живий і ще довго житимеш, що би не траплялось із тобою зараз. І твоє

життя означає зараз життя цього оросутського батира, цього чоловіка, що

виявив таку мужність і відвагу й так хоробро, відчайдушно зараз нама-

гається якнайдорожче продати своє життя. Зараз ти раптом зро-зумів, що, боронячи його, поспішаючи йому на допомогу, ти поспішаєш на допомогу

до себе самого, це ти рятуєш себе, Айдаре, так, себе самого в ньому...

І ти вигукнув войовничий клич твоїх предків, і вони встали за твоєю

спиною, як великі крила міці, вони підносили тебе, надиха-ли, і ти летів-, цілячись на ходу із лука саме у того, хто, ти бачив це здалеку, незабаром ось-

ось спрямує списа саме в груди оросутові.

— Ай-айрауаа-ах! — кричав Айдар. — Баганбай! Ардак! Сизар-бай!

Жолимбет!

Він вигукував імена уславлених у переказах і піснях батирів свого роду, імена яких ніколи і ніким не вимовлялися всує, і відчув, що вони тут, разом

із ним, вони допомагають йому й Данилові і будуть допомагати, і коли

напасники почули його і двоє помчали йому навперейми, полишивши

оросута, Айдар радісно і впевнено випустив стрілу, і вона пробила наскрізь

горло того вершника, що саме націлився списом в оросута, й усе

відбувалося так, як він і передчував. Айдар знав, що вони переможуть, неодмінно переможуть, бо той неспокій, через який він раптом повернув за

годину після того, коли вони з Данилом роз'їхалися в різні боки, пробився в

ньому з такою несподіваною силою, що в якусь мить Айдар відчув, що не-

силий продовжувати шлях далі один, що мусить повернутися, наздогнати

оросута і проїхати тим небезпечнішим шляхом з ним ще хоч би день а чи

два і лише тоді мандрувати далі, назад, треба, щоб усе було справедливо, кожен повинен після втечі мати однакові можливості вижити і добратися до

свого дому, до своєї мети.

Бо ж інакше щось станеться з тим оросутом в дорозі, і в останню

хвилину гріх за його біду ляже на сумління Айдара, який хотів завжди бути

чесним воїном і знав з дитинства, що померти у відкритому бою — це щастя, бо воїн тоді наближається після смерті до Аллаха. Отже, не треба боятися

чогось, коли найкраще — життя воїна, бо йому за життя уготована слава, а

по мужній смерті — рай і спогади ближніх, пам'ять у переказах, піснях і

легендах.

Айдар пустив було тоді коня труськом, а тоді вже пришпорив його як

слід і вже на ходу вигадав собі, що оросут не взяв кресало і кремінь, вони

лишилися в сумці у Айдара, а шлях того довший, отож він йому віддасть, а

тоді скаже, що раз вже повернувся, то проїде з ним трохи ще, і так має бути, бо негоже, повернувшись, просто казати, що хоче його провести, ще

подумає зовсім інше, лише хоче оберегти його, бо знає тутешні краї краще...

А ще далі, ще глибше, Айдар відчував, що є іще одна правда — щось

вабило його зараз до оросута, виникало незрозуміле відчуття суму, здавалось, що вже ніколи в житті не побачить його Айдар, і, може, це й

змушувало хлопця так уперто запрошувати оросута до себе в аул. І лишило

відчуття невизнаної собі самому досади, що оросут не погодився, і навіть

дозволило образитися й показати трохи цю образу, але водночас і стримати

її, бо вся логіка того, про що говорив оросут, була виправдана його життям, та й взагалі життям воїна і батира, який сам відповідає за себе і не повинен

нічого боятися на своєму шляху.

Все це було зрозумілим Айдарові з дитинства, і він дивувався власному

настроєві, виразному небажанню лишати оросута самого серед степу, відчуттю досади, коли оросут відмовився з ним їхати і вони роз'їхалися, і

найбільше тому, що змусило його повернути раптом коня і чимдуж скакати

навздогін оросутові, що, за всіма ознаками, не мало під собою ніякої

причини. Лише з оцим креса-

лом... Але ж і сам Айдар знав, що то лише зачіпка, яку він вигадав, коли вже

пришпорював коня навздогін оросутові, куди гнала його досі незнана йому

сила, міцніша за всі усталені закони, родові звичні, виховання, порядок.

