вдарила його по щоці, так ударила, що аж сльози покотились йому, юному

воїнові, з очей. Але не посмів він зірватися на гнів, бо вже зрозумів усе, не

посмів вибухнути, ощиритися, заперечити, бо над усе любив матір, саме її

любив над усе й над усіх, хоч як не пишався батьком, як не любив його, але

завжди тисло на нього усвідомлення того, що він син рабині. І при всій увазі

батька до нього він, Айдар, ніколи не буде його спадкоємцем, ніколи не

матиме права, яке мають усі його брати від інших батькових жінок. І все ж він

змалечку сподівався дива, подивлявся і захоплювався батиром Багенбаєм, аж доки батько не привів собі в аул нову токал, шістнадцятилітню Шолпан з

роду тюре, з ханського роду чінгізідів, тих, які від якогось прадавнього

коліна вважали себе нащадками знаменитого Чінгісхана, численні діти

котрого мали таких самих численних нащадків і по цілому казахському

безкрайому степу, і в усіх далеких далях, як здавалось Айдарозі, рід тюре-

чінгізідів завжди стояв вище за всіх. Так велів закон роду, так повелось, так

мало бути.

Багенбай вихопив юну Шолпан з полону під час однієї з сутичок із

ойротами просто з сідла чужинця, якого пробив своїм могутнім списом.

Врятована від чужинських загарбників дівчина, якого б походження не

була вона і якого б; походження не був її рятівник, за степовими законами, могла при бажанні воїна, що врятував її, стати його дружиною.

Шолпан була на диво гарна, та ще й дочка одного із синів султана

Молодшого жуза Сарсинбая.

Багенбай привіз її в аул, поставив їй чудову білу юрту і весь вільний час

тепер проводив у неї.

Плакала ночами Айдарова мати, засумував і Айдар. Він уже підріс на той

час, шістнадцятий рік його повнив силою, міць у ньому буяла, й коли він

побачив Шолпан поряд з батьком, завирувало в

ньому щось таке, чого він не міг ні пояснити, ні визнати навіть потайки

самому собі, але ніби перетяло його щось на повному ска-ку, як стріла, що

намертво забила іскрометного тулпара.

Скочив на коня, як тільки батько повів дівчину у юрту, і помчав у степ.

Вітер хльостав йому в обличчя, а він пришпорював коня, гнав його

чимдуж і раптом відчув, що сльози течуть йому з очей — чи то під вітру, чи

то болю й образи на все на світі, чи то від розуміння приниження власної

матері, яка тепер вже ніколи не буде улюбленою дружиною батира, його

батька, чи то від гарячих очей жінки, під якої не відводив погляду і яка, здавалось, раз у раз позирала саме на нього, саме так, як хотів би він, щоб

дивилась на нього отака дівчина, як Шолпан.

Час минув. За півроку Багенбай знову вирушив у військовий похід, і не

було його довгі місяці. Шолпан потроху прижилась в аулі. З дитиною, щоправда, не ходила ще, і старші жінки Багенбая почали поговорювати, чи

не безплідна вона, бо зло на неї, як на всяку молодшу улюблену жінку, не

могли не таїти і злораділи тому, що ще не мало під собою ніякої.ознаки

правди. А все ж, а може? От тоді згодом Багенбай перестане її цінувати. Що

ж то за жінка, що не родить чоловікові від нього нащадка?!

А Шолпан, як часто велося в тих ханських родах, мала норов крутий і

свавільний, швидко зрозуміла свої права й можливості в родині Багенбая. А

таки були вони, бо все найкраще Багенбай зараз віддавав їй. І юрту їй

поставив білу, чепурну, і туленгутів-рабів їй дав до послуг, бо, як і в

кожному аулі, були тут свої невільники-туленгути, що робили чорну роботу

і не мали ніяких прав. Ось із таких була мати його, Айдара, із таких.

Зо два місяці минули, відколи Багенбай поїхав з аулу, і чи не вперше

Айдар не шкодував так за батьком. Холодом відчуження повіяло до нього

через усе, що сталося, холодом, який мішався з болем, щемом і бажанням

вирватися й собі геть, на війну, кудись, де міг би він виявити себе, показати

свою мужність, довести колись, що він не гірший за батька.

