Дорогою назад Ден мовчав. На щоці в нього була подряпина. Усього одна подряпина. І коли вони доїхали до її гуртожитку, Сейра сказала Денові, що більш не хоче його бачити. «Як тобі завгодно, крихітко», — озвався Ден так байдужно, що вона аж похолола; і коли він удруге подзвонив їй після тієї пригоди в «Бронзовій стойці», Сейра знов пішла до нього. Хоч у глибині душі й зневажала себе за це.

Так тривало цілий осінній семестр її останнього року в університеті. Ден і страхав її, і водночас вабив. Він був її перший справжній коханець, і навіть тепер, за два дні до Всіх святих 1970 року, він залишався її єдиним коханцем. Із Джонні до цього в неї ще не дійшло.

Зв’язок з Деном урвався раптово, на початку цього року. Він завалив екзамен і покинув університет.

— Куди ж ти тепер? — боязко спитала Сейра, сидячи на ліжку його товариша по кімнаті, тим часом як Ден жбурляв у дві валізи свої речі.

Їй хотілося спитати про інше, більш особисте. Чи буде він десь поблизу? Чи піде працювати? Чи вчитиметься далі на вечірньому факультеті? Чи є в його планах на майбутнє якесь місце для неї? А втім, ось про це вона нізащо б не зважилася спитати. Бо сама не була готова почути його відповідь. Та й відповідь, яку дав Ден на оте її єдине загальне запитання, прикро вразила Сейру.

— Мабуть, у В’єтнам.

— Як?…

Він сягнув рукою до полиці, швидко перебіг пальцями по паперах, що там лежали, й кинув Сейрі якусь листівку. То була повістка з Бангорської призовної дільниці. Денові пропонували з’явитися на медичний огляд.

— Невже не можна уникнути цього?

— Ні. А може… Не знаю. — Він запалив сигарету. — Навряд чи я захочу уникати.

Сейра приголомшено дивилася на нього.

— Обридло мені все це. Закінчуй університет, іди працювати, а там шукай собі жіночку. Гадаю, ти б не від того, щоб стати нею. Не думай, я теж про це мізкував. Але не буде діла. І ти це добре знаєш, і я. Ми з тобою не пара, Сейро.

І тоді, почувши відповіді на всі свої запитання, вона пішла й більш не бачила Дена. Згодом вона кілька разів зустрічала його товариша по кімнаті в гуртожитку. За півроку той отримав від нього три листи. Дена призвали й відправили кудись на південь проходити загальновійськову підготовку. То була остання звістка про нього, яку дістав його товариш по кімнаті. І остання звістка, яку дістала Сейра Брекнелл.

Спершу їй здавалося, що все минеться безболісно. Усі ті сумні, зворушливі пісеньки, що їх начебто тільки й чуєш по радіо в машині після півночі, її не обходили. Так само як і затерті слова про розбите кохання й згорьоване серце. Вона не підчепила собі на зло іншого хлопця, не стала вчащати до барів. Майже всі вечори тієї весни вона просиджувала у своїй кімнаті в гуртожитку й старанно гризла науку. І знаходила в цьому полегкість. Вона нічим не забруднила себе.

І тільки після того, як познайомилась із Джонні — минулого місяця, на танцювальній вечірці молодих учителів, де вони обоє волею щасливого випадку були без пари, — тільки тоді Сейра збагнула, яким жахіттям був той її останній семестр в університеті. Коли живеш таким життям, цього просто не помічаєш, бо воно стає невіддільним від тебе самої. Як в отій оповідці про двох віслюків, що зустрілися, припнуті до однієї огорожі, в якомусь східному місті. Перший віслюк — міський, і на спині в нього тільки сідло. А другий — з геологічної партії, нав’ючений ящиками, наметами, куховарським начинням, а зверх того ще й чотирма п’ятдесятифунтовими мішками з рудою. Так що аж хребет у нього вгинається. От перший віслюк і каже: «Ну й навалили ж на тебе тягар!» А другий йому на це: «Який тягар? Де ти його бачиш?»

