Уперше в житті я побачив, як Ван Гелсінґ зламався. Він схопився руками за голову в німому відчаї, а потім безпорадно заходився бити себе долонями. Нарешті він присів на стілець, затуливши обличчя руками, і заридав, голосно схлипуючи, аж здавалося, що він ридає всім серцем. Потім він знову здійняв руки, ніби звертаючись до всесвіту.

— Боже! Боже! Боже! — вигукнув він. — Ну, що ми такого вчинили і чим завинила ця бідолашна дівчинка, що нас постійно оточують самі знегоди? Чи це сама доля виступила проти нас, наславши на нас зло з давнього язичницького світу, бо як інакше пояснити те, що відбувається? Ця бідолашна мати, нічого не знаючи і гадаючи, що чинить якнайкраще, зробила все, щоб її дочка втратила тіло і душу, а ми не можемо їй нічого розповісти. Ми навіть не можемо попередити її, бо вона помре, або вони обидві помруть. О, чому ж нам так не щастить? Невже тому, що проти нас виступили усі диявольські сили?

Раптом він зірвався на ноги.

— Ходімо! — промовив він. — Ми маємо побачити її і діяти. Диявол чи не диявол, чи всі дияволи воднораз, байдуже. Ми все одно за неї боротимемося.

І він пішов до вхідних дверей по саквояж, а потім ми разом піднялися до кімнати Люсі.

Я знову, як і раніше, відсунув штори, Ван Гелсінґ підійшов до ліжка. Цього разу він не був уражений, дивлячись на бідолашне обличчя, яке було таким само страшенно блідим, як і минулого разу. У його погляді читався глибокий смуток і нескінченний жаль.

— Я так і знав, — пробурмотів він, видихнувши повітря. Ця його звичка багато про що мені говорила. Він мовчки підійшов до дверей і зачинив їх, а потім вирішив переставити маленький столик з інструментами, щоб провести чергову операцію з трансфузії крові. Я, розуміючи очевидну необхідність, почав знімати сюртук, але він зупинив мене:

— Ні! — сказав він. — Сьогодні операцію робитимеш ти. Кров переллємо мою. Ти ще не відновив сил.

Говорячи це, він скинув сюртук і закотив рукав.

Знову операція. Знову наркотик. Знову на її обличчя повернувся рум’янець, дихання нормалізувалося, а сон став здоровим. Цього разу я доглядав Люсі, поки Ван Гелсінґ підживлявся і відпочивав.

За першої ж нагоди він сказав місіс Вестенра, що їй не вільно нічого виносити з кімнати Люсі, поки вона не порадиться перед тим із ним, і що квіти мали цінність, бо були медичним засобом, і вдихання їхнього аромату було складовою частиною лікування, і додав, що сам доглядатиме за Люсі цієї ночі, бо залишиться біля неї чергувати, і наступної ночі також. Мені ж професор сказав, що дасть знати, коли я маю приїхати.

За годину Люсі прокинулася, свіжа і жвава, ніби того жахливого, суворого випробовування і не було.

Що все це значить? Я не здивуюся, якщо виявиться, що це на мене так вплинуло моє тривале життя серед душевнохворих.

17 вересня

Чотири спокійні дні й ночі. Я так зміцніла, що ледве впізнаю себе. Це ніби прокинутися після тривалого нічного жаху і побачити чудове сонячне світло, відчути свіже ранкове повітря навколо. Я маю якісь неясні згадки про тривалі хвилюючі часи, коли я з острахом очікувала на щось, про темряву, в якій навіть не було анінайменшої надії полегшити мої страждання. А потім тривалі чари забуття і повернення до життя, як нирець вертається на поверхню крізь товщу води. Здається, що з появою Ван Гелсінґа всі ці погані сни полишили мене. Звук крил, які лопотять за вікном, який так лякав мене весь цей час, далекі голоси, які, здавалося, лунали десь поряд, різкий голос, який ішов хтозна-звідки і велів, що робити, — все це зникло. Тепер я лягаю у ліжко і ані краплі не боюся заснути. Тепер я не намагаюся відігнати від себе сон. Я цілком звикла до часнику, повну коробку якого мені щоденно надсилають з Гарлема. Сьогодні ввечері доктор Ван Гелсінґ поїхав, бо йому треба було від’їхати на один день до Амстердама. Але мене вже не треба доглядати, бо почуваюсь я вже досить добре, і мене можна залишати саму.

