестр замовк. Я підвівся, зручніше вмостився біля столу. Ліворуч сиділа дама. Інстинктивно повернувся до неї спиною. Але й праворуч сиділи жінки. Дама праворуч помітила мій соромливий порух.

— Хелло, любчику! — кокетливо усміхнулася.

— Здоровенькі були, — промимрив у відповідь і насмілився повести очима в її бік.

То була вельми фотогенічна жінка. Густе чорне волосся спадало тугими ручаями на білі плечі, на тугі груди, створюючи водночас своєрідну рамку для довгастого обличчя. Вуста пашіли свіжістю, а зеленкуваті очі так і стріляли бісиками з-під чорних вій. От тільки ця ідіотська сережка і цей телевізор на животі…

Я й замолоду не відзначався вмінням триматися серед жінок, а після одруження зовсім здичавів. Тому легко уявити, в якому незручному становищі опинився. Треба ж підтримати світську розмову, а нічого путнього не спадало на думку. Насилу здобувся на дешевинку:

— Мене звуть Грицем… А вас?

Жіночка звабливо змахнула віями.

— Еге, любчику, тобі слід чарчину… У тебе після вчорашнього… — виразно покрутила пальцем біля скроні.

Я ж не вождь. Навіщо мені ім’я?

Навіть на такому примітивному рівні розмови маю вигляд ідіота. Аби підтвердити її припущення, на користь якого красномовно промовляла і ґуля на лобі, схопив чарку, що саме пропливала мимо. Виходить, вони не мають імен. Як же так? Не зовсім зручно якось.

Жіночка тим часом ляснула мене по потилиці суцільнозварною долонею:

— Ти сьогодні після культпоходу вільний?

Ну, скажу вам, надто вже скажений темп…

Тут і так не можеш второпати, що до чого… Але ж треба відповісти, аби не подумала, ніби я справді з-за рогу мішком прибитий. Ствердно кивнув головою.

— От і добре, любчику. Ти мені подобаєшся навіть без бороди.

Що уважніше придивлявся до кібертонців, то більше дивувався. Виявилося, вони не тільки танцюють, а й ходять, навіть сидять під “музику” своїх транзисторів — занудно похитуються, здвигують плечима. І всі- воднораз. Підвівся, почав освоювати їхню ходу. Нелегко. Ступні треба вивертати всередину, сідниці-відставляти далеко назад. Либонь, великих успіхів мені тут не домогтися.

Година минала за годиною, а стіл-конвейєр все плив і плив. Нескінченне жвакання. Гребуть жменями-лопатами все підряд, запихаються. Я довго не міг догадатись, чому час од часу за нашим столом спалахує пожвавлення. За іншими було спокійніше, а в нас то виникали суперечки, то кібертонці видирали один в одного кістку або кусень м’яса. Адже їжі — хоч греблю гати… Ага, он воно що! Боротьба йде за кусні, до яких вже торкнувся вождь…

Я нудився, а вони хоч би що — жують без поспіху, п’ють. Руки витирають бородами. Деякі тут же, скоцюрбившись на килимі, куняють. Дамочка без імені теж невдовзі розляглася, поклавши голову мені на коліна, і безтурботно захропла.

Мусив сидіти і ловити витрішки.

Довго не міг зрозуміти: навіщо оті численні вицвілі полотнища на стінах. Тільки після уважного огляду встановив: то гасла чи заклики, збляклі від часу. З нудьги почав по залишках літер відновлювати тексти:

“Пити чи не пити — ось в чім питання… Пити чи не пити — все одно!.. Хто вволю їсть і смачно спить, той дуже довго буде жить… Від сну ще ніхто не вмирав… Назад — до витверезника!.. Хай живе всевишній всемогутній Кібер і Чудотворець Дванадцятий! Хвала кібертонкам — невтомним діячкам духовної культури!.. Не мислю — отже, я живу… Не відкладай на завтра те, що робот може зробити сьогодні… А ти не забув відвідати Палац духовної культури?!” і т. д., й т. п.

За помостом, де сидів вождь, у ніші виблискували відполірованою поверхнею два куби. Тепер мав можливість прочитати на нижньому: “Великому “Адаму” — від вдячних кібертонців”. Верхній рожевий куб поцяцьковано різнобарвними плямками. Все-таки і цю планету не обминув абстракціонізм…

Надвечір в залі з’явилися роботи. Безшумно никали між столами з носилками в руках, підбираючи тих, що вже не могли самостійно пересуватися. Саме так, очевидно, і мене вчора поцурпелили до витверезника.

Уже й сонце сіло, а праці не видно краю. З незвички, чого доброго, і виснажитись можна. Десь аж опівночі знову прогримів гімн, і публіка почала розходитись.

Від під’їзду один за одним безшумно відпливали сніжно-білі атомокари, освітлюючи дорогу яскравими прожекторами. В привітно розчинені дверцята одного з них сіли й ми. Жіночка зразу ж, не соромлячись робота, засипала супутника, себто мене, поцілунками. Хоч би слово мовила для годиться… Ні, до такого експансивного поводження не звик. Але ж не личнть, певно, й пручатися? Ще засміє. Хтозна, які тут порядки.

З полегшенням зітхнув, коли атомокар зупинився біля яскраво освітленого під’їзду дивної споруди. Бон а нагадувала силосну башту гігантських розмірів. Над входом неонові лампи висвічували: “Палац духовної культури”.

Слава тобі господи, тут вона, певно, вестиме себе делікатніше. Вже сама назва установи зобов’язує.

Як тільки ступили на поріг, постелився під ноги ескалатор. Рухомі гвинтові східці понесли нас повільно вгору. На стінах висіли однакового розміру пронумеровані полотна. Живопис. Ніяких абстрактних, формалістичних вибриків. Картини виконано майже майстерно. Цілком реалістичні. Навіть надто реалістичні, кожна подробиця виписана скрупульозно точно.

Вражала тільки одноманітність тематики. Чим вище піднімався ескалатор, тим відвертішою ставала тематика. В жодному музеї на Землі таких картин не побачиш. Колись, ще за моєї пам’яті, листівки на подібну тематику, щоправда, продавали. З-під поли.

Супутниця здивовано поглядала на мене, не звертаючи уваги на картини.

- І тебе вони цікавлять? — запитала. — Примітивна мазанина. Шедеври — далі.

На якомусь надцятому оберті мені стало млосно. Ми, очевидно, наближалися до кінця галереї, бо супутниця тепер раз у раз смикала за руку.

— Глянь, любчику! Цей варіант зовсім не поганий. Як ти гадаєш?

Я мурмотів під ніс щось нерозбірливе й тупо кивав головою.

Незабаром ескалатор проплив мимо останньої картини. Встиг звернути увагу на номер 999 і опинився на даху “силосної башти”. Тут зібралося чимало кібертонців і кібертонок. Вони були радісно збуджені, усміхнені. Над юрбою біліли плакати, транспаранти з написами: “Хвала Кіберу!”, “Кібер — геній!”, “Хай живе наш вождь, вірний слуга кібертонців — Чудотворець Дванадцятий!”, “Наш Кібер думає за нас!”