Тепер, з відстані часу, Сейру жахала саме та порожнеча, в якій вона прожила цілих п’ять місяців, — наче під скляним ковпаком. А власне, усі вісім, як рахувати й минуле літо, коли вона найняла невелику квартирку на Флег-стріт у Візі й тільки те робила, що шукала місця вчительки та читала романи в паперових обкладинках. Уранці вставала, снідала, йшла довідуватися з приводу роботи — до школи чи в інші місця, які визначала наперед, — тоді поверталась додому, обідала, лягала трохи подрімати (часом те «трохи» тривало години чотири), потім вечеряла, десь до пів на дванадцяту читала, дивилася телевізор, а коли її починав брати сон, лягала спати. Вона не могла пригадати, чи за весь той час думала бодай про що-небудь. Життя її ішло механічно. Вряди-годи вона відчувала глухий біль десь у лоні — біль невтамованої жаги, як іноді писали дами-романістки, — і вживала проти нього один засіб — холодний душ. Згодом і душ почав завдавати їй болю, і вона зносила це з гіркою, відчуженою втіхою.

Протягом тих місяців Сейра не раз привітала себе з тим, як добре, цілком по-дорослому вона тримається. Адже їй і на думку не спадає той Ден… Ден Як-там-його, ха-ха!.. — Тільки згодом вона усвідомила, що всі вісім місяців ні про що інше й ні про кого іншого не думала. За ті вісім місяців країна зазнала неабияких струсів, але Сейра все це навряд чи й помітила. Марші протесту, полісмени в захисних шоломах і протигазах, шалені нападки Агню на пресу, заворушення в Кентському університеті, літні спалахи насильства з боку чорних екстремістів, що відкрито вийшли на вулиці, — всі ті події напевне висвітлювались у вечірніх випусках телевізійних новин. Але Сейра наглухо замкнулася у своєму власному світі, цілком удоволена тим, як чудово переступила вона через Дена, як легко призвичаїлась до нового життя і як добре їй тепер ведеться. Де там той тягар?…

Потім вона почала вчителювати у клівз-мілзькій середній школі, і то був справжній переворот у її житті — після шістнадцяти років навчання самій опинитися за вчительською кафедрою. А далі — ота вечірка і знайомство з Джонні Смітом (чи не безглуздо, що реальна, з плоті й крові людина може мати таке безособове ім’я та прізвище — Джон Сміт?). Того вечора Сейра, дарма що була замкнута в собі, все-таки помітила, як він дивився на неї, — не хтиво, але із здоровою чоловічою цікавістю, видимо оцінивши належним чином її вигляд у ясно-сірій плетеній сукні, яку вона надягла на вечірку.

Він запросив її в кіно — у «Тіні» показували «Громадянина Кейна»[5], — і Сейра не відмовилась. Вони добре провели час, хоч Сейра й відзначила подумки: «Дотепністю він не вражає». Прощаючись, Джонні поцілував її, і їй це було приємно, та все ж вона подумала: «Ні, він не Еррол Флінн[6]». Говорив він жваво, кумедною скоромовкою, і Сейра несамохіть усміхалась, а собі думала: «Під Хенні Янгмена працює».

Потім, уже пізнього вечора, сидячи у своїй спальні перед телевізором, на екрані якого Бетт Девіс зображувала затяту жінку-кар’єристку, Сейра нараз пригадала деякі з тих своїх думок і аж завмерла з відкушеним шматком яблука в роті, трохи приголомшена власною несправедливістю.

І її внутрішній голос, що майже цілий рік мовчав, — голос не так сумління, як надії, — раптом вихопився назовні.

«То ти вважаєш, що йому далеко до Дена? Так?»

«Ні! — запевнила вона себе, тепер уже справді приголомшена. — Я й думати забула про Дена. Все те… було так давно…»

«Де ж пак, давно! — заперечив голос. — Не давніш, як учора».

Аж тут Сейра усвідомила, що сидить сама в квартирі пізнього вечора, їсть яблуко й дивиться по телевізору фільм, який її зовсім не цікавить, — і тільки тому, що це простіше, ніж думати, бо коли всі твої думки крутяться навколо тебе самої і твого втраченого кохання, вони лягають на душу важенним каменем.

Тепер вона була геть приголомшена.

І гірко заплакала.

Джонні запросив її вдруге і втретє, і Сейра приймала його запрошення. Вона наново відкривала себе й у цьому — таку, якою стала тепер. Вона не могла сказати, що її зустрічі із Джонні — просто невинні побачення, бо це було не так. Дівчина вона була звабна, гарненька, і після того, як закінчився роман з Деном, її не раз запрошували провести разом вечір, але вона всім відмовляла і лише кілька разів пішла з Деновим товаришем по кімнаті на біфштекси до «Грота», та й то, як тепер зрозуміла (з відразою до себе й похмурим гумором), аби тільки вивідати в бідолашного хлопця що-небудь про Дена. Де там той тягар?…