Дякую Господу за мою матінку і за батька Артура, і за всіх наших друзів, які були такі добрі до мене! Минулої ночі я не відчула жодних змін на гірше, хоча доктор Ван Гелсінґ більшість часу проспав у своєму кріслі. Я двічі прокидалася вночі і бачила, як він спить. Але я не боялася знову заснути, попри те, що чи то гілля дерев шуміло, чи то кажани роздратовано лопотіли крилами за вікном.

Після безлічі запитань, у відповіді на більшість із яких мені відмовили, і нескінченного вживання слова «Пел-Мел ґезет» як заклинання, мені вдалося знайти служителя секції зоосаду, де утримуються вовки. Томас Білдер мешкає в одному з котеджів, розташованих за огорожею, за вольєром, у якому утримуються слони. Коли я знайшов його, він пив чай. Томас і його дружина виявилися гостинними людьми, похилого віку і бездітними, і якщо та гостинність, із якою вони мене прийняли, є для них звичайним явищем, то, напевно, їхнє життя доволі комфортне. Служитель не заходив у розмову про те, що він називав «робочими справами», доки ми не повечеряли і нівроку посмакували. Потім, коли зі столу все прибрали, він запалив свою люльку і промовив:

— А тепер, сер, ви можете розпитувати мене про все, що забажаєте. Вибачте мені за відмову говорити на тему, що цікавить вас, під час їжі. Я спершу даю вовкам, шакалам і гієнам, які утримуються в нашій секції, чаю, а вже потім ставлю їм запитання.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «ставлю їм запитання»? — уточнив я, бажаючи, щоб наша розмова пройшла з долею гумору.

— Дати їм палицею по голові — це один спосіб, почесати за вухом — інший; це як джентльменам часом кортить трохи похизуватися перед своїми дівчатами. Я не дуже часто вдаюся до першого, тобто до биття палицею, доки не нагодую їх обідом, — я чекаю, поки вони вип’ють свій херес і каву. Так би мовити, спершу я чешу в них за вухом. Зрозумійте, — додав він на філософський лад, — у нас, людей, усе відбувається так само, як і в них, тварин. Ось чому ви припхалися сюди і задаєте мені запитання про мої справи, а я за ваші півфунта хотів би бачити, як вас звідси викинуть раніше, ніж ви почнете задавати мені запитання. Навіть коли ви мене саркастично запитали, чи хочу я, щоб ви отримали дозвіл директора зоопарку на те, щоб задавати мені питання. Я казав вам, щоб ви забиралися під три чорти?

— Так, казали.

— А ви відповіли мені, що притягнете мене до відповідальності за лихослів’я. Це було так, ніби мене вдарили по голові. Але півфунта все залагодили. Я не збирався битися, тому просто гарчав, як роблять це вовки, і леви, і тигри. Але потому як моя стара жінка увіпхала у мене шматок свого кексу і прополоскала мені горлянку зі свого старого чайника, і я запалив люльку, ви можете почесати в мене за вухами, бо більшого ви й не варті, більше я вам нічого не скажу. Забирайтеся геть зі своїми запитаннями. Я знаю, що ви припхалися сюди, щоб розпитувати про вовка, що втік.

— Саме так. Я хочу, щоб ви висловили свій погляд на цю подію. Лише розкажіть мені, як це сталося. Коли я знатиму факти, я спитаю у вас, яка ваша думка стосовно причини того, що сталося, і чим, на вашу думку, все завершиться.

— Гаразд, добродію. Ось майже вся історія. То був вовк на ім’я Берсикер. Один із трьох сірих, яких привезли з Норвегії у Джамрач і яких ми купили чотири роки тому. Це був прегарний, добре вихований вовк, який ніколи не завдавав клопоту. Я був дуже здивований, що втік саме він, а не якась інша тварина. Але вовкам можна довіряти не більше, ніж жінкам.

— Не зважайте на нього, сер! — обірвала його місіс Білдер із веселим сміхом. — Він уже так давно доглядає тварин, що сам перетворився на старого вовка. Але це не його вина.

— Отже, сер, це сталося вчора через дві години після годування, коли я перший почув якийсь шум. Я робив підстилку в мавпячому вольєрі для молодої пуми, яка захворіла. Коли я почув нявкання і виття, то вибіг із вольєра. Я побачив Берсикера, який кидався на огорожу, як божевільний, ніби хотів вирватися на волю. В той день відвідувачів було мало, поруч виявився лише один чоловік, високий, худий, із гакуватим носом і клинуватою сивуватою борідкою. У нього був важкий колючий погляд і червоні очі, і я одразу ж відчув неприязнь до нього, бо мені здавалося, що це через нього тварини хвилюються. На руках у нього були білі лайкові рукавички. Він указав рукою на вольєр і мовив: