— Чи не буде нескромним?..

— Аж ніяк, — відповів мій товариш. — До Шіх-Салаха кілька днів путі. Незабаром ми розлучимося. Той, чиї перші кроки у Сахарі ви так турботливо супроводжували, не повинен нічого приховувати від вас.

Ми зупинилися в долині, біля висохлого русла маленької річки, де зеленіло кілька кволих рослин. Цовкола джерела, що було неподалік, утворилася ніби сіро-зелена корона. Верблюди, розв’ючені на ніч, широко ступаючи, силкувалися щипати колючі жмутки трави гед. Чорними неприступними стінами майже вертикально височіли над нашими головами гори Тіфедеста. У нерухомому повітрі курився голубий димок від багаття, на якому Бу-Джема готував нам обід.

Ані звуку, ані подиху вітерця. Дуже прямий стовпчик диму поволі здіймався у небо, що вже втрачало свої барви.

— Чи чули ви про «Атлас християнства»? — запитав Моранж.

— Здається, чув. Чи це не географічна праця, опублікована бенедиктинцями під керівництвом певного Дома Гранже?

— Пам’ять не зраджує вас, — сказав Моранж.

— Але погодьтеся, що я уточнюю речі, котрими у вас, як і в мене, не було тих самих причин цікавитись. «Атлас християнства» мав на меті встановити межу, до якої линула велика хвиля християнства протягом віків в усіх частинах земної кулі. Це твір, гідний бенедиктинського вчення, гідний чудового ерудита, яким є Дом Гранже.

— І цю межу ви маєте встановити, діставшись сюди? — пробурмотів я.

— Саме так, справді її, — відповів мій товариш.

Він замовк, і я не порушував його мовчання, вирішивши більше ні з чого не дивуватися.

— Ставши на шлях зізнань, не можна не виглядати смішним, якщо не звіритися до кінця, — вів далі він, замислившись на мить. Його раптом споважнілий тон свідчив, що людина, котра місяць тому так звеселяла молодих офіцерів, тепер зовсім втратила свій добрий настрій. — Почну з власних зізнань, і розповім вам усе. Повірте в мою щирість і не наполягайте, щоб я згадував деякі події з мого інтимного життя. Так, минуло чотири роки з тих подій, як я вирішив піти в монастир — мотиви мого рішення для вас не мають значення. Дивно, що для цього досить було з’явитися в моєму житті істоті, абсолютно не зацікавленій у повній зміні його перебігу. Дивно, що Бог допустив, аби особа, єдиною заслугою якої була її врода, так несподівано вплинула на мою долю. Монастир, у двері якого я постукав, мав досить поважні причини піддати сумніву сталість мого покликання. Те, що світ втрачає в такий спосіб, він часто так само компенсує. Коротше кажучи, не можу дорікати настоятелеві, що він заборонив мені піти у відставку. Лише торік я став кадровим капітаном. За його наказом я попросив і отримав трирічну відпустку. Наприкінці цих трьох років перебування в монастирі мало стати очевидним, що світ вже справді не існує для вашого покірного слуги.

Щойно прибувши до монастиря, я потрапив у розпорядження Дома Гранже, і мене було залучено до роботи над його славнозвісним «Атласом християнства». Короткий іспит дав йому змогу з’ясувати, на які послуги я спроможний. Так я увійшов до майстерні, заваленої картографічними матеріалами, пов’язаними з Північною Африкою. Я не знав жодного арабського слова, але так сталося, що ще в гарнізоні в Ліоні я відвідував філологічний факультет і слухав курс Берліу. Це був, безумовно, визначний географ, але одержимий однією великою ідеєю: впливом грецької та римської цивілізацій на Африку. Цієї подробиці мого життя вистачило Дому Гранже. Завдяки його турботам мене негайно забезпечили берберськими словниками Вентюра, Делапорта, Бросселара, «Grammatical Sketch of the Themahaq»[16] Стенхопа Флімана й «Підручником граматики мови томашек» Ганото. Коли минуло три місяці, я був уже здатний розшифрувати будь-який тіфінагський напис. Ви знаєте, що тіфінаг — народне письмо туарегів, які розмовляють мовою томашек, котра здається нам найкумеднішим виявом протесту таргійців проти їхніх ворогів — магометан.

