Кубанці, як і запорожці, дуже любили й цінували зброю. Іноді в козацькій хаті на стіні разом з шаблею висіли і старі січові кинджали і пістолі.

У перших поколінь чорноморців надзвичайною популярністю користувалися ратища ("Козаку без ратища — що дівчині без намиста"), але потім їх замінили короткі списи, якими козаки володіли блискуче. Разом з одягом чорноморці запозичили у черкесів і довгі кинджали та шаблі.

Під час війни козаки були неперевершеними вояками. Про їхню відчайдушність свідчить навіть звичай, мовляв, замовляння від куль і табель діяли тільки тоді, якщо чорноморець в бою не стояв до ворога спиною. Якщо поверталися кубанці з походу, то про своє повернення сповіщали пострілами з рушниць і пістолів. А якщо гинув кубанець у бою, то ховали його товариші на високій горі, а до дерев'яного хреста прив'язували білу хустину.

Військову майстерність кубанці відточували на станичних святах під час джигітівок, коли козаки різного віку змагалися між собою в кінних скачках (шаблею на скаку зрубували тонку лозу, зубами хапали з землі папаху, пострілом з рушниці або пістоля влучали в ціль).

Найбільш влучну характеристику кубанцям два талановитий чорноморський історик і літератор Іван Попко.

"Они не сливаются в обществе, как камни в уданий. У них каждая отдельная личность обчеркнута резко, угловато, не скоро подберешь й приставить одну к другой".

"Черноморец, когда он создан с головой светлой й сердцем возвышенным, осмеёт недостатки й слабости в отце родном, разругает низкое свойство й гадкий поступок в брате. Умственные й нравственные симпатии в его характере берут верх над симпатиями плоти й кроки, соседства и товарищества".

"Нет народа в великом племени славянском, более способного й готового как народ малорусский открывать в самом себе смешные й слабые сторони й осмеять их с беспощадным сарказмом".

"Черноморец,.. с удивительным терпением несёт собственное бремя, товарищу, протянувшему ему руку, отдаст последний грош, не подумавши, за однодума, оплошавшего в бою, умирает ни колеблясь, й сокрытою от взоров людских горячею слезою кропит давно заросшую могилу брата, друга, благодетеля. Непонятная натура. Что есть в ней лучшего, то сокрыто..."

Великою повагою у кубанців користувалися жінки. Доки козаки несли безперервну службу, на плечі козачок лягали всі турботи про господарство і дітей, і часто, коли ворог нападав на курені або хутори, козачки самі зі зброєю в руках відбивали нападників... Так було і 4 вересня 1862 р., коли горці напали на пост станиці Неберджневської. Серед 35 козаків була тільки одна жона — дружина командира посту сотника Горбатко. В лютім бою всі козаки загинули, загинула і дружина сотника, але перед смертю вона встигла заколоти багнетом двох негідників.

На відміну від лінійців, у яких жінка жила ще за законами "домострою", чорноморська козачка не обмежувалася в правах. Після весілля, яке святкували гучно, згідно з українськими звичаями, нова родина відокремлювалася від батьків, будувала хату і жила окремо. І хоч важко було підіймати своє господарство, але, маючи його, молода вже відчувала себе повновладною господинею.

Так і минало життя в кубанських станицях — у тяжкому труді і з веселими святами, а продовженням історичної пам'яті і народженням нового життя. Козак станиці Новодерев’янівської генерал Кокунько з болючим сумом писав в еміграції про минулі часи в кубанських станицях.

"Що году, у маї місяці, збираються наші жваві козаки-чорноморці з усіх окружних селищ Єйського відділу, під станицею Уманською у лагері. Цілий місяць там бувають стропові заняття. Цілий місяць стрільбище із ружжів, їзда на конях та джигітовка. Чого тільки не виробляють ті козаки на своїх конях, чому тільки не учаться, аж дивитися страшно, як начнуть виробляти дхигітовку та інше, — так наче на війні; одначе як дадуть козакам слободу та оддих, так нема веселішого міста як у лагерях! Спісіч, музика та регати так і стоять над лагерним містом, наче у ярмарку, або на великому весіллі! Найбільш усього люблять козаки жартувати один з одного, або станиця над станицею. Чого тільки не видумують, чого не вигадують. Слова так і сиплються горохом, а од сміху та од реготу аж степ гуде скрізь навкруги лагерів: а як вечором тихим, так луна і котиться понад Сасиком-річкою.

