— Краще, дай йому їсти. Я переконався, що тварини, які гарно їдять, завжди справжні і реальні.

Кіт показав себе надзвичайно реальною твариною, бо виявив неабиякий апетит. Він жер ковбаски, задоволено муркочучи, переміщуючи м’ясо з одного куточка рота в інший, переминаючись з лапи на лапу, час від часу зупинявся, ковтав нарешті те, що пережував, оцінююче дивився на те, що залишилось, а потім з новою агресивною пожадністю накидався на їжу.

— Від цього кота ніякої загрози, мила маленька тваринка.

— Нехай залишається, з котом ми легко впораємось, якщо він не буде перетворюватись по ночах у великого кровожерливого монстра.

— Врахуйте, що не він прийшов до нас в дім, а ми до нього.

Кіт, наївшись, заснув у кутку сидіння великого м’якого крісла. Тарас пішов далі копирсатися у пічці, Остап разом із шкутильгаючою Наталкою піднялися на другий поверх, щоб переглянути папери та комп’ютерні файли.

День йшов до завершення. Шестеро очей чекали малинових барв вечірнього неба. Нічого незвичного троє гостей на станції не помітили і, взявши на себе функції господарів, вони весь цей час намагались налагодити звичайний режим життя, який тільки можливий у такій ситуації.

Наталка спробувала відтворити запрограмований дизайнерами "Лінгвіку" комфорт, бо зниклий персонал в останні дні свого життя на станції не дуже дбав про дотримання порядку. Коли вже почало сутеніти, чоловіки обійшли всі вікна і люки на станції, щоб перевірити, чи замкнені вони. В цей час Наталка сиділа посеред холу у своєму кріслі, її рука ніжно торкалася вух чорного кота. Він усміхався, мружив очі і впирався щосили головою в пальці дівчини, терся об них, чухаючи собі шкіру біля очей та брів з довгими вібрисами. Тварина сиділа надто спокійно як на земного кота, якого занесло на іншу планету, — так думала собі Наталка, піднімаючи руку над цим дивним створінням. Її дивувало те, що кіт тягнеться до занесеної над ним руки, яка може і погладити, і вдарити.

Очі Хвойної миготіли то на одні двері, то на другі. Вона не знала, в які з них увійдуть хлопці, і чекала розсування стулок будь-яких дверей. Чомусь моторошно чекати, у голові рояться холодно-мурашкові думки, які раз-по-раз заганяють в кут теплі і пухнасті імпульси свідомості, що передаються по руках від шерсті кота.

Вона сиділа так більше години, чекаючи своїх супутників, потім на мить закрила очі і тут — вони. Наталка лиш помітила, що Остап і Тарас уже в холі, а двері засуваються за ними.

— Все зачинено, сюди не проникне навіть комар. — задоволено заявив Шуминський.

— Духам двері не потрібні. — Хвойна сумно посміхнулась.

— Не містифікуй, давайте зараз краще вирішимо, як ми ночуватимемо. Поодинці чи разом? Чи хтось з кимось, а хтось — один?

— Останнє виключено! — підмітив Береговий. — Я за те, щоб всі разом. Ми знатимемо, що відбуватиметься і з іншими.

— Розумно. — командор схвально кивнув головою. — Але Наталка може вирішити сама.

Хлопцям здалося, що дівчина задумалася, а потім легко відповіла:

— Разом, так разом, але за умови, що ви не будете приставати до мене.

— Хвойна, ми летіли сюди не один день, і ні я, ні...

— ...Тебе не чіпали.

— А вона саме цим і незадоволена. — вколов Тарас і одразу ж добродушно посміхнувся. — Це жарт, не ображайся.

Хвойна кинула на чоловіків серію землезрівнюючих поглядів і голосно, чітко, з ударними паузами заявила:

— Сьогодні я сплю з ним! — і підняла кота угору.

— От скотина, Остапе, подивись як ця тварюка зневажливо дивиться на нас. — Тарас націлився пальцем у голову кота і погрозливо звів брови докупи.

— Ні! — Шуминський руками оперся на стіл і, дивлячись Наталці прямо в її зелені озерні очі, повторив: — Ні! Кіт ночуватиме окремо від нас.

— Але — спробувала заперечити Хвойна, та її обурення перервав металевий голос командора.

— Це — наказ! І я вважаю своє рішення достатньо обґрунтованим, ослухатися моєї поради ви можете, але наказ зобов’язані виконувати. Ми постелимо котові в Дороті і закриємо двері туди на персональний код, а сюди принесемо два спальники. Ночуватимемо в кімнаті Томаса, я і Тарас — в спальниках, Наталка — на ліжку.

