В'юцка втерла сльозу.

— Отак завжди, — сказала вона до мене. — Прийдуть, розжалоблять! Забуваю їм і борги… Скільки ви мені винні, пане дяче, чи хоч знаєте?

Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання, а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту: до обох речей був мастак.

— Розповім вам притчу, — мовив він. — Про те, від чого назва горілки постала. Жив на світі принц Ка…

— Я знаю цю притчу, — сказав я з усмішкою. — Згорів од проклятої горілки той Ка…

— Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може, пива?

— А чого ж, — сказав я. — І в мене немала спрага.

— А у вас чого? — поставив супроти мене круглі очі.

— Хто його зна? — сказав я й засміявся. — Тут у вас такий дивний спокій!

— Сірий спокій, пане канцеляристе! — вигукнув дяк. В'юцка тим часом принесла пиво.

— Таки сірий, — сказав я. — А може, рудувато-сірий!

— Він скоро засне, — сказала В'юцка. — А ви, пане канцеляристе, заплатите мені чи в борг?

— Нічого не беру в борг, — сказав я й поклав на дошки столу належні за пригощання гроші.

— Та я вас не жену в шию, — засміялася В'юцка. — Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за душею…

Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутінки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, віддалився й завмер у просторі зовсім сонний дяк — тримався рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка, — світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся, така гарна вона була в тому м'якому димі. «Чому не знав я її раніше?» — подумалося мені. Дивився не відриваючи очей, і вона, здається, також не залишалася до мене байдужа.

— Вже й сутеніє, — прожебонів дяк, голосно позіхаючи. — Чи, може, мені в очах сутениться?

— Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче, — відказала В'юцка.

— То я тут у вас трошки передрімаю, — мовив Стефан і почав умощуватися на лаві…

В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколихнутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти. Знову мені здалося, що вона — як ті червонувато-сині рудівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували безліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юцку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися: гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки? Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?

— Де це ви, пане канцеляристе? — почув я глибокий і насмішкуватий голос. — Чи, може, боїтеся?

Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.

Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки розпечена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна. Відтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її. Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою цієї землі, та й був нею.

І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і бачив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу померти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющився. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потрапив, — був наче корабель між них. Плив без вітрил та щогол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів, біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі, і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров…

— Добре вам було? — спитала В'юцка, цілуючи мене в вуста.

Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий. От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася гаряча рука.

— Не спіть, — зашепотіли біля мого вуха палкі вуста. — Не спіть, бо мені тужно сьогодні…

Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу. Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий моторно посилав до рота ще паркі вареники.

— Доброго вам ранку, пане канцеляристо, — сказав бадьоро Савич. — Чи не болить вам голова?

— Вгадали.

— Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант у славу вареників. Його й досі співають по школах.

Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й вийшов на вулицю.

Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами, причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і світила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку, але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя, великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до усміху, чи до плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як пташине крило, бровою, я розсміявся й глянув на червонясту дорогу, яка й сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як барильце, чоловічок з чорнезними довгими вусами та підвусниками, і мені увіч здалося, що простує він на розмову з паном наказним сотником…

— Так ти Кучурба чи Кочубей? — спитав його наказний сотник.

— Хто каже Кучурба, а хто Кочубей, — відповів, розсвітивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді Ягельницького.

— Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю сьомого вересня?

Кучурба зітхнув і хитнув головою.

— Хто був з тобою?

— Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значкового товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий коровник; був той убитий… Петро і його товариш, звати його Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий ІІетро, не знаю і не відаю.

Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, розколюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і вони ставали здивовано-щасливі.

Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочубея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.

— Я не звик сидіти, — сказав Кучурба. — В мене, коли стою, голова ліпше варить.

— Лук'ян Кнуренко довго з вами був? — спитав Скиба.

— Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з нами не був.

— Що робили тут Петро з Дядечком?