— Не розумію… — розвів руками Віктор. — Ви щось хотіли?

— А що таке «хотіли»?

Говорити з ними просто неможливо. Ті, які ще дещо пам’ятали, на запитання відповідали запитаннями, а в решти взагалі нічого в голові не залишилося, крім двох-трьох слів.

Підійшла якась бабуся, приклала крижану долоню до його чола і незграбно погладила. Хтозна, що в жінки прокинулося, що заворушилося десь на дні душі. Може, там, на землі, вдома, у неї лишилися діти чи внуки… Та тільки-но Віктор кліпнув очима, вона злякалася, відскочила вбік. Постояла трохи з заплющеними очима, заспокоїлась і знову підступила до нього.

Невідомо, чим би все скінчилося, коли б не з’явилися вилицюватий і гостроносий. Побачивши Віктора в оточенні старих людей-риб, наглядачі повитягали з шкіряних чохлів при поясі гумові палиці й заходилися гамселити всіх підряд. Бабуся, яка щойно гладила його, впала. Її одразу ж схопили наглядачі і потягли до акваріума, де жила потвора. Бабуся навіть не крикнула, навіть не зробила спроби оборонятися.

— Куди ви її тягнете? Відпустіть! — вибіг наперед і перегородив наглядачам дорогу Віктор.

— Віддамо Морській Красуні,— байдуже відповів гостроносий.

— Навіщо?.. За що така кара?..

— Вона ж стара, з неї вже ніякої користі,— сказав вилицюватий.

— Але жінка в цьому ж не винна!

— А що таке «винна»?

— Ну, нічого поганого не зробила…

— Як нічого? Кажу: вона ж стара, негодяща! — здивувався вилицюватий. — А згідно наказу Мудрого Капітана всі старі люди-риби підлягають знищенню. Увесь цей табун піде на годівлю Морської Красуні та інших рідкісних істот, що живуть у акваріумах.

— Це безсердечно! Злочинно!

Вилицюватий поглянув на гостроносого:

— Ти що-небудь зрозумів?

— Нічогісінько, — тріпнув той головою, і вони потягли нещасну бабусю далі.

Побачене й почуте так пригнітило Віктора, що він, мов сновида, поплентався назад, до свого будиночка.

Однак невдовзі його наздогнали наглядачі.

— Вірний помічник Мудрого Капітана пан доктор звеліли привести тебе до нього.

Хуанос Глобаліус привітно зустрів Віктора. Посадив на стілець, сам сів навпроти.

— Ну як, уже відпочив? — запитав.

— Відпочив… — буркнув Віктор.

— Ти що, ображаєшся на мене?

Віктор нічого не відповів.

— Я гадаю, ображатися немає підстав. Може, гніваєшся, що я трохи на тебе погримав, то вибач мені за це. Сам розумієш: прилетів ти до нас несподівано, непрохано, і про тебе всяко можна подумати… О, тобі ще пощастило! Ти сподобався нашому Володареві, і він піклується про тебе. Правда, був просто недогляд, що санітари замалим не викинули тебе акулам.

— Я сам винен у тому. Мене ж попередили, щоб не спав.

— Нічого, тепер ми приставимо до тебе когось для остороги, поки звикнешся.

— Не треба. Я не хочу звикати. Краще, коли ви такі добрі, відпустіть мене звідси. Прошу, дуже вас прошу, відпустіть!

Глобаліус холодно подивився на Віктора.

— Ось цього зробити ми не зможемо. Хто сюди потрапляє, той довіку залишається тут. Забудь, юначе, назавжди світ, з якого сюди прийшов. Ти вже ніколи туди не повернешся. Утямкуй собі: ніколи! І зв’язку з ним ніякого не матимеш!

— А як же мати… батько… друзі… університет?..

— Їх, вважай, у тебе більше немає!

— Це жорстоко! Надто жорстоко!.. — прошепотів Віктор.

— Можливо, й жорстоко, але ми змушені так чинити. Розумієш: змушені! І давай домовимося більше не вести про це розмов. Я хочу дещо тобі сказати. У нас заведено, що ніхто не сидить без діла. У кожного є своя робота. Подумали ми й про тебе, яку тобі підшукати роботу, щоб вона й до вподоби була і щоб не переобтяжувала. І таки придумали! Ти, бачимо, хлопець відважний, кмітливий, міцний і, напевно, любиш військову справу. Тобто стріляти. Авжеж любиш? Бо всі хлопці в твоєму віці люблять.

— Куди? В кого стріляти? — насторожився Віктор.

