Отямилась на лавці в парку. Каспар занепокоєно тримав її за руку.

— А де Море? Де Єдиноріг? — розчаровано спитала Доня.

— Яке море? Ти перегрілася на сонщ и знепритомніла…

Доня подивилася Каспарові в очі:

— Неправда!

Каспар зітхнув:

— Я хотів як краще. Ти ж мусиш пояснити сама собі, що відбувалось з тобою а це неможливо.

— Нічого, спробую, — буркнула Доня. — Дорослі завжди дурять дітей. Ти — дорослий!

— Я не став дорослим, але багато пережив. І знаю, як тобі буде боляче, коли ти вирізнятимешся серед інших. Тебе проі женуть, як білу ворону. Ти не матимеш друзів…

— Звірі будуть моїми друзями. То що — моя подорож скінчилася?

— Ні, але…

— Ура! — зраділа Доня. — Тоді ходімо!

— Ти добре почуваєшся? Тобі довелося перейти з одного світу в інший, а потім повернутися.

— А ти?

— Мені легше. Я вже навчився.

Коли вони вийшли з парку, Доня здивовано спинилася:

— Але ж це не те місто!

Так, зовсім інші будинки були перед ними: без жодних прикрас, схожі один на одний. У такому й вона жила колись.

— Коли подорожуєш, — пояснив Каспар, — можеш опинитися де завгодно. Я, правда, волів би побути трохи в тому лісі. Певно, так потрібно.

— Чому Єдиноріг не залишив нас коло моря?

— Ще не час. Хтозна, скільки ще доведеться мандрувати. А може, ми вже завтра дістанемось до моря.

— Ти такий розумний, а цього не знаєш! — дорікнула Доня.

— Дорога серця інакша, ніж дорога розуму. Якби ми йшли вздовж річки на південь, то дісталися б до моря. Але то| було б не те море, розумієш?

— Я вже бачила Море. Воно не схожі на те, про яке мені розповідали діти. Воно — безлюдне.

— Ти дуже правильно висловилась: «безлюдне».

… У цьому місті було дуже багато птахів. Люди теж зустрічалися, але рідше! Чим собі птахи вподобали це місто, Доня не могла збагнути. Дерев було мало і всі якісь обскубані. Натомившись, вони присіли на лавці, дивились, як довкола них ходить зграя голубів. Вони вже витрусили всі кишені в пошуках крихт, але набридливі птахи й далі заглядали їм у руки.

— Слухайте, голуби! — не витримала Доня. — Ми бідні мандрівники і не маємо чим вас пригостити. Каспар може вам дещо прочитати.

Але Каспар задивився на хмарку в небі. Доня мусила змінити тему:

— Ми теж можемо літати, якщо захочемо. Хоча по вас не дуже видно, аби ви вміли літати. А ми літали дуже високо над полями й лісами…

— Як це? — спитав один голуб. — Хіба ви не люди?

— А що, як ми люди, то вже незугарні до літання?

— А навіщо воно вам? — спитав другий голуб, легенько дзьобнувши Доню в палець.

— Це важке питання… Коли літаєш, то чуєшся такою легкою і вільною. А ви, я бачу, можете й без крил обійтися.

— Диви, яка розумна! — загуділи голуби. — Нам потрібні крила, щоб рятуватись!

І тут же зграя голубів перетворилася на хмару й так залопотіла крильми, що Доню ледь не змело з лавки. Потім хмара знову перетворилась у зграю і оточила бабцю з кошиком. Бабця мала на голові смішний зелений капелюшок. Вона кидала голубам зерно, крихти, насіння.

— Ти знаєш, — сказав Каспар, — я що раз рідше згадую Книгу. Може, там, куди ми йдемо, вона непотрібна? Звірі покинуть нас…

— А коли ми їх попросимо залишитись!!

Каспар похитав головою.

— Ну, тоді вони ще можуть повернутися!

Хлопець стиснув Донину руку і вона зрозуміла, що це можливо.

Тим часом трапилося щось неймовірне! З гори упала сіть і накрила голубів. Знявся лемент. Бабця затулила очі руками. Доня миттю перетворилася на пташку: крила потрібні для того, щоб рятуватись. Вона злетіла догори.

— Стій, стій! — закричав Каспар.

Частині голубів вдалося врятуватись: бабця трохи підняла сіть. Тут її відтрутило двоє чоловіків у однаковій обшарпаній сірій одежі. Вони миттю вхопили сіть і поволокли її до фургона, що стояв за рогом.

