— І скільки ти вже помилок зробив? — сміємося. — Я рада, що ти не взяв собі до голови цю невдачу.

— Розумієш, я поки що його не знайшов. Ця помилка, це виключення ще більше переконали мене в існуванні специфічного для Океану хлорофілу. На якому диску характеристика випромінювання Сонця-2?

— 142-Х.

Він пішов, а точка опори для нових досліджень зникла. Ми знову рухаємось навпомацки.

19.00. Того ж дня я дійсно захопилася роботою і до половини сьомої сиділа в гербарійній. Шукала в старих зразках водяні рослини. Тут подзвонила Даяна з бібліотеки.

— Дороті, що з тобою сталося? — вона справді хвилювалася через мене. Я підійшла до передавача і буркнула:

— Амеби погризли! — вийшло, як потім виявилося, дуже переконливо, бо пані Селвінг прибігла, як шалена, через тридцять секунд. Побачивши мене живою, здивувалася. Кілька хвилин ні я, ні вона нічого не говорили... Даяна дійсно подумала, що на мене напали амеби. Боже! У нас дійсно проблеми з психікою.

20.00. Логічним завершенням такого дня став перегляд чотирьох фільмів "Станція-666" — першокласна комедія про наш стиль життя.

Як завжди, Селвінги розійшлися по різних спальнях. Я підморгнула на сон грядущий Ендрюсу, і ми пішли спати".

— Цікава ця жінка, Дороті, — знову перервав читання Тарас.

— Читай далі, коли заболить язик, скажеш.

— О’кей.

"Вже засинаючи, згадала, що найбільшою подією завтрашнього дня буде мій день народження. Звісно, якщо Бріктсі не відкриє свого нового хлорофілу. Я постараюсь, щоб не відкрив. Це жарт."

Тарас перевів подих і читав далі:

— "26 вересня 2146 рік.

Даяна Селвінг.

Я ще вчора міркувала про те, як сьогодні напишу в журналі от що: "Сьогодні день народження Дороті." Святково звучить, правда?

Хоча говорити про вік жінки не прийнято, але вона всім повторює, що їй двадцять дев’ять. Весела, життєрадісна, багата на вигадливі пустощі. У ній — джерело наших позитивних емоцій. Вона немов долька лимона в коктейлі, без якого напій втратить свій неповторний смак, а наше життя на станції — свою інтригу. Дороті Едмінгтон — наш шеф по розвагах і сьогодні її учням випала нагода перевершити свого вчителя. І так станеться, бо сьогодні день грандіозного шоу, грандіозного за масштабами дослідної станції з персоналом в чотири особи.

9.00. Я і Дороті перед сніданком пройшлися узбережжям, нагулюючи апетит. Обожнюю море, цю вічність руху. Хвильки, чайки. Ці птахи так сумно скиглять, аж серце стискається. Якби мій Томас так верескнув, я б померла. Останнім часом я всього боюся, навіть амеб. Але не будемо про дурниці. Море просто прекрасне, сонечко світить, буянять метелики — усе чудово.

Дороті не згадує про свій день народження, мовчить. Вона й так впевнена, що ми для неї щось підготували, щоб про це нагадувати. Це буде перший день народження людини на цій планеті, що вже є історичною датою.

Раптом вона запитала мене: — Я вже стара?

— Не сміши людей.

— У мене таке враження, що мої найкращі часи проминуть на цій чужій планеті. А повернувся на Землю вже старою дівою.

— Рік тут промине непомітно і не залишитись істотних змін в собі, хіба що принесе великі статки.

Після прогулянки всі дружно поснідали. Свято почнеться о четвертій, а поки що все спокійно. Ніхто майже не навідується до лабораторій, хіба що Бріксті раз ходив туди, усі готують до свята костюми, тости. У повітрі витає непереможне бажання як слід розслабитись і повеселитися. Буде спиртне та делікатеси, які я власноручно приготую за старими рецептами моєї бабусі.

Так вже набридло щоденно сидіти над чашками Петрі та Гаррісона, тим більше, що жодна сенсація не підтвердилася. Боїмося, що навіть на премію не натягнемо.

Але це потім — сьогодні день Дороті! Усе повинне бути святково-веселковим, і навіть ця прекрасна зовні планета, яку ми чомусь не злюбили, не зіпсує сьогодні нам настрій.

