— У мене таке враження, що цей ранок почався зашвидко. — Дороті відкотилася до стіни і виставила ногу з-під теплої ковдри.

— А в мене взагалі немає жодних вражень.

— І ще я думаю, що тільки-но чоловік і жінка залишаються самі на кілька днів як відразу ж починають ходити колами навколо ліжка, і, врешті-решт, лягають в нього навіть без почуттів, від нудьги чи через природні інстинкти.

— Зрозумів. Коханці з нас неправильні.

— З психологічної точки зору так, а з фізіологічної...

— Ну, з цієї ми підходимо один одному як гвинтик і гайка.

— Б-р-р. Яка ж ти все-таки сволота! Встаємо.

Вони неохоче посповзали з ліжка, одяглися і вийшли в хол. Наталка і далі лежить зафіксована на столі, і одяг на ній нікуди не зник. Отже, все гаразд.

— Я приготую сніданок, а потім перев’яжу твою рану. — Едмінгтон пішла на кухню, а Тарас сів розглядати Хвойну. Приємно, коли можеш отак дивитися на іншу людину, а вона цього не помічає. А може помічає?

Крик з кухні мало не звалив Берегового з крісла. Кричала Дороті, слідом за криком почувся стук чогось об підлогу. Чоловік зірвався з місця і побіг туди. Дороті жива, але непритомна, лежить на долівці з фартухом в руках. До кухонного вікна з двору припертий обличчям до скла чоловік, він ніби заглядає всередину. Його ніс приплюснувся об скло, щоки обвисли, губи завмерли у розчавленому поцілунку і перерізане, просто пошматоване горло.

Тарас бачив весь персонал "Смерекового раю" на світлинах інформаційного проспекту, тому відразу ж впізнав цього чоловіка. Це — Томас Селвінг, його притиснено до вікна сухою ломакою і він стояв тут цілу ніч, бо кров уже засохла.

З табору не долинає жодного звука, здається, що там вже нікого живого не залишилось. Лиш тепер Остап наважився підвестися з-за стіни очерету і подивитись на берег. За крок від нього, напівзанурений у воду, лежить труп дикунки, біля неї у воді виблискує її меч, далі видно лиш поодинокі стебла очерету, що губляться в тумані.

Бій закінчився, тільки хто кого переміг? А де переможці?

У грудях закипає запізніла злість на самого себе: що ти за чоловік, коли ховаєшся під час бою, дарма, що билися жінки? Коли переляк минув, голова починає прокручувати цей бій і з’являються питання: "Чи все я правильно робив? Чи задоволений своїми діями?", а відповідь одна — "Ні!". Така поведінка не достойна людини, тим паче, чоловіка. Він і сам не сподівався, що в ньому живе такий боягуз.

Остап вийшов на берег і зупинився серед понівечених трупів: розбиті голови, пронизані стрілами груди, порізані, порубані тіла. Від крові навіть туман наситився рожевим відтінком. Невже в цій різанині ніхто не вцілів?

Між двома старими горбатими вербами, на межі води і піску, стоїть на колінах одна з фей цього табору. Отже, вони відбили напад, але вціліла тільки одна? За час перебування в таборі туманного озера Остап нарахував їх дев’ять. Він кілька хвилин ходив по берегу і розглядав мертві тіла, нарахувавши вісім вбитих з племені, що підібрало його під обривом, і семеро нападниць. Справді, вціліла тільки одна.

Вона дивиться на озеро, схрестивши руки на грудях. В її очах немає гніву, бажання помсти чи болю, просто сумна правда — мовчазна молитва до озера за душі померлих подруг. Нарешті фея підвелася з колін, підняла з піску мокрий меч. До неї підбіг великий кінь із золотою гривою, і вона застрибнула на нього. Шуминський враз зрозумів, що залишається сам наодинці з цим чаруючим туманом, наодинці з мертвими дівами.

— Стій! А я? — чоловік зробив кілька кроків за конем, що йшов у напрямку лісу. Вершниця озирнулась і подивилась на нього. Звичайно ж, вона не може взяти його із собою. Він повинен бути тут, на нього покладено якусь місію — і кінь з вершницею зникли за розтріпаними клаптями туману.

Що тепер робити? Закопувати трупи? І тут Остап згадав про "знайому" і пішов шукати її вздовж берега.

