— Гей, ви! — закричав Страх. — Не варто впадати в такі пристрасті. Ліпше затанцюю вам — звеселіться! Бо можна взяти собі за бога не тільки мене, а й веселу розгульність. Хай усі сміються й будуть щасливі навіть тоді, коли їх смажитимуть на вогні. Ну, ви всі, ставайте в ряди. Почали! Веселіше, дідько вас усіх би побрав, інакше розітру на порох! Гех, гех! — вдарив він підборами. Ми висипали на кін і затанцювали разом із ним.

— Усмішку, усмішку! — гукав Страх. — Чого набурмосилися?

Він ходив біля нас і накладав усім на вуста всмішки. І ми всміхалися. — Гарно, чи не так? Хіба не про це ви мріяли?

— Про це! — вигукнули всі ми, танцюючи.

— Ось як я владарюю! — гукнув він і засміявся. Ми засміялися й собі. — Слава, слава! Ну що, Турчиновський, — гукнув мені, — чи не чудова вистава?

Я не відповів. По щоках мені котилися сльози, а рот безглуздо-завчено всміхався.

Драма тривала!

Всі дійовці «Мудрості передвічної» були раді з щасливого завершення вистави, бо, правду кажучи, у Шклові нічого подібного не бачили і ми побоювалися, що нас до кінця й не дослухають. Я ж не міг весь час позбутися тривоги, і не без причини.

Коли ми поверталися пізно вночі додому, я побоювався засідки й порадив своїм людям озброїтися коляками. Але ніч була спокійна, зоряна й прохолодна, і ми без пригод, звільна й задоволене розмовляючи, пішли в свій монастир, де чекали нас у співарні затишні ліжка й солодкий сон.

Люблю оцей час ночі, коли зорі ще молоді й високі, коли все оновлюється від літньої вільготи, і чи не тому затримався на ганку, озираючи широке небесне поле й відгадуючи на ньому знайомі зірки. Сон нарешті зморив мене, і, позіхаючи, пішов я спати, не зачинивши двері на засув, оскільки мирна й лагідна ніч заспокоїла мене до решти, а втома, яка солодко розлилася по тілі, пом'якшила сьогоднішню мою осторогу…

Приснилося, що вийшов я у сад, аби подумати й погуляти, але було парко, і я приліг під вишнею. Прокинувшись, відчув, що мене щось душить. Я отетерів: була то велика зелена гадюка. Обплелася довкруг шиї, і я перелякано зірвався на ноги. Холодний піт струмками побіг по мені.

— Слухай-но, — сказав я, — таке з людиною може статися, коли вчиняє смертний гріх. Який же гріх учинив я?

Гадюка мала людську голову, яку ховала мені під пахву. Висунула бліде, аж сіре, лице й просичала:

— Гадаєш, тільки ти з гадюкою на шиї?

Я озирнувся. Довкола й справді було безліч людей — всі вони теж мали на шиях гадюк. Жінки оповивалися ними, як прикрасами, деякі навіть попідфарбовували гадючі обличчя, що стриміли в них з-під пахв: губи, щоки й брови. Дивно дволицим здавався цей люд. Обличчя й маска, обличчя й маска — і так безкінечно. Часом важко було збагнути, де обличчя, а де машкара: люди попідфарбовували на вид зміїний і себе. Але вразило мене інше: ніхто й гадки не мав дивуватися на свої гадюки довкола шиї. Деякі з тих зміюк було убрано в золототкані шати й прикрашено діамантами й сапфірами — люди вільно розмовляли й сміялися.

Я підійшов до одного із змієносців.

— Але слухай, — спитав, — хіба тебе не душить? Той здивовано видивився на мене:

— А чого б мало душити? Їсти ж не перешкоджає!

— Мене чавить, — мовив я. — Дихати нічим. Чоловік потис плечима.

— Дурниці все це, — сказав. — Просто треба вміти призвичаюватися…

Прокинувся від того, що мене й справді душили. У співарні чувся хрип і стогін. Я закричав. Раптом хтось змахнув біля мене ліхтарем, і я уздрів органіста, який гамселив, кидаючи на всі боки довбнею. Я скинув із себе якесь тіло, і в цей мент щось блиснуло перед очима — відчув тупий удар по голові. Спалахнула червона барва, я злякано змахнув руками.

— Оцього! — крикнув органіст. — Не випустіть оцього… Мойсея!

Він зареготав, а я в колотнечі темряви й червоної барви відчув, як відламуються в мене шматки тіла. Голову було розколено на кілька частин, як гарбуза.

«Лев вискочив, — подумав я, — але чи не пізно кидати в нього грудкою?»

Здоровенна білолиця гадюка ввелася на хвоста й блиснула роздвоєним язиком. Велетенським, мокрогубим ротом проковтувала мене й усіх моїх товаришів — я закричав. Потвора ж заковтувала мене повільно, я ніби провалювався у болото, вже зовсім не відчуваючи тіла, вже не відчуваючи нічого, крім тоненької ниточки власного крику, яка ще єдина лучила мене із життям…

Тоді опритомнів. Над головою похитувалося небо, повне, як золотих горіхів, зір, і ці зорі посипалися на обличчя холодними свіжими краплями. Наді мною схилилося органістове обличчя, і я миттю впізнав його — бліде обличчя гадюки, що обкрутила мені шию.

— Ну що, га-га, оклигав? — засміявся органіст, і тільки тепер я помітив, що мене несуть.

— Куди ви мене несете? — спитав я, випльовуючи гіркий згусток крові.

— Утопити, — спокійно сказав органіст, а його спідручні зареготали.

— Хай так, — я знову виплюнув кров. — Але що це вам дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в смолі. Чи вам того хочеться?

— Гляньте, він уже мудрує, — сказав органіст. — Виставляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.

— Ми з вами були добрі знайомі, — мовив я. — Завжди знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?

— Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки, схизмате, — зареготав органіст. — Ми з тобою, хлопче, різної віри, — спокійно додав він. — Я можу тебе вбити, і це покладеться мені на шальку заслуг…

Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя відсвічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста, з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався при зустрічі.

«Людина завжди має кілька облич, — заворушилося мені в умі. — У ній сидить два єства: звичайне, по-людському мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані милості, ні добра!»

Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла — рятівнича й темна — убійлива) й цього разу подав мені вирятунок. Їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголосивши про моє нещастя ігуменові.

Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши рештки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й, похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов дорогою світ за очі — між хліби і трави, мав-бо ще й зранену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед очима змигувало — являлося органістове чи гадюче обличчя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по щоках — мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.

«Лев вистрибнув, — думав я і потім довго повторював це речення. — Лев вистрибнув, лев вистрибнув!..»

Я зазнав ще однієї поразки — драма, яку написав і виставив, заспокоєння не принесла.

«Це марна гадка, — снувалося мені в голові, — що світ просто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити, щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося нічого!»

Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й дзвеніло.

«Але коли голова моя розколена, — подумав я, — що ж станеться, коли вистрибне мій лев?»

— Для помноження зла? — спитав сам себе.

— Не знаю, — відповів. — Покірливі завжди терплячі, нетерплячі — сильні.

Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.

«Не вмів пристосуватися, — подумалося. — Зовсім не міг. Тому й бився об людей, як об морські хвилі».

«Але в тому моя суть», — сказав другий голос.

«Це щось таке вигадане», — озвався перший.

За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спокої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створили по колосу.

«Це теж філософія», — гадкував я, але було важко утримувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову, як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали…