— Я не зовсім поділяю вашу думку, — озвався наш командир. — У парламенті знали (авжеж, балакуни всюди зустрічаються) про справжню мету подорожі де Сент-Аві: схилити уряд до окупації Туата. І саме Моранж має бути людиною, яка здійснить цей намір Військової комісії. Бачите, всі ці люди — міністри, члени парламенту, губернатори — стежать один за одним. Настане день, коли можна буде написати цікаве парадоксальне оповідання про французьку колоніальну експансію, яка здійснювалася без відома властей і навіть усупереч їхній волі.

— Що б там не було, а становище не зміниться, — відповів я гірко. — Намг двом французам, доведеться вдень і вночі шпигувати один за одним на південних шляхах. Приємна перспектива, особливо коли всю увагу треба буде зосередити на тому, щоб запобігти підступам тубільців. Коли прибуде сюди цей добродій?

— Напевно, післязавтра. Мені повідомили, що з Гардайї іде валка. Очевидно, він з неї скористається. Все свідчить про те, що цей чоловік не дуже звик подорожувати.

Справді, капітан Моранж прибув третього дня разом з валкою з Гардайї. Я був першим, з ким він побажав зустрітися.

Коли він увійшов до моєї кімнати, де я, зберігаючи власну гідність, залишився, побачивши наближення валки, то я з прикрістю зрозумів, що мені важко буде довго гніватися на нього.

Він був високий, мав кругле, рум’яне обличчя, веселі блакитні очі, маленькі чорні вуса і посивіле, майже біле волосся.

— Даруйте, любий товаришу, — сказав він із щирістю, властивою лише йому. — Ви, мабуть, дуже гніваєтеся на нав’язливу людину, котра розладнала ваші плани й затримала ваш від’їзд.

— Аж ніяк, капітане, — відповів я холодно.

— Ви до певної міри самі винні в цьому. Ваша слава, як знавця південних шляхів, поширилася в Парижі, і я хочу, щоб ви були керівником експедиції, яку мені доручили здійснити міністерства народної освіти, торгівлі й Географічне товариство. Тому я й прибув сюди. Ці три поважні установи довірили мені віднайти стародавній шлях караванів, які, починаючи з IX сторіччя, вели торгівлю між Тунісом і Суданом через Тозер, Уарглу, Ес-Сук, вигин Буррума, і з’ясувати, чи можна було б поновити його колишню славу. У Географічному товаристві я довідався про вашу подорож. Від Уаргли до Шіх-Салаха наші шляхи збігаються. Зізнаюся вам, що це моя перша подорож такого роду. Мені було б не важко протягом години дискутувати в аудиторії Школи східних мов про арабську літературу, але я добре розумію, що розгубився б у пустелі, не знаючи, куди повертати — вправо чи вліво. Ваша експедиція стала для мене чудовою нагодою набути такого приємного супутника. Не треба гніватися на мене, що я вхопився за це і вжив усіх заходів, аби затримати ваш від’їзд з Уаргли до того часу, як я зможу приєднатися до вас. Додам ще кілька слів. Моя місія має виключно цивільний характер, тоді як ви виконуєте доручення Військового міністерства. Доки ми дістанемося Шіх-Салаха, де розійдемося — ви до Туата, я до Нігеру, — дослухатимуся ваших порад та виконуватиму всі ваші розпорядження як ваш підлеглий і, сподіваюсь, як друг.

У міру того, як він говорив з такою привабливою щирістю, я відчував, що мої найгірші побоювання розвіюються.

Однак мною оволоділо недобре бажання виявити до нього певну стриманість, аби показати своє невдоволення тим, що він не поцікавився, чи хочу я мати його за свого супутника.

— Дуже вдячний вам, капітане, за теплі слова. Коли бажаєте виїхати з Уаргли?

Він байдуже махнув рукою:

— Коли завгодно. Завтра, сьогодні ввечері. Я вас затримав. Ви, мабуть, уже давно готові.

Мої маленькі хитрощі обернулися проти мене, бо я мав намір вирушити лише наступного дня.

— Завтра, капітане! Але… ваш багаж? Він приязно усміхнувся.

— Я гадав, що треба брати якомога менше речей. Лише найпотрібніше і папір — це легка ноша для мого витривалого верблюда. В усьому іншому я покладаюся на ваші поради й запаси Уаргли.

Я зазнав поразки й не мав жодного аргументу проти. Зрештою, його свобода духу й поведінки надзвичайно приваблювали.

— Ну як? — запитали мене товариші, коли ми зібралися разом за бокалом аперитиву. — Твій капітан виглядає розкішно.