13.00. Томас теж зазирнув до лабораторії, у нього в чашках безліч гусені: вогневки, махаони, симпатюльки бражники, нічні очка. Ці види не зовсім ідентичні земним, у їхніх циклах розвитку є певна відмінність — режим лялькування тут і на Землі не зовсім однаковий, хоча за картами геному усе сходиться.

Від першої до четвертої я стирчала на кухні. Ця робота нагадує наші з Томасом сімейні свята.

16.00. Темна кают-компанія. Тихе дихання Томаса та Ендрюса і моє, по коридору цокають тоненькі каблучки Дороті, вона певно зла, як чорт, бо вирішила, що ми все-таки забули про її день народження.

Відкриваються двері, в їх освітленому пройомі виникає її струнка постать. Кілька секунд кондиціонерної тиші — і вибухає світло! За мить після цього музика вливається бурхливим потоком у залу.

Едмінгтон повними страху очима втупилася у чоловіків, одягнених в настегнові пов’язки, на них симпатичні маски. Я у вечірній сукні біля мікрофона. Її переляк швидко минув, тільки-но вона впізнала нас. Show must go on! І воно go-go.

Чудово, їй сподобалось! Після дикого танку чоловіків з віртуальними голографічними амазонками (останній писк моди) із стінної ніші виїхав святково накритий стіл...

Наші п’ють, а я пишу...

18.00. Ми перший раз потанцювали і знову сіли за стіл. Нас розважали голографічні зображення, потім я і чоловіки співали, і музику, і тексти написала я. Мені сподобалось.

19.00. Я захмеліла. Томас каже, що я вже йду по синусоїдній до журнального столика, щоб зробити ці записи. Ми п’ємо, бо можна, бо давно не пили.

19.30. Знову танцюємо. Психомузика. Я чомусь залишилась без пари, хоча танцюють усі. Кудись зник один прибор на столі. Далі п’ємо за Дороті і за Океан, тільки насправді він називається не Океан.

20.00. Як весело! Дороті впала на м’який куток і спить. Здається, що ми впились трунком богів.

21.00. Дороті прокинулась, вилізла на стіл, каже, що вона просто щаслива і хоче віддячити нам, починає роздягатися, танцюючи на столі. Так, вона вилізла на стіл п’яна. О! Впала зі столу, запутавшись у своїй сукні. Сексі...

22.00. Голографія — вищий клас, а я сиджу і пишу, ледве розуміючи, що пишу, Дороті лежить на долівці, збираючись заснути, мій чоловік в іншому кутку кают-компанії допиває "Каскабеллу", Ендрюс повзе під стіл, каже, що його хтось кличе, встромив голову під скатертину і замовк. Раптом скрикнув і повалився на килим, вже не рухається — вирубався. А я посплю тут в кріслі, дивно, я ж мало пила."

А вони вміли розслаблятися, — сказав Тарас, ковтаючи слинку від довгого читання.

— Я тут дечого не розумію. Чому Даяні не було пари в танці?

— Та п’яні вони всі були! Я читаю далі, — голос з шафи лунає наче з могили.

"27 вересня 2146 року.

Томас Селвінг.

День після вечірки на честь Дороті, коли всі напилися до чортиків. Кожен прокинувся там, де упав вчора: я — на м’якому кутку, моя дружина — на кріслі в еркері, Дороті — посередині кают-компанії, напівроздягнена, а Ендрюс... Ніхто такого не сподівався, це просто жахливо! Він був єдиним чоловіком, крім мене. Але не буду забігати наперед.

Коли всі встали, то не змогли знайти Бріксті. Ніхто не пам’ятав, куди він вчора завалився, через кілька хвилин Даяна побачила його ногу, яка стирчала з-під скатертини. Стіл перенесли вбік, щоб його розбудити, але він не спав. Напевно, що взагалі не спав усю ніч. Боже, це справді, жахливо! Ендрюс лежить на підлозі, розпростерся, мов труп, очі широко розплющені, мало не вивалюються з орбіт, в кутиках рота запеклася піна, блідий як сама смерть, в обличчі ні кровинки, але живий.

Його занесли у медпункт, — у нього параліч. Щось вчора до нестями перелякало бідного Ендрюса і параліч виник на нервовому ґрунті.

Доки дівчата бігали навколо нього, я перечитав вчорашні записи Даяни. У мене склалося таке враження, що вона переплутала стан алкогольного сп’яніння із сильним переляком. Що ж могло так налякати дорослого чоловіка під столом?

11.00. Ніхто не пам’ятає, що вчора трапилося. Усім алкоголь відбив пам’ять.