Одного дня, уже надвечір, скінчали козаки своє учення, а дні були ясні та теплі, так як і скрізь буває в маї місяці. Хоч козаки і дуже стомилися, а бач не бросають своєї вдачі, бо зараз скрізь пішли по лагерях співи та регіт.

— Катеринівці! Ей, катеринівці! Ловіть, ловіть! Ось матка ваша полетіла — кричав один високий, рудий козак із шостої сотні, забачивши, як по лагерю полетів здоровий жук. Сонечко саме тільки зайшло, то жуки і зачали літати по лагерю.

— Яка ж то матка? То жук! — озвався один молодий козак із приготовительних, що іще перший раз був у лагерях.

— Дурний ти! По нашому жук, а по їхньому матка! Вони замість матки жука до бджіл колись піймали, так тепер їх так і дражнять.

— Ей, китеринівці! Не зівайте! Ось і друга полетіла! Це така, що сама без бджіл, меду наносить!

Зараз підхватили ті слова інші козаки і пішли жартувать з козаків Катеринівської станиці. Регіт піднявся такий, що аж коні попіднімали голоси і понастовбурчували вуха. Не втерпіли і катеринівці з такого посміху. Та зараз узялися за крайніх уманців.

— Чого регочете, бісові душі, наче жеребці! Тоже розумні обсівались! Комишем церкву укривали та отамана оарками навидся видирали. Розумні, нічого казать, бесурські люде! Ви б уперед з свого дурного толку сміялись, а не з нас!

— Молодці катеринівці! Хоч я за вас заступлюсь. Так їх, так. Допікайте до живого м'яса! — кричав кущівський козак.

— А ви теж мовчіть, лелешники! — огризнувся до кущівців уманський козак. — Вашим тільки лелек бить на церкві, собачі сини, більш ви ні на що не пригодпі!

— Та брешеш то не ми лелек били, а ви мабуть на своїй комишаній церкві, як молоду церкву укривали!

— Ні, брат, не одвертайся! Усім звісно, що ви лелешники! Та й по всьому видно, що ви розумні люде! Вас он і кисляківці обкол почили! Набили яловій корові вим'я халявою ти й продали вам за тільну! Хи-хи-хи!

От реготу аж земля гула, і козаки стали збиратися із різних кінців лагеря до кучі, щоб охотніш було поглузувать з других та посміятися й пожартувати як слід. Зібрався великий круг козаків, а посередині поставили самі зубаті та гострі на язик козаки із різних станиць, що знали багато приказок та підбрехеньок і такі, що за словом у кишеню не лізли.

— Що правда, то правда, нікуди гріха дівать! А чи добре із ялової корови молоко? — обізвався шкуринський козак.

— Чия б гарчала, а твоя б — мовчала! Уже як ваші шкуринці розумні, так і казати нікуди!

— Уже ж розумні! Не такі, як кущівці!

— А холеру як ви із станиці ваганяли? Забули?

— Ніяк не виганяли! У нас й не було!

— Та брешеш! У вас як була холера у станиці, так чорна корова під містком загрузла, а ваші шкурниці подумали, що то сама холера, та й давай її дрючками бить! Так і вбили сердешну корову до смерті, замість того, щоб витягти! От розумні!

Усі козаки покотилися зі сміху, аж за животи побрались.

— От так шкуринці! От так молодці! Ураз вигнали холеру із станиці!

Найбільш за усіх реготавсь тоненьким голосом невеличкий козачок з Криловської станиці. На нього й напав шкуринський козак.

— Чого оце сміється криловське каченя!

— Чого! Уже ж не з того, як з вашого розуму!

— А то, не бійсь, ваші крилівці розумні!

— Розумніші за шкуринців!

— Брешеш, суканої собаки недоросток! Чим ваші крилівці розумніші? Хіба тим, що замість архирея цигана стрічали, ще й в усі дзвони дзвонили! Уже ж і розумні!