Тільки за 20 тисяч карбованців викупили чорноморці тіло свого отамана. Чорноморія від малаго до старого віддавала останню пошану небіжчикові як рідному синові й благому батькові.

Так загинув останній чорноморськиіі отаман, воїн і письменник, вірний товариш Кобзаря.

Наступних кубанських отаманів царський уряд призначав з російських генералів некозацького походження. І лише в 1906 р. після бурхливих революційних подій кубанським отаманом став козак Михайло Петрович Бабич — це була надзвичайно цікава людина, талановитий адміністратор і меценат, який багато зробив для розвитку культури на Кубані. Доля його склалася трагічно. Після лютневої революції 1917 р. Бабич мирно жив на своєму хуторі. А в 1918 р. за колишнє отаманство його зарубали червоноармійці.

…У 1844 р. Чорноморське козацьке військо урочисто святкувало півсторічний ювілей свого переселення на Кубань. Одним з головних ініціаторів проведення цього свята був запорозький нащадок отаман Григорій Рашпиль, який багато дбав про збереження старих військових козацьких традицій. І ось на початку травня курінні отамани, старшини, козаки у святковому вбранні почали з'їжджатися до Катеринодара. Свято розпочалося 10 травня.

За містом серед степу козаки розбили отаманський намет, перед яким вкопали старовинний запорозький єдинорог. З обох боків від отаманського намету тягнулися довгі столи з безліччю страв у дерев'яному запорозькому посуді.

Цього дня чорноморці отримали новий військовий Георгіївський прапор. Відсвяткувати цю подію зібралися тисячі чорноморців, приїжджих, черкесів. Урочисто блищала на сонці зброя отамана, військової старшини і козаків п'яти кінних та чотирьох піших полків. Багато курінних і простих козаків були одягнені у старовинний запорозький одяг. Наступного дня, 11 травня, у шестиглавому військовому храмі відбулася святкова літургія, під час якої священик читав Євангеліє, чорноморці за запорозьким звичаєм пуляли з рушниць і пістолів. Прапор освятили і поставили в дуло вкопаного єдинорога. Потім, як колись на Січі, все військо зібралося за одним столом. У центрі біля отамана на почесних місцях сиділи сиві козаки з оселедцями, які ще пам'ятали руйнування Січі, знали Білого і Головатого. Біля ветеранів отаман навмисне посадив молодих козаків, щоб назавжди закарбувати в їхній пам'яті імена відважних запорожців, славне минуле Кубані.

З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорганізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України.

Чорноморці дбайливо зберігали пам'ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке військове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старовинні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними — депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові прапори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.

На соборному майдані служився молебень, під час якого військові регалії урочисто окроплювались святою водою. На свята депутати від станиць завжди привозили своїх дітей, щоб ті пам'ятали славу предків.

Чорноморські і Січові клейноди козаки зберігали як найважливіші святині, але особливо дорогими для кубанців були запорозькі реліквії, яких багато перевезли з України.

Ще Дмитро Яворницький, видатний дослідник запорозького козацтва, писав про старовинний січовий жовто-синій прапор, а у своїй "Історії запорозьких козаків" він вмістив малюнки січових клейнодів, що як і прапор, зберігалися на Кубані. Навіть у бурхливі часи громадянської війни кубанці, часто ризикуючи життям, рятували свої святині. Завдяки генералу Петру Кокуньку козацькі регалії були вивезені з Кубані в Сербію у дванадцяти великих скринях. Там козаки-емігранти дбайливо зберігали їх у Белградській фортеці. Наприкінці 30-х років тут було три загальновійськових прапори, 35 малих курінних і 33 полкових прапори, 17 булав і 24 перначі. Деякі з них належали ще Петру Сагайдачному. Під час другої світової війни ці клейноди зникли, але є дані, що кубанцям-емігрантам знову вдалося їх врятувати.

