Але він встиг втекти з-під світлої смерті і та люта паніка, яка заполонила його повністю, вже поступово зникає. Невже, переживши таке, можна ще чогось боятися? Тепер сама смерть не страшна.

У кількох метрах від нього на землі сидить Аурі і намагається спинити кров, яка тече з рани на плечі. Унизу, відмочуючи копита у маленькому струмку, тремтить Срібногривий.

Все навколо намагались знищити, а ти залишився живий. Живий! І вона вижила!

Дороті боялася розплющити очі і побачити тепло, що розливається по животі. Щось сидить під ребрами, чути паленим м’ясом, обвугленим волоссям і теплою кров’ю. А Бріксті з переляку так і застиг на ній, мало не роздавивши її своїми широкими плечима.

Над галявиною стоїть хмара з диму і пари, вогню вже немає.

Вона легенько штовхнула Ендрюса і відчула, що з її шкіри щось вистромлюється. Чоловік впав на живіт, з його спини стирчить металевий плінтус. Тепло на ній — його кров. Бріксті зупинив собою цей смертоносний метал, але плінтус, пройшовши його тіло наскрізь, продірявив живіт Едмінгтон. Рана маленька і неглибока, але через опіки виглядає загрозливо.

Бріксті мертвий і цікавість до нього змінилась байдужістю, легко і невимушено. У даній ситуації головне, що ти вижила, а йому, на жаль, не пощастило. Ти так довго чекала на кохання, а доля знову залишає тебе самотньою, та Ендрюс був загадковою людиною, і деякі його дивацтва перевершували його.

Галявина чорна, вкрита сіткою диму від згарища, але вільна. Там немає блискучого металевого паразита — станції, яка розкидана у радіусі кількох кілометрів навколо.

Ґрунт зсунувся під чиїмось ногами, та хтось все таки намагається йти тихо і швидко. Це Тарас підійшов до ніші і скривився, побачивши мертвого Ендрюса. Він затинаючись прошепотів:

— Там, там... прилетіли.

— Хто?

— Ходи подивишся.

— Скажи! — але Береговий мовчки обернувся, і вона пішла слідом за ним, витираючи мокрою блузкою червоні розводи зі свого тіла, яке було брудне ще й від попелу.

Де-не-де зі схилу стирчать металеві уламки станції, деякі з них ще димлять, незважаючи на щедрі потоки води з небес.

Дим — туман, уламки — небо, кров — дощ, страх — радість, майбутнє — "Смерековий рай".

Біля вершини пагорба вони зупинились. Тарас показав рукою на білу смугу пляжу.

— Боже, він же вибухнув. — Дороті присіла за кам’яною глибою, з-за якої визирали тільки очі.

— Це не наш, це взагалі не та модель. Це — військовий космоліт СКЕУ!

— Отже, "Смерековий Рай" знищили не феї?

— Не знаю, усе може бути дуже заплутаним.

— Але чому?

— Чому, чому! Що чому?

— Чому вони підірвали нашу станцію, адже цим вони могли нас вбити?

— А вони й хотіли це зробити і дивно, що це їм не вдалося.

— Нас вже нема. — Остап не знав чи плакати, чи махнути рукою на все і повернутись в казкову долину до берегів туманного озера. Він не міг зрозуміти, як станція могла бути знищена лазером? Хто її знищив? А якщо все так, як здається, то промінь з неба може означати початок полювання. Він мовчки роздумував, намагаючись осягнути зміст і причини цієї катастрофи. Бог не стріляє лазером, у нього є блискавки.

Часом не розумієш, що коїться у Всесвіті, хочеться вірити, що там все правильно і збалансовано, але з’являються речі, які породжують хаос у твоїх уявленнях.

Кров перестала текти, та Аурі знепритомніла, вона занадто ослабла після втечі. Краса феї — єдине неспотворене, що залишилося в світі, єдине, на що хочеться зараз дивитися, торкнутися і відчути — тоді забудуться всі ті вибухи, які зруйнували частинку твого життя.

Вона заборонила перший поцілунок на березі чарівного озера і вчора здригнулась від дотику його губ, а тепер? Остап збагнув, що може померти в наступну мить, якщо не звідає забороненого. Ця мрія настільки сильна, що їй не може перешкодити ні її непритомність, ні власний острах.

