За хвилину Береговий відкинув від себе відкручену кришку люку, схопився за його край пальцями і так-сяк підтягнувся вгору, досягнувши своїм ротом отвору вентиляції:

— Дороті, впусти мене! — цікаво, чи вона чує? — Інакше ми розіб’ємось. Смію нагадати — ти не вмієш керувати кораблем!

Чути тільки слабкий шум кондиціонерів, які вихлюпують тобі в обличчя прохолодне повітря без смаку.

— Ти чуєш мене? Хочеш померти?... Хочеш?... А я не хочу!... Стерво ти, Дороті! — він перевів дихання і почав кричати тихіше, намагаючись чітко і по складах викрикувати кожне слово.

— Дороті, хіба варто було стільки страждати, щоб тепер вбити і мене, і себе?

Нижня щелепа вже заніміла, важко кричати і водночас триматись за край люку однією рукою і підборіддям. Коліна впираються в край плити в стіні, але ця опора надто мала і чоловік врешті з’їхав додолу.

Чути тихе шипіння, таке враження, що об борти "Сівею" треться велетенський наелектризований кіт. Якщо вона не зменшить швидкість і не ввімкне захисний екран, то космоліт згорить за лічені хвилини. Він знову потягнувся до отвору і крикнув:

— Підніми закрилки і вистав екран. — сповзши на підлогу, додав: — Якби вона ще й знала, як зробити те, що я сказав.

Збільшується вібрація корпусу і здається, що підвищується температура.

— Випусти парашути, і основний і додатковий! Чуєш? — як би виламати ці двері, бо навіть лазером їх різати дуже довго.

— Дороті, я кохаю тебе і не хочу, щоб ти вмирала такою смертю. — "Такою легкою смертю".

Різко змінюється сила тяжіння, а це означає, що Дороті ввела корабель в штопор.

— Відключи штучну гравітацію! — кричав він далі, підстрибуючи до отвору в стіні. — О, жінки, о, клоновані від Адама створіння! — якби вона хоч трохи слухалась його або автопілота.

Раптом Береговий втратив опору під ногами, його перекинуло через себе, він пересік у вільному падінні весь коридор і гепнувся в його торцеву стіну. Дико запекла поранена рука, руки і ноги ніби приклеїлись до стіни, у вухах дзвеніло.

По коридору, в напрямку лежачого на стіні штурмана, летіла пластикова шафа, мабуть хтось забув закріпити її. Слідом за нею рухалися поодинокі предмети: дзеркало, крісло, клавіатура з обірваним шнуром, рація і цілий рій металевих скрепок. Від шафки Береговий спромігся ухилитись, та щось з її шлейфу вдарило в чоло і прилипло до стіни поруч з головою.

Тарас відчув, як від крові злипається його волосся, отже, вдарило або дзеркало, або крісло... І чому Бог не зліпив з того ребра якусь мудрішу істоту...

Дивовижні аромати пролітають крізь відчинений вхідний люк. Їх потоки настирливо розповзаються по коридорі, проникають у кожний закуток, вітерець гонить їх разом з пластиковою пилюкою і дрібненькими ворсинками. На що це схоже?

Тарас розкидав здоровою рукою купу тек в шкіряних палітурках, що лежали на ньому, накривши мало не з головою, і підвівся зі стіни. Як не дивно, але руки й ноги цілі, тільки голова розбита і кілька синців на тілі.

Космоліт лежить на боці, всі речі поперекидувані, але аварійний сигнал не включився, це свідчить про те, що "Сівей" практично не пошкоджений, або про те, що в ньому залишився тільки цей коридор, на стіні якого стоїш.

— Вона його справді посадила? Чому прочинений люк?

 Це ж співають пташки, вірніше не співають, а тріщать, кують, верещать — справжні тропіки.

Береговий подерся по плінтусах до люку і за мить вже стояв на першій сходинці трапу.

Ліс! Неймовірно великі дерева, плями яскравої зелені, бліді купи повалених дерев із зів’ялим листям. Навколо зграї манакінів, які позлітались сюди, щоб поласувати комахами, які хмарами витають над зеленим місивом — посадочною смугою космольоту. Це ж — Південна Америка! Може, й сам Мату-Гросу.

Добре, що один з Адамів поміж черговими Євами встиг створити автопілот.

