— Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік… Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі, збиваючи клубені рудої куряви, — вогняний кінь з упряжі Фаетона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показилися. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися, посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в прірву небес… Я мимовільно протер очі: засинав біля столу. Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі буденніші й незначніші.

— Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? — спитав я.

— Та коли б їх послухати, — розсміявся Кучурба, затрусивши пухким тілом, — то начебто й той!

Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начебто мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розріджувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, котрий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цього коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетенське світило, яке дає світові тепло.

Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.

— А від Поповича ви куди пішли? — спитав наказний сотник.

— Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста, Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда й хустку заставив…

Кочубей поплямкав губами й примружився, тоді знову заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горіхи, — оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка плакала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли співають.

На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на обличчя лягло щось, наче усмішка.

— Ну, а після того?

— Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду, стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав…

Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і захропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене черево, відбивши звук, наче впали вони на котел. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочунявши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.

— Хто може за тебе посвідчити? — спитав Іван Скиба.

— Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана судді Ягельницького.

— Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?

— Господь милував, — зітхнув Кучерба. — Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоловік, пробудивши…

Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.

— Авжеж, авжеж, — підхопився Савич. — Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.

«Коло докручується», — подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. «Ще їх сюди прийде троє, — снувалася несамохіть думка, — і одного з цих трьох ми заберемо з собою». Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.

— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. — Так твердо ви заснули.

— Все це бісова В'юцка, — всміхнувся тепло дячок. — Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В'юцкою був таки я.

— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спитати.

Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.

— Чи великий маєте в тої жінки борг?

— Мій борг у неї вічний, — проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. — Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.

— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе, — сказав на повний голос Іван Скиба. — Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?

— Вірші, ваша милість, — сказав покірливо Савич. — Цікавитеся віршами?

— Я? — скрикнув здивовано Скиба. — З чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написано, як добру вишнівку зробити!

— Цього писати не тра, — сказав поважно дяк. — Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе…

По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пухнастими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне — обвітрене, смагляве, проте негрубе.

— Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмитра Маркевича, — сповістив він хрипким, але впевненим голосом.

— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав Скиба.

— Ціле село знає, — сказав Хома.

— Ну то розказуй.

— Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників…

Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписуючи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:

— Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! — І сказав це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудівкою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли. Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі тремтить.

— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав Петро, і вони посміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі…

Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічого не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і вони рушили до Поповича.

«Це нецікава історія», — подумав я, записуючи слова Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі. Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполовинилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівався на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки похмурі рудівські припухлі й червоні поля. «Щось зі мною таки відбувається», — подумалося мимохіть — перо ж моє описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявляється, була не його, а Шкуренкова.

«Всі вони розказують про себе, — крутилося мені в голові, — а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не назвав». Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут, бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-червоне його тіло віддасться землі такого ж кольору — ковтне вона його навіки. «Одначе він був живий, — з дивною приреченістю подумав я, — і саме з ним все оце сталося, саме він заплатив за все найбільше».