Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям, котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мелодію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому, що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо, як жито, високою, незалежною від нас філософією росту. Всіх клітин ніг, рук, грудей — тоді починаємо мріяти про колосок своєї голови. Зерно — це думки, але чи завжди вони створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч? А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний шлунок наш?

Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі. У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди, коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, натомість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добротворчі думки?..

Мене хтось торкав за плече.

— Сину, га, сину!

Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.

— Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця живого нема!

— Лихі люди, — сказав я. — Тяжко й безневинно…

— Гоїти тебе тра, сину, — заговорила стара. — Мене звуть Явдоха Мащиха. Чуєш мене?

— Чую, — сказав я і заплющив очі.

— Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й сама у пригоді можу стати, бо знахарюю…

— Еге ж, еге ж, — сказав я, здивовано помічаючи, як мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обертати.

— Ой, лишенько моє! — почув я голос старої. — Степане, гей, Степане, а йди допоможи!..

Червоний обідець засмоктав мене до решти. Почав обертатися швидше й швидше, аж доки не загусла моя свідомість і не побачив я на небі хвоста, що курівся й сипав зорями.

Мене підняли, земля захиталася далеко внизу, дивно заокруглена й незвичайна.

— А люди де? — спитав я.

— Оті комахи хіба не люди? — відповів мені білий як сметана дід, що сидів на хмарі, спустивши з неї босі ноги і завзято кушпелячи здоровенну глиняну люльку.

То була важка недуга, любий читальнику, і я виклав чимало сили, щоб подолати її. До ран-бо, які дістав од здирці й убійника органіста, додалися, як уже казав, рани душевні, а їх вигоїти ще важче. Добра Явдоха Мащиха ходила коло мене, як біля рідного сина, мочила й варила всілякі трави, прикладала до ран, і я помалу оклигував. За час хвороби побачив я чимало страшних снів, які навіть не зважуюся переповідати, щоб ти, любий читальнику, не втратив від того доброго настрою. Скажу тільки, що в тих снах усе крутилося довкола рудого шинкаря й органіста, які намагалися чи вбити мене, чи втопити, чи спалити живцем. Органістове обличчя через ці сни стало для мене пострахом, але якось, коли вже йшло на одужування, уві сні, звичайно, я до того осмілів, що здер із того страшного лиця шкіру. Отак учепився пальцями біля лоба і рвонув. Відслонилося інше обличчя, і я відсахнувся з несподіванки — на мене дивився, мружачи очі, Страх.

— Але як вам вдалося сховати під Машкарою вуса? — наївно спитав я, і Страх зареготав…

Цей сон, однак, не пригнітив мене. Я встав уранці із свіжою головою і вперше зумів пройтися по хаті. Відчував у тілі силу, а в голові насмішкувате здивування. Коли ж згадав найстрашніші свої пригоди, стало мені від них більше смішно, ніж уразно.

Явдоха Мащиха, бачачи таке моє видужання, радісно помолилася богові, а те, що я віддячив їй грішми, які мав при собі, викликало в неї сльози.

— Хіба ж я задля грошей коло тебе ходила? — спитала вона.

— Звісно ні, — заспокоїв її я. — Дякую вам сердечно. Від доброго серця коло мене ходили, тож від доброго серця і даю вам оці гроші…

Того ж дня я рушив до Шклова. І хоч ішов тією ж дорогою, якою мене прибило сюди, видалася мені вона незнайома. Ще одне помітив у собі: йдучи до Шклова, вперше не застерігся подумки супроти дорожніх нещасть — у мені забагато нуртувало сили. На крайню потребу знайшов добрячого кийка, і той мені правив за палицю. Отож ішов, спираючись на кийка, й мугикав. Ноги ступали впевнено, хоч і нешвидко, а на плечах начебто крила повиростали.