Доні нічого не загрожувало. Вона підлетіла до даху й побачила чоловіка в зеленому светрі. Він стояв, розкинувши руки, і його так пообсідали голуби, що він аж зігнувся.

— Як же ви так необережно? — докоряв він голубам.

— Але ж стара Марта була в зеленому капелюшку! — загуділи голуби.

— Неймовірно! — вигукнув чоловік. — Вона ж мала, бути в червоному.

— Може, вона просто забула, — сказала Доня. — З бабусями це буває.

— О, у нас новенька! Звідки ти прилетіла?

— Здалеку. Через якийсь дурний капелюх мене могли упіймати, як голуба!

— Як голуба? — здивувався чоловік. — Хто ж ти така?

— Людина! — буркнула Доня, вмостившись на його черевику. — Якби дах був не такий слизький, я перетворилася б на дівчинку.

— Цікаво, — сказав чоловік. — А я чоловік-дерево, і в разі небезпеки кожен птах може знайти в мене притулок. Дуже прикро, що так сталося, любі друзі. Я тепер пильнуватиму сам. Нічого не кажіть старій Марті, бо вона помре з горя.

— А чому нас ловили? — спитала Доня. — Що ми їм зробили поганого?

— Бачиш, люди вважають, ніби тільки їхнє життя має якусь цінність. І що вбивати голубів — це не злочин. Вони полюбляють їхнє м’ясо.

— Боже, — заплакала Доня, — мене ж могли зїсти!

— Заспокойся, — лагідно мовив чоловік. — Мені дуже прикро, що наше місто так негостинно тебе зустріло. Хочеш підемо до мене пити каву з молоком?

— Хочу, але я не сама, а з Каспаром.

— То це був той Каспар! — загуділи голуби. — А ми так неввічливо з ним повелися… Ми думали, що Каспар старий чоловік.

— Уперше чую про Каспара…

— Він — Срібний Лицар Звірів, а я — його Прекрасна Панна.

— Он як! Я б дуже хотів з ним познайомитись.

— Він має бути внизу.

Доня пурхнула на край даху. Каспар, блідий як стіна, стояв під деревом. Якраз від’їхала машина зі спійманими птахами.

— Ех, була б у мене рушниця! — вигукнула дівчинка.

— Тебе посадили б у в’язницю… — зітхнула маленька голубка. — Сама не знаєш, що кажеш.

— А я б утекла!

Чоловік-дерево дозволив птахам летіти. Потім з Донею на плечі поліз у віконце і за якийсь час вони опинились у маленькій кімнатці, стіни якої були обвішані малюнками птахів.

— Ну, що ж, голубко, час тобі перетворитись на дівчинку. Чи зачекаємо на твого лицаря?

— Можна й зараз.

Коли Доня це зробила, чоловік захоплено вигукнув:

— Як це тобі вдається? Я от не можу стати справжнім деревом.

— Ви ж дорослий. Вам треба ходити на роботу і заробляти гроші.

— Якби я був деревом, то не потребував би грошей.

— Якби ви були деревом, вас могли б зрубати.

— Ну, що ж, піду приведу Каспара.

І він пішов, привів Каспара, і вони сіли пити каву з молоком і їсти рогалики з маслом. А коли вже напились і наїлись, Чоловік-дерево сказав:

— Все-таки, як чудово літати!

— О, ми можемо й комашками стати!

— Неймовірно! Справжніми?

— Ага.

— У сусідньому будинку живе Чоловік-комаха. Але це виглядає дуже сумно.

— Чому?

І господар оповів їм історію чоловіка, що став комахою.

— Розумієте, цей чоловік має матір, дружину, дітей. Одного разу йому здалося, що він нікому не потрібний. Краще не мати нікого, не ходити на роботу, не читати книжок, не вести порожніх розмов… Таке бажання може виникнути у будь-кого, хто дуже втомився, але не кожного призводить до таких наслідків. І ось він став уві сні величезним чорним жуком, і так ним і залишився. Мати приносить йому їсти, а дружина з дітьми виїхала геть.

— Яке безглуздя! — вигукнув Каспар. — Ми стаємо птахами, щоб подолати відстань, пізнати світ, і ніколи не перестаємо бути собою. У природі кожна істота має своє місце.

— А що, коли душа того чоловіка завжди була душею комахи?

— Навіщо він лякає своїх рідних?

— Він дуже страждає від цього. А мій вчинок, Каспаре, теж видається тобі безглуздим? Мені це подобається.

— Ви захищаєте птахів. Але ліпше було б їх умовити покинути це місто, де їх переб’ють, як мандрівних голубів.