— Не поспішай! Все поясню. Справа ось у чому. Ми самі добре справляємося з підводним флотом, а що стосується поверхні,— підняв угору палець Глобаліус, — туди, з деяких міркувань, не можемо підніматись. Отут ти нам і допоможеш. Одягнемо тебе в спеціальний гідрокостюм, у якому почуватимеш себе, як риба, дамо автомат, заряджений термічними набоями, й випустимо з вулкана. Ти підпливеш до якогось із тих кораблів, що сновигають по морю, і вистрілиш у нього. Робота не така вже й складна та важка, зате скільки в ній романтики! Прицілився, бах! бах! — корабель на дно, тільки бульбашки від нього пішли, а ти, переможець, герой, повертаєшся живий і неушкоджений додому, у вулкан…

— А навіщо вам топити кораблі? Потім — там же люди! Вони ж загинуть!..

— Не всі. Декого виловимо. Нам і те, що в кораблях, потрібне, і люди потрібні.

— Ні, цього я не буду робити! — похитав голо вою Віктор. — Я ж не бандюга якийсь і не бездум на та покірна людина-риба!

— Так, ще не риба, але можеш нею стати, якщо не послухаєшся нас, — сказав, спохмурнівши, Глобаліус.

Віктора кинуло в жар. Не міг собі уявити, що в нього, як і в нещасних людей-риб, очі стануть скляні, заморожені, остигне в судинах кров, затуманиться голова і він забуде все, навіть, як його звати…

— Ви не посмієте, не маєте права! — крикнув обурено.

— Обернутися в людину-рибу справді дуже страшно. А особливо тобі, такому молодому та вродливому, — спокійно вів далі Глобаліус. — Але май на увазі, залишишся звичайною людиною тільки в тому разі, якщо послухаєшся нас і чесно виконуватимеш наші розпорядження.

— Ні, ні! Такого я не робитиму! Дайте мені якесь інше завдання.

— Іншого завдання для тебе немає,— твердо сказав Глобаліус. — Тому вибирай одне з двох. Тільки я тобі раджу, щиро раджу прийняти нашу пропозицію. Не кожному ми таке довіряємо…

— Можна, я подумаю? — стиха промовив Віктор, бо від хвилювання в нього розболілась голова, стало недобре.

— О, це вже інша розмова! — посміхнувся Глобаліус. — А чого ж, подумай, подумай. Але не забувай: якщо відмовишся, доведеться зробити з тебе людину-рибу або ж віддати Морській Красуні, вона з задоволенням проковтне такого молодця…

Віктор пригадав історію із старою жінкою, і в нього пересохло в роті, боляче загупало в скронях. Рвучко підхопився, вибіг з кабінету й чимдуж подався до свого будиночка, до єдиного затишного куточка, де міг заховатися від сторонніх очей, людських і риб’ячих.

Убіг до кімнати, замкнув двері і безсило впав на канапу. Заклавши руки за голову, втупив очі в стелю-акваріум. Там спокійно плавали різні екзотичні риби, а в душі у юнака бушувала буря.

«Хоча б Оксана з’явилася, — подумав. — 3 нею ще можна якось поговорити. Може, щось порадила б, допомогла. На щастя, в ній іще багато людського, і саме це, людське, треба негайно використати, бо потім буде пізно…»

Невідомо, скільки часу пролежав Віктор на канапі, гарячково передумуючи, як усе-таки відкрутитися від жахливих убивць і змовників, котрі хочуть зробити його своїм спільником, таким же злочинцем, як і вони самі. Від перенапруження розколювалася голова, але придумати нічого не міг.

Нараз хтось наполегливо і сильно загримав у двері.

«Може, Оксана?..» — підхопився й кинувся відвикати.

Перед ним стояли вилицюватий і гостроносий.

— Наш Мудрий Капітан і його вірний помічник пай доктор звеліли узнати, що ти вирішив з приводу їхньої пропозиції? — запитав гостроносий.

Віктор презирливо поглянув на них і сердито кинув:

— Перекажіть вашому Капітану і його помічникові, що я ще нічого не вирішив, що я думаю… Нехай почекають.

— Краще ми самі почекаємо, — буркнув вилицюватий.

Вони вийшли з будинку й стали біля дверей, як два стовпи.

«Ще мені робити?.. Що робити?..» — бігав Віктор з кутка в куток, полохаючи риб у стінах і під прозорою підлогою.

Незабаром наглядачі знову появилися на порозі.

— Наш Мудрий Капітан і його вірний помічник пан доктор звеліли узнати, що ти вирішив… — монотонним голосом затягнув гостроносий.

Віктор зупинився, почервонів, очі спалахнули злим вогнем зненавиди.