11 вересня

Опівдні я подався до Гілінґема. Я знайшов Ван Гелсінґа у відмінному настрої, а Люсі почувалася набагато краще. Незабаром після мого прибуття принесли великий пакунок. Це була посилка, що надійшла з-за кордону для професора. Він відкрив пакунок із великим нетерпінням і дістав із нього велику зв’язку білих квітів.

— Це для вас, міс Люсі, — мовив він.

— Для мене? О докторе Ван Гелсінґ!

— Так, моя люба, але це не для розваги. Це ваші ліки.

Тут Люсі поморщилася.

— Вони не призначені для того, щоб ними прикрашали кімнату, тому не варто морщити такий гарненький носик, бо я розповім своєму другу Артуру. Скільки горя йому довелося б пережити, якби він побачив цю красу, яку він так кохає, у такому вигляді. Ага, моя прекрасна міс, це знову випрямило ваш носик! Ці квіти використовуються в лікувальних цілях, просто ви ще не знаєте, як саме. Я поставлю їх на ваше вікно. Я зроблю з них гарненький віночок і повішу його вам на шию для того, щоб вам добре спалося. Отак! Вони, ніби квітка лотоса, змушують вас забувати про ваші тривоги. Вони пахнуть як води Лети, як ті фонтани юності, що їх конкістадори шукали у Флориді, але знайшли запізно.

Поки він говорив, Люсі вивчала квіти і принюхувалася до них. А потім вона відкинула їх і сказала, сміючись, але в її голосі відчувалася відраза:

— Професоре, гадаю, ви ламаєте переді мною комедію і жартуєте. Ці квіти — звичайнісінький часник.

На моє здивування Ван Гелсінґ піднявся і промовив з усією суворістю, з металом у голосі та спохмурнілим обличчям:

— Не жартуйте так зі мною! Я ніколи ні з кого не кепкую! Якщо я так роблю, значить, на це є серйозні підстави, і я попереджаю вас, не треба заважати мені виконувати свою роботу. Будьте обережною, якщо не заради себе, то заради інших.

Побачивши, що налякав бідолашну Люсі, він правив далі, цього разу м’якше:

— О маленька міс, моя люба, не бійтеся мене. Я лише роблю все можливе задля вашого ж добра. Ці звичайні квіти несуть у собі величезне благо для вас. Дивіться, я власноруч розташую їх у вашій кімнаті. Я сплету для вас вінок, який ви одягнете. Але мовчіть! Не розказуйте нічого нікому, хто ставитиме вам підступні запитання. Ви маєте беззаперечно слухатися мене, а мовчання — складова цієї покори, яка поверне вас сильною і здоровою в обійми коханого, що чекає на вас. А тепер трохи посидьте. Ходімо зі мною, друже Джон, ви допоможете мені розкласти по кімнаті мій часник, який прибув із Гарлема, де мій друг Вандерпул цілий рік вирощує лікарські рослини у своїх скляних теплицях. Якби я вчора не телеграфував йому, тут би ми ніде не знайшли цих квітів.

Ми увійшли до кімнати, прихопивши із собою квіти. Дії професора були досить дивними, такого не знайдеш у жодній відомій мені фармакопеї. Спершу він метнувся до вікон і щільно зачинив їх. Потому, взявши у руки квіти, він заходився натирати ними віконні рами, і так ретельно, ніби прагнув, щоб із кожним подихом вітру кімната наповнювалася б ароматом часнику. Потім цілим пучком він натер усі одвірки і пороги, з кожного боку дверей. Те ж саме він зробив із коминком. Мені здалося, що він перебирає через край, і я сказав:

— Професоре, я знаю, що коли вже ви щось робите, то на це є свої причини, але те, що відбувається зараз, заводить мене у глухий кут. Добре, що тут немає скептиків, бо вони б сказали, що ваші дії покликані відігнати нечисту силу.

— Можливо, саме цим я і займаюся! — спокійнісінько відповів він, почавши плести вінок для Люсі, який вона мала одягти на шию.

Потім ми зачекали, поки Люсі наводила вечірній туалет. Професор зайшов до неї, коли вона вже лежала у ліжку, і власноруч закріпив вінок із часнику в неї на шиї. Останніми його словами до неї було:

— Будьте обережною, не розірвіть його. І ще. Навіть якщо у кімнаті буде душно, нізащо не відчиняйте вікна або дверей.

— Я обіцяю, — відповіла Люсі. — І тисячу разів дякую вам обом за всю вашу доброту до мене! О, чим я заслужила таких друзів?