Вона лежить в метрі від рухливої води, її очі закриті, довгі вії опущені на щоки, між губами проблискує білизна зубів — вона посміхалася, коли вмирала. А такою посмішкою можна навіть заворожити смерть. Командор подумав, що запам’ятає її такою назавжди.

Розтяте плече, рана дуже глибока, кров ще тече. Рана на стегні довга, але поверхнева, м’язи та сухожилля не пошкоджені, остання рана під грудьми від меча, який прорубав металевий нагрудник.

— Боже, чому вони теж гинуть? — але Бога не видно, бо небо заслав вічний туман, що злітає з поверхні води.

Згадалася операційна "Смерекового раю", де Наталка лежала під білим покривалом, а на сусідньому столі — холодне тіло феї, потім в думках повстав розлючений Тарас, який вирішив, що його командор грається із мертвою Хвойною. Та тепер Остап не бачив нічого аморального в тому, щоб поцілувати мертві губи. Тут смерть і життя не тільки є нероздільними, а й не мають чіткої межі між собою. Він став навколішки, сперся руками на вологий мох і схилився над дівою, його губи наблизилися до її посмішки, вони ось-ось торкнуться застиглих малинових пелюсток...

Що ж це? Вітер... Командор випростався — вона жива і дихає. Потрібно швидко перев’язати рани. За кілька секунд Шуминський відкинув нагрудник вбік і відгорнув шовкову хустку з її живота — на лівому боці видніється акуратний розріз і кілька синяків, крові витекло зовсім мало, бо шовк закупорив рану.

— Тримайся, тримайся! — якби він подивився до неї швидше, то вона не втратила б стільки крові і мала б більше шансів вижити. — Я не вибачу собі твоє смерті.

Коли хтось вмирає через помилку іншого, то як цьому іншому жити далі?

Рана на плечі найстрашніша, і, якщо діва виживе, то навряд чи зможе володіти скаліченою рукою. Потрібно зшити краї рани, але як це тут зробити? Єдина можливість зашити рану — це медпункт "Смерекового раю", але він не пам’ятає дороги. Остап випрямився, почувши тихий тріск гілок за спиною. Тепле вологе дихання торкнулося плечей — він обернувся і побачив великі коричневі очі.

Кінь! Срібногривий!

Нова порція вологої землі впала на свіжу могилу і скотилася на зелену траву.

Яма вийшла неакуратна і Томас міг би образитись, побачивши, де його збираються поховати, та у Дороті немає сили копати далі: м’язи судомить, руки здерев’яніли. Тарас зціпивши зуби тягне до ями чорний поліетиленовий мішок з тілом Селвінга.

— Вибач, що заставила тебе з простреленим плечем тягти його.

— Нічого, я розумію, що тобі страшно до нього торкатися.

— А як тобі яма?

— Нормально. Скоро копання могил на цій планеті стане нашою другою спеціалізацією.

Мішок перехилився через край ями і сповз на дно.

— Дарма ми не зробили розтину тіла. — Дороті почала засипати мішок землею.

— Навіщо? Причина смерті очевидна — перерізане горло і три рубані рани на спині. Не розумію, навіщо його вбили тут?

— Щоб налякати нас. Я... Ти просто не уявляєш собі, як я перелякалась.

— Уявляю. Я чув твій крик.

— Це перша смерть, яку я побачила живцем на цій планеті.

— А на Землі ти бачила багато смертей?

— Достатньо. Рік я пропрацювала в лабораторіях Далласького інституту, одного разу там поламався електростимулятор в кімнаті, де утримувався піддослідний шимпанзе. Мій співробітник, Річард Бургард, пішов його полагодити. Вимкнув прилад з мережі, знайшов перегорілі дротики і вирішив з’єднати їх вручну. Мавпа спробувала допомогти йому і натиснула на вмикач. Я лиш побачила, як Річард сповзає на підлогу.

— А звідки ти знаєш, що це мавпа ввімкнула стимулятор?

— Бачила сама.

— Я таким досвідом похвалитись не можу. — Тарас ногами зсував землю з країв ями вниз, кривлячись від шелесту мішка, на якого сипався ґрунт.

— Смерть Томаса перевершила усю жорстокість, яку я можу собі уявити. Це мене найбільше злякало. Дивно, що я не вмерла від переляку, побачивши його обличчя, і дивно, що зараз, у мене немає істерики.

— Твої нерви адаптувались до стресу.

— Його вбивця може зробити таке ж з нами. Чому вони так не люблять людей? Що вони хочуть довести цим вбивством?