— Авжеж.

— Матимеш з ним клопіт. Ти повинен добре пильнувати, щоб він не потяг на себе всю ковдру.

— Ми працюємо в різних галузях, — відповів я ухильно, не бажаючи вести розмову далі.

Я був замислений, лише замислений, присягаюся в цьому. Відтоді не злостився на Моранжа. Та все одно мою мовчазність сприймали як намір помститися. І всі, чуєш, усі, пізніше, коли почали поширюватися чутки про цю справу, казали собі:

«Безперечно, він винний. Ми бачили, як вони від’їжджали вдвох, можемо це підтвердити».

Так, я винний! Але не через підлі ревнощі… Як це огидно!

Після цього мені лишається тільки тікати, тікати туди, де не зустрінеш людей, які думають і мудрують.

Підійшов Моранж під руку з командиром, який виглядав дуже задоволеним цим знайомством.

Він голосно представив:

— Це капітан Моранж, панове. За його веселою вдачею не важко розпізнати офіцера старої школи, даю вам слово! Хоче вирушити завтра. Але мусимо влаштувати йому такий прийом, аби за дві години ця думка вилетіла з його голови. Слухайте, капітане, маєте подарувати нам вісім днів!

— Я цілком до послуг лейтенанта де Сент-Аві, — відповів Моранж, лагідно всміхаючись.

Точилася спільна розмова. Дзвеніли чарки, лунав сміх. Мої товариші реготали, слухаючи історії, що їх з невичерпним гумором оповідав новоприбулий. А я? Ніколи ще не було мені так сумно.

Настав час переходити до обідньої зали.

— Сідайте праворуч від мене, капітане! — вигукнув командир, вибухаючи веселістю. — Сподіваюся, ви продовжите свою розповідь про паризькі новини. Адже ми тут не в курсі, розумієте?

— Як накажете, пане командир, — сказав Моранж.

— Сідайте, панове.

Офіцери послухалися й з веселим гомоном почали переставляти стільці.

Я не зводив очей з Моранжа, який усе ще стояв.

— Пане командир, панове дозволять? — запитав він.

І, перш ніж сісти до столу, де ні на мить не вщухали веселі голоси, капітан Моранж заплющив очі й неголосно прочитав молитву.

— Бачите, — сказав мені два тижні згодом капітан Моранж, — вам значно краще відомі стародавні шляхи в Сахарі, ніж ви бажали дати мені це зрозуміти. Адже ви знаєте про існування двох Тадекк. Але місто, про яке ви мені казали, Тадекка Ібн-Батутаха позначене цим істориком на віддалі сімдесятиденного шляху від Туата, а Шірмером, який має рацію, — в недослідженій країні ауеліммідів. Саме через цю Тадекку йшли щороку у IX сторіччі каравани сонгаїв до Єгипту.

— Моя Тадекка — інша. Це столиця «людей під покривалом». Ібн-Хальдун розмістив її на відстані двадцятиденного, а Ель-Бекрі — тридцятиденного шляху на південь від Уаргли. Останній називає її Тадмеккою. Саме до цієї Тадмекки я й прямую. Цю Тадмекку і слід знайти серед руїн Ес-Сука. Через Ес-Сук пролягає торговельний шлях, який у IX сторіччі сполучав Туніський Джерід з рукавом Нігеру поблизу Буррума. Щоб з’ясувати, чи можна відновити цей стародавній шлях, і відрядило мене міністерство. Йому я й завдячую вашим приємним товариством.

— Ви, напевне, розчаруєтесь, — пробурмотів я. — Все переконує мене в тому, що торгівля, яка здійснюватиметься цим шляхом, буде малоефективною.

— Побачимо, — відказав він спокійно.

Так, розмовляючи, ішли ми вздовж одноманітного берега себхи[14]. Під сонцем, що сходило, широкі простори солончаків вилискували блідо-блакитним сяйвом. Наші п’ятеро мехарі, широко ступаючи, кидали сині рухливі тіні. Іноді злітав і ширяв у повітрі невідомий птах, схожий на чаплю, єдиний житель цих відлюдних місць, він ніби висів у небі, прив’язаний ниточкою, і, коли ми йшли далі, сідав.

Я їхав попереду, уважно стежачи за дорогою. Моранж тримався позаду. Запнутий у свій величезний білий бурнус, у простій фесці зуава, з довгим разком намиста на шиї — великих білих та чорних намистин, які закінчувалися хрестом, він являв собою довершений тип Білих отців кардинала Лавіжері.