Ми залишили будинок і сіли в мій екіпаж, який чекав на нас. Ван Гелсінґ сказав:

— Сьогодні вночі я можу спати спокійно, а спати я дуже хочу. Я дві ночі перебув у дорозі, перечитав масу книг удень, пережив чимало хвилювань наступного дня, а потім цілу ніч чергував, не склепивши очей. Завтра зранку ти заїдеш по мене, і ми разом поїдемо глянути на нашу гарненьку міс, яка до цього часу добре зміцніє завдяки моєму «чаклуванню». Ха-ха!

Він здавався таким переконаним. А я, пригадавши власну впевненість дві ночі тому, і те, як сумно все закінчилося, відчув якийсь нез’ясовний страх. Можливо, виною тому була моя слабкість, і саме вона змусила мене засумніватися, чи варто про це казати моєму другу, але той страх стискав мені груди дедалі більше, як непролиті сльози.

12 вересня

Які ж вони всі добрі до мене! Я дуже полюбила цього милого доктора Ван Гелсінґа. Не розумію, чого він так переймається через ці квіти. Він, їй-бо, налякав мене — такий був розлючений. Але все одно, він мав слушність, бо я тепер почуваюся захищеною завдяки цим квітам. Не знаю чому, але цієї ночі я не боялася залишитися на самоті й заснула без страху. Я не звертатиму уваги на те, що за вікном лопотять крила. О ця жахлива боротьба зі сном, що так часто спалахувала останнім часом! Біль від нічниць чи біль від страху заснути? О цей незрозумілий жах, який приходить до мене вночі! До чого ж щасливі люди, які живуть, не знаючи страху, для яких сон — це благо, яке приходить уночі і не приносить нічого, крім солодких сновидінь. Отже, сьогодні вночі, лежачи у своєму ліжку, я чекаю на сон. Це нагадує мені Офелію з вистави — «вінок нареченої, дівоче клечання».[14] Я ніколи раніше не любила часнику, але цієї ночі він був мені приємний! Його аромат приніс із собою спокій. Я відчуваю, що мене вже хилить сон. На добраніч усім.

13 вересня

Я приїхав у Берклі. Ван Гелсінґ уже прокинувся, як завжди вчасно.

Екіпаж, замовлений від готелю, вже чекав на нас. Професор прихопив свій саквояж, який відтепер завжди брав із собою.

А тепер записую детально все, що відбулося. Ван Гелсінґ і я прибули до Гілінґема о восьмій годині. Був чудовий ранок. Яскраво світило сонце, й у повітрі відчувалося, що прийшла рання осінь, яка, здавалося, підводила підсумки щорічної роботи самої природи.

Листя було забарвлене у прегарні строкаті кольори, але ще не опадало з дерев. Коли ми увійшли до будинку, назустріч нам вийшла місіс Вестенра, яка завжди вставала рано. Вона тепло привіталася з нами і сказала:

— Ви будете раді почути, що Люсі почувається ліпше. Моє миле дитя ще солодко спить. Я заглядала до її кімнати і бачила її, але не заходила всередину, бо боялася потурбувати її.

Професор посміхнувся. Вигляд у нього був тріумфальний. Потерши руки, він промовив:

— Ага! Гадаю, мій діагноз виявився вірним і лікування подіяло.

На що вона відповіла:

— Але вам не варто все приписувати лише собі, я також сприяла її одужанню.

— Яким же чином, мадам? — запитав професор.

— Я хвилювалася за своє миле дитя цієї ночі і зайшла до її кімнати. Вона міцно спала, і мій прихід не розбудив її. Але у кімнаті було жахливе важке повітря. Там було повно жахливих смердючих квітів, які були повсюди, навіть на її шиї був вінок із них. Я злякалася, що цей важкий запах може погано вплинути на моє дороге дитя при її такому слабкому стані. Тому я прибрала все це і відчинила вікно, щоб впустити трохи свіжого повітря. Ви будете задоволені її виглядом, я впевнена в цьому.

І вона вийшла із зали у свій будуар, де зазвичай рано-вранці снідала. Поки вона говорила, я дивився на обличчя професора, і на моїх очах воно поволі прибирало попелясто-сірого кольору. Але він усе ж таки спромігся втримати самовладання у присутності бідолашної леді, бо знав про стан її здоров’я й усвідомлював, чим для неї може закінчитися жахливий струс. Він посміхнувся їй, відчинивши перед нею двері до її кімнати. Але щойно вона зникла, він потягнув мене з несподіваною силою у їдальню і зачинив двері.