Дом Гранже був цілковито переконаний, що туареги — християни з часу, який ще слід встановити, але котрий, безумовно, збігається з періодом розквіту церкви Гіппона. Ви знаєте краще за мене, що хрест у них є мотивом пророчого орнаменту. Дювейр’є твердить, що він присутній у їхній абетці, на їхній зброї, серед малюнків на їхньому одязі. Єдине татуювання, яке вони роблять на своєму чолі та зап’ястку руки, — це хрест з чотирма однаковими кінцями. Хрести зустрічаються й на шишці луки сідла, на держаках їхніх шабель і кинджалів. І чи слід вам нагадувати, що, незважаючи на заборону дзвонів, які іслам тлумачить як християнський символ, упряж туарезьких верблюдів прикрашають дзвіночки?

Ні Дом Гранже, ні я не перебільшували значення таких доказів, дуже подібних до тих, що надають блиску «Генію християнства»[17]. Проте неможливо відкинути певні теологічні аргументи. Бог туарегів Аманаї — це, безперечно, Адонаї з Біблії, і він єдиний. У них існує поняття пекла, тімзі-танелакхарт, останнього вогню, де панує Ібліс, наш Люципер. Їхній рай, де вони дістають нагороду за добрі діла, населений анджелюзами, нашими ангелами. І не кажіть, що ця теологія подібна до Корану, бо я протиставлю вам історичні аргументи і нагадаю, що туареги протягом століть, аж до останнього, майже цілковитого їх винищення, воювали, аби захистити свої вірування від експансії магометанського фанатизму.

Багато разів вивчав я разом з Домом Гранже цю чудову епопею, яка розповідає про те, як аборигени протистояли завойовникам-арабам. Ми бачили армію Сіді-Окба, одного з учнів Пророка, котра заглиблювалася в пустелю, щоб перетворити великі племена туарегів на малі й нав’язати їм елементарні поняття мусульманської релігії. Ці племена були колись багатими й процвітали. До них належали ахоггари, імедедрени, уаделени, кель-грес, кель-аїр. Але міжусобні чвари послаблювали їхній опір. Проте він був відчайдушним, і лише після довгої і жорстокої війни араби спромоглися заволодіти столицею берберів. Вони зруйнували її, повбивали жителів. На руїнах Окба побудував нове місто — Ес-Сук. Зруйнована ж ним столиця є берберською Тедмеккою. Дом Гранже саме й доручив мені поїхати і спробувати видобути з-під руїн мусульманського міста Ес-Сук сліди берберської, а можливо, християнської Тадмекки.

— Зрозуміло, — пробурмотів я.

— Чудово, — сказав Моранж. — Тепер ви маєте осягнути практичний зміст, який вкладали в цю місію мої вчителі-монахи. Згадайте, що навіть після трьох років монастирського життя вони все ще сумнівалися в серйозності мого покликання. І знайшли спосіб остаточно випробувати мене і водночас поєднати державні інтереси зі своїми особистими. Одного ранку мене покликали до настоятеля, і ось що він сказав мені у присутності Дома Гранже, котрий мовчки погоджувався з ним:

— Ваша відпустка закінчується через два тижні. Поїдете до Парижа і попросите поновити вас на посаді. З набутими тут знаннями і нашою підтримкою вам буде легко вступити до Географічної служби армії. Опинившись на вулиці Гренель, ви отримаєте наші інструкції.

Мене вразила їхня довіра до моїх знань. Ставши знов капітаном Географічної служби, я зрозумів: щоденні зустрічі з Домом Гранже та його колегами давали мені усвідомити обмеженість моїх знань. Коли ж я почав спілкуватися з моїми товаришами, то збагнув, наскільки ґрунтовнішою за їхню є моя, здобута в монастирі освіта. Подробицями моєї місії мені не було чого турбуватися. Ними опікувалися в міністерстві, як тільки я дав згоду. А ініціативу я виявив, лише коли трапилася нагода. Дізнавшися, що ви вирушите з Уаргли в цю подорож, і маючи певні причини ухилитися від свого практичного завдання як дослідника, я намагався якомога більше затримати ваш від’їзд, аби приєднатися до вас. Сподіваюся, ви вже не гніваєтеся на мене.

Сутеніло. Призахідне сонце сховалося за чудовим фіолетовим серпанком. Ми були самі в цьому огромі, біля підніжжя чорних, неприступних скель. Нікого, крім нас. Нікого, нікого.