— Перекажіть Капітану і його помічникові, що я відмовляюся стріляти у кораблі, що я не бандит, а чесна людина. Зрозуміло?

— Так, зрозуміло, — кивнули водночас головами наглядачі й помарширували до самохода.

Та через кілька хвилин вони повернулись.

— Наш Мудрий Капітан і його вірний помічник пан професор звеліли нам привести тебе до акваріума Морської Красуні,—сказав гостроносий.

— Я нікуди звідси не піду! Ні-ку-ди!

Тоді один наглядач узяв Віктора за праву руку, а другий — за ліву і потягли до акваріума. Там уже чекали Роберт Конрад, Хуанос Глобаліус і ще кілька чоловік. Усі були насуплені.

— Ну що ж, — зневажливо глянув на Віктора Глобаліус, — якщо ти боягуз і не хочеш нам допомогти, тоді ми змушені прочитати тобі наш вирок… Прошу, пане коменданте!

Череватий чоловік із вузькими злими очима розгорнув папір.

— «Зважаючи на те, що Віктор Соколюк закинутий у володіння Роберта Конрада нашими ворогами з метою шпигунства і диверсій, великий суд вулкана ухвалив віддати його Морській Красуні. Ухвала остаточна. Її може відмінити тільки всемогутній і мудрий Капітан і більше ніхто».

Віктор поглянув на страхітливу потвору, яка розкрила свою чорну величезну пащеку, мовби вже чекала поласуватися ним, і закричав відчайдушно:

— Ви не маєте права мене судити!

Комендант підняв руку:

— Не маємо права? Хе!.. Уже те, що ти залетів сюди без нашого дозволу, дає нам усі підстави вважати тебе за шпигуна і ворога… Коли маєш щось сказати чи попросити помилування у Капітана, то прошу…

Віктор ще раз поглянув на морське страхопудисько, яке й досі тримало розкриту пащеку, поглянув на її велике гидотне черево, де, мабуть, було поховано людей, мов на якомусь кладовищі, і в його очах усе потемніло, загойдалося.

— Не віддавайте мене цій потворі… Я зроблю, що ви хочете…

Роберт Конрад задоволено посміхнувся й повернув голову до коменданта:

— Якщо так, тоді іменем моєї щедрої доброти й безмежної великодушності я скасовую вирок! — Потім, ткнувши пальцем на Віктора, додав: — Отже, навчіть його, як треба стріляти в кораблі! З нього повинен вийти добрий снайпер.

— Я теж так думаю, — сказав Хуанос Глобаліус і витер хусткою спітніле чоло.

Вилицюватий і гостроносий підступили до Віктора й запропонували йому іти з ними.

Віктора почали тренувати у великому й глибокому басейні. Найперше вчили його ходити і плавати на дні. Ноги та руки юнака були відкриті, а весь тулуб і обличчя затягнені в особливий гідрокостюм, пошитий з якогось дивного тонкого матеріалу. У мокрому стані матеріал набував чудодійної властивості захищати організм від тиску на глибинах і допомагав дихати, беручи кисень з води. Спочатку Віктор почував себе недобре, вилазячи з басейну, голова паморочилась, ноги запліталися. Одного разу він мало не впав. Але поступово призвичаївся.

Закінчивши підготовку, разом з вилицюватим і гостроносим вийшов на прогулянку в море. Вулкан стояв біля великого підводного господарства, яке започаткували колись ще науковці під керівництвом академіка Луї Жака Луп’є. Запливли у підводний сад. Незвичайне видовисько! На водоростях-деревах цвіли круглі, як соняшники, яскраво-червоні квітки. Вони були ще казковіші від електричного освітлення дна, хоча світло тут не розсіювалося, як в атмосфері або принаймні у горішніх шарах води. Довжелезне листя на водоростях скидалося на темно-брунатні варені макарони, воно звисало з стеблин і погойдувалося. На деяких водоростях-деревах уже зріли плоди, схожі на банани, ананаси, оливки, горіхи. Хоч бери їх і подавай до столу.

Вилицюватий і гостроносий нарвали повні торбинки горіхів, після чого всі троє рушили у бік городів.

Обробка морського дна проводилася переважно вручну. Невеликі ділянки обробляли люди-риби. Поміж ними Віктор упізнав Оксану. Він махнув їй рукою, але дівчина навіть не поглянула. Щось гнітюче заворушилося біля серця. Було жаль її і всіх цих людей, невільників морського дна.