Було хмарно, бліді просвіти в небі ясніли, ніби озерця, і я весь час зводив туди погляд; здавалося мені, набираюся з них життєдайної сили. Зрештою, розпогоджувалося — чим далі йшов, тим більше навколо світліло. Хмари поступово розходилися, блиснуло й сонце, викотившись із хмар, умите й яскраве, — стрілило яскренними пучками проміння. Я усміхнувся. Все сьогодні напрочуд улагіднювалося, аж душа моя почала просторішати. Бачив, як росте у злагоді трава (переді мною лежав смарагдовий килим), як поєднуються барви землі з барвами неба, як хитаються хліба й утішно поблимують волошки — чи не тут я сидів, вийшовши із Шклова?

Світ широкий і великий заповнював мене, ніби я був посуд для нього, радість м'яко торкала мої вуста. Гармонія, думав я, йдучи польовим путівцем, у світі все-таки існує. Хай же буде вона вічна і хай завжди лікує заблуканих і невпевнених, як оце мене.

Я підіймався на пагорб, налягаючи на кийка. Сонце було моїм супутником, і я мав у ньому потребу. Пив його ясність — тепло на душі мені ставало.

Колись давно хтось великий і могутній проголосив був співжиття наше з рослинами й тваринами, з водою, землею і сонцем, з камінням та деревом і заповів: «Не порушуйте, бо то основний закон вашого існування. Хай ростуть усі „рослини, які послано на землю, як і тварини; хай буде води стільки, скільки посилається, хай земля залишиться вашою годувальницею. Вона вас забиратиме зі світу, але не зненавидьте її за це. Коли ж людина зненавидить землю, заповіджено було тим, великим, вона втратить силу свою та любов“».

Онде й він — Шклов. Я знову відчув той-таки настрій, що володів мною сьогодні. Знав, що там обов'язково зустріну органіста, але не боявся тієї зустрічі. Отож увійшов у місто зовсім іншим чоловіком, ніж виходив з нього. Щось нове з'явилось у рухах моїх — навіть пригадав, кого наслідую.

«Страхом стану цього разу я, — мигнуло мені в голові. — Колись учинив необачно: там, у драмі, його треба було грати все-таки мені!»

У шинку було сутінно; врешті, допоки я йшов, похилило на вечір. Рудий шинкар, звісно, не могилівський, але на нього схожий, сидів при столі й куняв. Його червона борода лежала на грудях, і мені незвідь-чого здалося, що то не борода, а рана, на якій запеклася кров. Щось затремтіло мені, але хотів лишатися спокійним. Відшукав місце в кутку біля столу й стукнув кийком по підлозі. Корчмар підскочив, як на пружині, — незвіданий гнів затопив мені серце, коли уздрів його лабузненьку, бридку посмішечку. «Щось дивне зі мною відбувається», — подумав я.

— Оглух? — гукнув владно.

— Чого, ясний пане, бажаєте? — з тією ж таки двозначною посмішкою схилився корчмар.

— Пива! — наказав я голосно. — Найкращого! Він дивився якийсь час на мене, здивовано викругливши очі. Авжеж, він дивувався. Це додало мені завзяття. Потягся за кийком, щоб огріти його по крижах, але шинкар, помітивши мій порух, миттю здимів з очей. Чути стало, як щось швидко оповідав своїй брудній та огрядній жінці.

Отож я сидів у шинку й спокійно потягував пиво. «Ну де ти, органісте?» — подумав я.

— А що, шинкарю, — спитав, — і досі приходить до тебе пан органіста?

— Зараз має бути, ясний пане! — так само двозначне всміхнувся шинкар.

«Зараз, зараз, — зацокотіли мені молоточки до скронь. — Що станеться зараз?»

Сидів, вільно розклавши на брудних дошках столу лікті. Відчував, що таки повторюю всі рухи, які бачив у того, кого називаю Страхом.

«А коли він прийде? — подумав мимовільно, — чи стане в мене мужності підскочити до нього і стати з ним на прю?»

— Вже й сумніватися почав, — сказав біля мене знайомий голос, і я здригнувся. Ну, звісно, ось він біля мене, той, кого зібрався наслідувати. Страх мудро всміхнувсь у вуса.

— Розіб'ю йому голову, — сказав я.

— Голова розбита в тебе, — зауважив резонно Страх. — Не боїшся, що лев застрибне назад?