Він мусив так вчинити, це був він, Айдар. Може, шлях так звелів йому, може, сонце і небо, може, вітер, а може, безмежжя степу. Тільки він мусив

негайно повернутися до оросута і перебути з ним ще деякий час — день а

чи два, це він напевне вирішив для себе, псе ще десь шукаючи слів, якими

він зустріне оросута, коли наздожене його, чимдалі більше хвилюючись, відчуваючи неспокій і непевність на цій дурній довгій дорозі, яка зненацька

розділила їхні напрямки, він вилетів з горба у видолинок і втрапив очима на

далекий ще бій оросута з вісьмома вершниками, і тепер вже ніяка сила не

могла зупинити його.

Після дня, розпеченого кров'ю і сонцем, вечірня прохолода здавалася

насолодою спраглого, що дістався врешті до води. Тоді Айдар знайшов у

собі снагу зібратися, скласти усе, що вважав за потрібне, докупи і висадити

непритомного Данила на коня, потім прив'язати його до себе ременем і

нарешті спрямувати коня у належному напрямку.

Серед ночі, однак, вже виразно вчувався холод, кінь ступав поволі, і

важке тіло Данила гріло і тисло водночас на кипчака, що мав утримувати

всю вагу товариша, спираючись підборіддям на його плече, аби бачити

дорогу попереду. Від постійної напруги втома в Айдара вже відчувалась

неабияка, чимдалі більше відчував він і біль в нозі, раптом занила рука, яка

теж була добряче обдерта, муляло сідло, на якому удвох було невигідно

сидіти, тиснув непритомний Данило, а кінь чвалав повагом, ніби й сам

розуміючи, що слід берегти сили, допоки дістануться вони місця, де може їх

чекати вода і спочинок.

Холодна ніч тисла ззаду на плечі, й у втомі Айдар несамохіть горнувся

до розпашілого від жару Данила, відчуваючи дивну впевненість, що все

буде гаразд, тільки б вдалося довезти Данила до степового аулу.

— Айналайн! — шепотів він. — Будь здоровий, оросуте, аби тільки ти

був здоровий, аби тільки ти був здоровий, аби тільки минулося! Айналайн!

Маленький такий дурний оросут, утрапив під стрілу...

Він шепотів щось про себе ще і ще, ніби словами своїми підтримуючи

життя і сили Данила, ніби намагаючись відігнати злих духів, як бакси, що

замовляннями своїми виганяв з нього хворобу і біль, надихав силою.

Йому не спадало на гадку, що таких слів він давно нікому не говорив, може, й взагалі нікому, а те, що він шепотів Данилові, :іараз міг шептати

лише найближчому з братів, такої близькості він, син рабині, не мав ні з ким

із них, хіба що матері він міг би таке шепотіти, а таки й казав, коли вона

хворіла, коли він змушений був доглядати її, коли...

Так, так, ось воно! Коли що?

Коли вона довідалась, коли з жахом дивилась на нього, ще підлітка, який

переступив такий закон, за що, коли б дізналися, карали би смертю, який

посмів на батька, на все...

Як вона довідалась?

Здогадалася, коли він почав пропадати ночами, посилаючись, що йде

полювати, нічого, однак, не приносячи додому, що аж ніяк не було на нього

схоже, коли прилазив у материну юрту раненько-вранці, думаючи, що вона

давно заснула. Так і було попервах, аж поки не втратив Айдар обережність, як воно буває з кожним, осмілів, забув, що чинить, забув, що навіть поночі

кожна юрта може мати своє око, і щастя його, що саме мати помітила, як він

удосвіта вислизнув із юрти Шолпан, молодшої токал Багенбая, його батька, і жахнулась, і пішла десь у степ виплакатись, а коли прийшла, то син уже

спав мертвим сном, забувши про все на світі, навіть не помітивши, що

матері немає на її звичному ложі...

І тоді вранці, коли він прокинувся і хотів було вдатися до якоїсь

домашньої роботи, вона сказала йому. Вона сказала йому все, що думала, і