Злива перетворилась у спокійний і розмірений дощ, що остуджував гарячу землю. Остап ковтав краплі, які текли по його губах, спрагло ковтав. Її спокусливе засмагле тіло лежить серед моху й болота, потрібно надихнути в нього життя, і ніхто тобі в цьому не завадить. Командор торкнувся мокрими губами її щоки, відчувши дощ; його губи повільно посунулись до кутика її рота і завмерли там. Спляча красуня від поцілунку не прокинулась, лиш тихо і повільно дихала, притиснена зверху вагою чоловіка.

Він цілував її спрагло, жадібно, немов пив дорогоцінне вино, чарівний нектар, хвилюючись за кожну краплинку. Тіло Аурі смикнулось, тікаючи від непроханого гостя, який претендував на її тіло. Однак спрагла плоть вимагала більшого, тому чистота й незайманість дівчини не зупинили його, і він просувався в глибину її лона. Діва розплющила очі і закричала. Так кричать тільки самотні чайки, літаючи над спаплюженим гніздом...

Четверо кремезних стояли на стежці в ущелині плато.

— Це вони! Нам потрібно забиратись звідси, швидше повертаємось в космоліт. — найвищий з них швидким кроком попрямував у сторону моря. Решта залишилась на місці, втягнувши голови в плечі, немов черепахи, для них цей крик означав, що дияволиці Океану поряд, істоти про яких достеменно нічого невідомо, але які стали перешкодою землянам на шляху до загарбання планети.

Це ж не крик, це надприродне волання, жалісливе і жахливе!

— Стіве Дженікер, ти забуваєшся! Не смій наказувати! Ти капітан корабля, а я — головний у підрозділі і я наказую перевірити, чи ніхто з них не залишився живим — це наш прямий обов’язок. — один з військових зробив кілька кроків за першим, але не слідуючи за ним, а для того, щоб крикнути навздогін. — Обов’язок!

— Вишли відеоробота. — сказав капітан, обернувшись до решти.

— В інструкції сказано, що це повинні робити люди, бо вони завжди кращі за машини.

— Я тебе попередив, і моя совість чиста. Якщо ви не повернетесь через півгодини, то я полечу без вас, бо це вже — мій обов’язок.

...Остап скотився з феї у воду і схопився за голову, відчуваючи, як до горла підступає тремтячий клубок.

Фея руками відштовхувалася від землі, намагаючись встати, але сили покинули її. Нарешті вона звелася на ноги, і погляд зелених очей зупинився на обличчі чоловіка. Навіщо? Її здорова рука заповзла під вовчу шкуру на стегнах, і за мить Аурі витягнула руку перед собою, розглядаючи червоні крапельки на пальцях, і другий крик розрізав напоєне водою повітря.

Шуминський шморгнув носом і, бурмочучи щось собі під ніс, пішов по схилу вгору. Його ноги ковзали по розмоклому килимі хвої, витираючи сльози з очей, і тут теж де-не-де лежали кусочки "Раю", деякі з них глибоко ввігналися в стовбури дерев, де й залишаться навічно.

Люди? Троє чоловіків лежить поміж деревами. Їхня шкіра біла, як молоко, очі сліпо втупились в нікуди. І на них форма внутрішніх військ СКЕУ. Прилетіли! Цього стільки чекали, і ось воно, нарешті, сталося. На Землі згадали про кількох загублених на далекій планеті людей і прилетіли за ними. Чому ж військові, а не психологи? Те, що вони мертві, не дивно, адже і персонал станції і група підтримки впливали на навколишнє смерекове царство повільно і обережно, так само як воно на них — повільно насилаючи божевілля. А ці троє націлили сюди лазер, і кара за такий великий гріх настигла їх відразу. Їм ще пощастило, бо смерть їх була миттєва. Вони навіть не встигли зрозуміти, що вже ніколи нічого не зрозуміють. Смерть без божевілля, без довгих днів очікування — просто порятунок. Він обернувся і подивився вниз — фея лежить непритомна у воді струмка.

— Стіве, ми помилилися. — сивий чоловік сперся ліктями на край столу, його сірі старі очі здивовано забігали поглядом по екрані сканера.

— Як помилилися? — капітан сів поряд з ним і теж глянув на екран.

— На висоті тисячі метрів сканер показав, що на станції є всі, хто нам потрібен: шестеро — в самому корпусі, з них двоє мертві, ще один мрець закопаний на галявині, а ще один — у холодильнику космольоту групи підтримки, але повторні покази дають зовсім іншу картину: під час обстрілу на галявині було лиш четверо або троє людей, тобто мерців.