Потім вони заглянули в акулятник. У величезній дротяній клітці зловісно ходили зграї грізних хижаків. їх тут змалку вчили охороняти вулкан, не допускати до нього жодного чужого водолаза чи аквалангіста.

Незабаром по тому Роберт Конрад викликав до себе Віктора.

— От і настав час, — кашлянув поважно, — коли ти повинен приступити до діла, показати свою спритність і снайперську майстерність — потопи-тн корабель, якщо не з першого пострілу, то хоча б з другого. Ти готовий до цього?

— Готовий, — глухо відповів юнак.

Роберт Конрад і Хуанос Глобаліус раділи зі своєї перемоги. Після страшної сцени біля акваріума Морської Красуні, Віктор змінився. Уже плекали надію, що скоро можна буде повністю покластися на норовистого юнака, зробити з нього зв’язківця з суходолом, де, добре замаскувавшись, залишилися деякі їхні спільники. Зв’язатися з ними — стало невідкладною потребою, бо тільки вони можуть розшукати археолога й лінгвіста Макса Орена і вирвати в нього таємницю третього фоліанта.

— Під час першого випробування тебе прив’яжуть за ногу тонкою волосінню, кінець якої триматимуть наглядачі,— пояснив Хуанос Глобаліус. — Ми робимо це з усіма новачками-снайпера-ми, так що не ображайся. Волосінь дуже міцна, отже, не бійся, що обірветься.

— Я нею витягнув Морську Красуню! — похвастався Роберт Конрад.

Віктор Соколюк уже знав, що Роберт Конрад любив полювати в морі і що інженер-штурман Генріх Мінц виготовив для свого шефа спеціальну гармату-спінінг. Роберт Конрад захоплювався тією гарматою-спінінгом, як хлопчик. Він закидав нею кілометрів на десять вигадливі блешні і ловив різних риб та морських потвор. Колись, отак полюючи, притягнув п’ятнадцятиметрову акулу. Вона й досі живе в акулятнику. Однак були не тільки удачі. Були й невдачі. Нещодавно він заарканив на чудернацьку блешню і притягнув… невеликого підводного човна! Проте в останню хвилину човен зірвався з гачка і втік. Роберт Конрад і досі не може пробачити собі такого промаху. Бо все спорядження кораблів і човнів, яке потрапляє до вулкана, в значній мірі пошкоджене, а це ж цілісінький підводний човен з командою!.. Бували й смертельні небезпеки. Довго морочилися Конрад та Глобаліус, піймавши одного разу, як їм здалося, велику рибину. Тягли, тягли, відпускали і знову натискали на лебідку і нарешті притягли. Та не встигли подивитися, що воно таке, як «рибина» вибухнула з такою силою, що від вулкана відколовся добрячий шмат, при цьому безнадійно заплутав кілька кілометрів дорогоцінної волосіні. Після цієї події Конрад почав обережніше ставитись до свого промислу.

І ось Віктор у супроводі вилицюватого і гостроносого вирушив виконувати завдання Роберта Конрада. Широко розмахуючи руками, ніби розгортаючи густі, незаймані лози, він спливав усе вище й вище до водної поверхні, де вільно гуляють хвилі і вітер, дзвенить над головою голубий кришталево чистий простір неба і кричать, кигичуть чайки.

Віктор щоразу відчував, як його смикали за ногу наглядачі, за ту ногу, до якої прив’язана тоненька, але міцна волосінь, що могла витримати сотню таких, як він. Кожний посмик мав нагадувати, щоб Віктор не відволікався від основного завдання. Внизу під ним пливли, майже вертикально піднімаючись у горішні шари води, вилицюватий і гостроносий. Вони почували себе в морі, як справжні риби. А ще нижче йшов цілий табун людей-риб, а за ними — дресировані акули. Уся ця армада сунула за Віктором. Він мав сьогодні показати свою майстерність: розстріляти перший-ліпший корабель з автомата, якого вручив йому комендант вулкана. Потужність кожної невеличкої кулі автомата дорівнювала гарматному снарядові чи міні великої руйнівної сили. Люди-риби мали забрати з затопленого корабля цінне устаткування, всі коштовні речі, а також захопити бранців, щоб перетворити їх на людей-риб. Акули пливли, переслідуючи лише одну мету — охороняти й стерегти нападників.