Уникав він зустрічей з Шолпан, але так довго не могло бути, і

зазнайомився ближче, навіть заприязнився, і стало йому від того якось

легше, ніби більше вибачав батькові сподіяне.

А Шолпан ніжилась у м'яких кошмах, розчісувала своє довге, мало не до

п'ят, волосся, дивилася скоса на Айдара й усміхалась. Раз у раз просила те

чи інше, якоїсь допомоги, якоїсь поради.

Айдар почав учащати до юрти Шолпан.

І врешті сталося те, що мало статися, що десь було написано у книзі

життя, що означало виламану і викривлену дорогу Айдарову у житті, і те, що сталося, було тільки початком.

Якось він забіг у юрту Шолпап вже надвечір, повернувшись з

полювання, бо обіцяв їй уполювати лисицю, і врешті звір, якого підстрелив

того дня, видався йому гідним подарунка, таку мав пухнасту шерсть, таку

лискучу і таких гарних відтінків. Чудова шапка

може бути для батькової токал, думав Айдар і, простягнувши жінці

подарунок, раптом завмер, бо помітив у її очах якийсь дивний вогонь, ніби

полум'я палахкотіло у глибині чорних очей.

Вона лежала на кошмі, не встала, коли зайшов Айдар, а тільки міряла

його поглядом, а потім сказала принести їй лисицю ближче.

Айдар підійшов і простягнув їй впольовану здобич, рука її несамохіть

торкнулась його руки і раптом не відпустила її.

Усе в глибині душі впиралося тому, що мало бути, все в Айда-рові

кричало — ні, ні, ні, але багаття палахкотіло в очах Шолпан, палило його, і

він втратив самовладання, відчуття часу і себе.

Що робиться з кожним юнаком, коли він вперше пізнає жінку? Що

робилося з Айдаром, коли, кинувшись у провалля, знаючи всі жахи його і

небезпеки, він отямився десь лиш під ранок, коли Шолпан прошепотіла

йому на вухо, що треба йти, нехай приходить увечері.

Він закохався в Шолпан відразу, з першого ж погляду, з першої зустрічі

їхніх очей, і, як казала вона йому, його вона теж уподобала відразу ж, але

доля була інакшою, доля була жахливою, страшною.

Що було робити, як було жити?

З яким жахом чекав Айдар повернення Багенбая!

А минуло відтак майже півроку, коли одного вечора затупотіли коні біля

аулу і появився батир Багенбай зі своїм загоном. Повернувся з перемогою

над джунгарами, із здобиччю і славою.

І привіз розкішні подарунки улюбленій своїй дружині Шолпан.

Айдар не спав ночами, весь час пропадав на полюванні, рідко коли

потрапляв на очі батькові.

Аж той якось сам закликав його. Подивився на сина, побачив змужнілі

риси, майже суворий вираз обличчя, міцну, хоч і худорляву, статуру юнака і

сказав, що наступного разу забере його з собою в похід. Вже воїн з Айдара.

Це сповнило юнака щастям, аж очі заіскріли, він лише запитав, чому не

зараз.

— Тому, — сказав батько. — Я сказав — наступного разу. Все.

Багенбай поїхав у Туркестан із своїми воїнами, бо Есим-хан готував

новий похід і скликав усіх у столицю степового ханства.

Ось тоді й почалося знову.

Вже не мав стриму Айдар ніякого, почав забувати про обережність, бо

щастя, яке спізнав він з Шолпан, було тимчасове і вкрадене, а відтак ще

вабливіше і солодко-болюче. Він знав, що не дай Боже вийшло б усе якось

на яв, то не зносити йому голови. Але ж зупинитися вже не міг ніяк і ні

перед чим.

Ось так і вислідила його мати і вдарила по щоці, а тоді заплакала, лягла

в куток і не вставала довго, як виявилось, захворіла на важку лихоманку. Чи

то вона вистудилась, коли ніч сиділа, плачучи на березі озера та очікуючи

загулялого гріховодника сина, чи просто не витримала перенапруги від

того, що дізналась, але хворіла вона довго. Айдар сидів при ній, і

примовляв, і гладив, і ласкав її, нашіптував: «Айна-лайн, айна-лайн! Не