Ніхто нічого на ці слова не заперечив. Всі троє порозсідалися по кріслах навколо столу.

— Що робити? — Береговий потер рукою своє колюче, давно неголене, підборіддя. — До ночі ще далеко, Наталко, скажи що-небудь.

— Що саме? Все й так зрозуміло і без слів — ми ризикнули, прийшли сюди і тепер чекаємо на кару за цю витівку. Та нам і не віриться, що все буде добре.

— Запишемо тебе штатним біографом або совістю екіпажу.

— Або психотерапевтом.

Знову запала мовчанка. Така тиша буває тоді, коли немає звуків, якими хочеться її заповнити, коли немає про що говорити, або коли море слів, але ти відчуваєш, що вони заважатимуть тиші.

Кіт згорнувся клубком на колінах Хвойної, заколисаний комфортом кают-компанії. Враз його вуха настовбурчилися, він підвів голову, принюхався і знову розслабився, пригорнувшись до тепла дівчини.

Наталка крізь напівдрімоту відчула знайомий домашній аромат — так може пахнути тільки свіжозаварена якісна кава. Тарас теж втягнув носом повітря і задоволено зиркнув у сторону кухні:

— Я забув сказати, що кухня вже працює, і сьогодні в меню, як я і обіцяв, — шоколадний торт.

— Ура-а-а! — кіт вмить злетів з ніг Хвойної, яка змахнула його рукою і побігла до кухні.

На стіл лягла оранжево-біла скатертина, за мить на ній з’явилися торт і запашна кава.

— Наша перша приємна несподіванка на цій планеті.

Усі сиділи, замріяно дивилися на шоколад, що застиг на торті, але ніхто не брав до рук лопатку, щоб розкласти по тарілках цей спокусливий десерт. Наталка і Тарас просто вирішили, що таке священне дійство як розподіл першого шоколадного торту на планеті Океан повинно провестися керівництвом в особі командора, хоча сам Остап, в свою чергу, думав, що розкласти десерт повинна Наталка як господиня і як єдина представниця жіночої статі. Трійця просто сиділа і дивилася на торт, врешті Береговий стиха кашлянув і порушив мовчанку:

— Остапе, здається, що тобі потрібно дещо зробити.

— Ти правий, — Шуминський підвівся. Випроставшись, він три рази перехрестився.

Його супутники, трохи здивовані поведінкою свого командора, теж підвелися і почали молитися разом з ним. Страшно лунали святі слова, страшно для самих людей, молитву вони промовляли як закляття від станційних демонів.

Вечеря того дня нагадувала трапезу масонів, лиш під кінець зникла трагічна тиша, тихо полилася звичайним руслом розмова. Шоколад відігнав очікування страху.

Після вечері Наталка віднесла посуд на кухню, включила миючу машинку і повернулася в хол, де вже стояли зі своїми спальниками чоловіки. Усі троє переглянулися і рушили до спальні Томаса.

— Ей! — Тарас клацнув пальцями.

— Що?

— Хочу нагадати, що ми йдемо спати, а не вішатись, приберіть траурні міни з обличчя.

Двері зачинилися, спрацювали кодові замки, і троє людей враз опинилися одні у невеликій кімнатці, відмежовані стінами від чужого світу.

Час поволі спливає, надто поволі. Навколо темрява, в якій зникають межі кімнати. Гості "Смерекового раю" лежать мовчки, вони ще не сплять, але нічого й не роблять, навіть не розмовляють, боячись злякати словами спокій, до того ж розмова може привернути чиюсь увагу. Не зрозуміло тільки чию саме? Хто Вони? Люди, окутані мороком, лиш здогадуються про Них, здогадуються і вірять у їхнє існування. У такому тремтливому спокою темряви сон не приходить.

Віє холодом, холоднеча пробирається по ногах, по стегнах, по животі до серця. А коли вона дотягнеться до нього? Наталка інстинктивно натягує на себе ковдру і просинається. Навколо фіолетові сутінки, мертвизна ночі. Так тихо, що ця тиша починає існувати самостійно, вона оселяється металевим ломом у спині, від раптового страху сковує дихання і немає сили крикнути. Дівчина знає, що сталося щось страшне і невідворотнє. Сталося. Потрібно лиш повернути голову і подивитися на підлогу, тоді все стане зрозумілим. Воно там, воно або свідчення його існування.