Чоловік сів на трап і почав сміятися, його сміх настільки нерезонно зазвучав у перемеленій "Сівеєм" сельві, що замовкло навіть барвисте птаство, тільки мудрі цикади продовжували незворушно оспівувати свою старість, а також порипували погнуті цекропії, стиха тремтячи своїми великими сріблястими листками. Штурман все сміявся і ніяк не міг зупинитися, на його очі навернулися сльози, він тер їх кулаком і продовжував хихотіти, а поміж приступами страшно веселого сміху, затинаючись вимовляв:

— Вона навіть випустила трап! — і заливався далі.

З-поміж дерев з’явилася зграйка малих туканів, яких зацікавили нові звуки у їхньому лісі. Пташки ще були перелякані падінням металевої скелі, що зірвалась з небесного схилу, але після її падіння вже проминуло достатньо часу, і цікавість привела туканів мало не до ніг чоловіка, що сміявся.

— Що тут смішного? — Дороті легенько штовхнула Тараса носком чобота в спину. — Ну випустила я його, його ж завжди випускають.

Береговий кілька разів судомно втягнув в себе повітря і, перевівши подих, враз набрав серйозного вигляду.

— Ти керувала кораблем за інструкцією?

— Так, комп’ютер видав детальні пояснення, там навіть писало, як опустити трап.

Штурман стримав новий смішок і пересів на край люку.

— Коли корабель лежить на лівому боці, то трап не випускають, бо він тоді висувається в небо.

— Я про це не подумала.

— І не дивно. Чому ти закрилася в кабіні?

— Хотіла вивести космоліт з атмосфери Землі і летіти на Венеру, потім побачила, що не можу цього зробити — довелося садити його в цей ліс, крім того я боялася, що ти і Остап вб’єте мене.

— А тепер?

— А тепер не боюся, бо все-одно вийшло по-вашому. Мені вже все байдуже, бо нас знайдуть.

— Хто знайде?

— СКЕУ, вони вже тут. Наші радари засікли їхніх винищувачів, за хвилину тут буде ціла армія. Новини по телеканалах були брехнею, приманкою для нас, насправді Мату-Гросу ніхто не закривав. Ти і Остап кинулися на порожній гачок.

Сміх зник з очей Тараса, тепер вони всією поверхнею відбивали тропічне небо.

У коридорі почувся грюкіт і деренчання перекинутих бляшанок — Остап пробирався через різні завали до люку, тягнучи за собою напівживу фею. Тарас допоміг йому винести Аурі на борт, а Дороті лиш байдуже подивилася на діву, не сходячи зі сходинок трапу.

З-під землі наростав тихій рокіт. Спочатку здавалося, що по-новому зашуміли крони могутніх сейб і золотоквітних табебуй, але через мить всі зрозуміли, що це шум багатьох двигунів, і долинає він не з-під землі, а з неба: його чути з півночі, півдня, заходу і зі сходу.

— Що це? — командор виліз з люка і ліг на гарячу обшивку корабля.

— СКЕУ. Вони вже тут, — в голосі Дороті звучить неприхована радість, вона ніби забула про небезпеку, яку несуть ці маленькі крапочки на небі, і тепер зраділа, що фею знайдуть і замордують у бункерних лабораторіях.

Береговий перевів свій погляд з небес на фею. Наскільки дивно бачити її тут, на Землі, настільки й приємно. Куди поділась ненависть до її раси? Під тонким покривалом проступають обриси молодого звабливого, ледь не досконалого тіла. Командора можна зрозуміти, адже він береже красу, яка перемогла його страх і його людське єство, і, коли він втратить фею, то зламається, згорить і ніколи більше не повірить у щастя.

Шуминський, тримаючи діву перед собою, на спині сковзнув по борту корабля. Проїхавши кілька метрів, він ввалився в крону поваленого дерева і зник в ній, більше Остап не з’являвся. Ще деякий час знизу долинав шум листя і тріск гілок, який швидко затихав.

— Що він робить? Навіщо це?

— Нас за кілька хвилин повбивають, тому немає сенсу тут сидіти, склавши руки, а Остап намагається зараз врятувати і себе, і свій ідеал. Я повністю схвалюю його дії.

— Ви все-таки друзі.

— Ні ми просто знайомі.

— У СКЕУ найновіші системи стеження, вони знайдуть їх за лічені хвилини.

Над кучерявими обрисами тропічного лісу зі всіх сторін світу чітко окреслилися ряди дрібних крапочок, які спочатку були схожі на хмарки мошки.

— Ого, нам виявили неабияку честь. За трьома нещасними вислали цілу ескадрилью.