Цікава доля отаманської булави. Останній голова кубанського уряду Василь Іванис у 1920 р. віддав її на збереження отаману Таманського відділу Костеві Бережному. Той, зашивши булаву в шкіряну торбу разом з дружиною Анатасією Маркелівною дивом вивіз її з Кубані. Пізніше булава була передана в Бєлгороді на збереження польському атташе Градському. Подальша доля її невідома. Але все ж є надія, що козацькі реліквії будуть повернуті на батьківщину.

Чорноморське козацьке військо як окрема військова та адміністративна одиниця проіснувало до 16 вересня 1861 р. Тоді до Чорноморського війська була приєднана частина Лінійного козацького війська — 99708 чоловік. Так на базі Чорноморського війська утворилось Кубанське козацьке військо. Ті лінійці, що приєдналися до чорноморців, були нащадками донських козаків, яких у 1794 р. насильно переселили на Стару Лінію. Стара Лінія починалася на межі з Чорноморською Лінією від Усть-Лаби.

Не дивлячись на те, що серед лінійців більшість були росіяни, чорноморці все ж становили найбільш ведучу частину Кубанського козацького війська, а територія колишнього Чорноморського війська продовжувала залишатися українською.

Після утворення Кубанського козацтва Кубань у зв'язку з припиненням Кавказької війни стала самостійною адміністративною одиницею. В 1896 р. від Кубанського краю була відділена частина Чорноморського узбережжя, і там утворилася Новоросійська губернія, але населення її, переважно українське, продовжувало підтримувати тісні зв'язки з Кубанню.

Адміністративно Кубань була розділена на сім відділів, військово — на три: Катеринодарський, Уманський і Майкопський. Військова служба кубанців стала значно легшою. Якщо під час Кавказької війни практично все життя козаків проходило на службі, то тепер офіційно кубанці служили з 17- до 42-річного віку. З 17 до 20 років молоді козаки перебували в станичній управі, виконуючи дрібні доручення, з 21 року йшли на службу, під час якої вивчали військові вправи і протягом 15 років влітку відправлялись у військові табори. Останні 7 років козаки виконували станичні громадські повинності.

Під впливом особливостей життя на Кубані — освоєння нових земель, постійних війн склався особливий тип кубанського українця — козака-чорноморця, який мав свій одяг, зберігав звичаї і традиції родинного життя.

Лише у 1814 р. для чорноморців був введений особливий військовий устрій, але більшість козаків все ж продовжувала носити традиційний український одяг — широкі шаровари, сорочки-вишиванки, жупани й свитини. Поступово під час війни чорноморці змінювали форму одягу, запозичуючи її у черкесів, оскільки вона була більш придатною для ведення бойових дій у гірських умовах. Так склався особливий тип козаків-кубанців, які носили вже бешмети, черкески, башлики і папахи. Бешмет, або чекмень, шили з різнобарвної тканини — синьої, жовтої, червоної і одягали на сорочку. Довжиною він був трохи нижче стегон з широким стоячим комірцем. Взимку кубанці носили теплі стьобані бешмети, а влітку — прості, на підкладці. На бешмет одягали черкеску, яку шили з тонкого сукна довжиною нижче колін з низьким вирізом на грудях, що відкривав бешмет; рукава робили широкими донизу, з кольоровими відворотами. На грудях черкески були нашиті газирі, які спочатку служили своєрідною схованкою для порохових набоїв, а потім, з розповсюдженням скорострільних гвинтівок, у них вставляли особливі срібні прикраси. Підперезувалися кубанці тонким кавказьким ремінцем з жерстяним набором, за який чіпляли кинджал. На голові носили високі смушкові шапки.

З 40-х років цей одяг став головним військовим строєм чорноморців. Козаки кожної станиці, які служили разом, мали окремі кольори, але загальновійськовими були чорний (у пластунів), темно-синій (у кавалерії) і зелений (у гармашів).