Утікали три брати з турецької неволі з Азова, не здолали шляху —

загинули. Утікав разом з товаришами гетьман Самійло Кішка — переміг.

А що ж ти, Данилку? Що ж ти?

Вже котрий рік блукаєш світами, а все б'єшся об мур із законів і прав для

тих, в кого сила та влада! Чи проб'єшся крізь той мур, чи виживеш, чи

дістанешся хоч колись тої заповітної мети, чи складеш голову у цих степах, як не раз вже міг, як ледь-ледь... Якби не цей хлопчак, якого ти вже чекаєш

кілька годин: вже й вечір западає, а він все не вертає із того свого

ординського війська.

Ти колись спитав сліпого лірника, який був на Запорожжі, був у

турецькій неволі, і очі йому випекли в полоні й пустили отак світом:

— Діду, а як ви були молодий, чи ви пам'ятаєте все те, що бачили?

— Аякже, сину, аякже. Авжеж, пам'ятаю, більше того, скажу тобі, тільки, може, й не втнеш. Коли втратив зір і пережив це люте горе своє, а потім знайшов

у собі силу і за ліру узявся, то ніби інший, більший зір здобув. Коли все бачиш, то часто нічого не бачиш. А коли нічого не бачиш, то все, що бачив колись, таке перед тобою виразне і все, що діється довкола, — зрозуміле, насправді

зрозуміле...

— А скажіть, чи моя доля може бути щасливою? Чи знайду я своє щастя у

житті?

— Вже з того, як питаєш, хлопчику, скажу, що важко тобі буде. Бо питаєш, а

літ тобі ще зовсім мало. Отож живеш вже не так, як хотів би чи міг, а як

склалося. А ще питаєш так, як той, хто не вірить, а отож чує, що чекає його і

лихо, і біда, й усяка всячина. І тебе чекає. Як і всіх, але тебе таки більше, бо

голос в тебе неспокійний і вдача буйна. . Стережися життя, хлопче. . А все ж узяв

би я тебе до себе у поводирі, якби не мав свого, взяв би. . Щось із тебе буде, буде

щось, тільки знайди в собі віру в себе..

Свирид мовчав при тих словах лірника, не заперечив, але й не додав нічого.

Тільки потім сказав Данилові:

— Чув, що казав лірник? То мудрий чоловік, а я додам одне —

ти про квітку свою пам'ятай, про квітку папороті, і не мине тебе

доля, якою б лихою вона до тебе не поверталась..

Сутеніло. Ще трохи — і западе ніч, а кипчака не видно, і думки почали снувати

в Данила неспокійні і невиразно бентежні. Де ж це він? Що це все означає?

Там же родичі його, там же батько і брати, там же у нього свої, а він, Данило, не поїхав з ним, бо просто вперлось щось усередині нього — ні, та й годі. Чи не

хотів відчути себе чужинцем серед тих, кипчакових, своїх, чи щось інше його

стримало, але доки їхали, не мав певності, навіть не загадував, що відмовиться їхати

у те військо. А потім раптом уперся — і все. Може, то близька розлука із хлопцем

знову заперечила в ньому подальше зближення, яке й так було марним, бо

однаково їхні шляхи в житті різні, як різні і початки. Звело їх на життєвих бурях, непогано виявилось разом, але в кожного своє, кожному своє.

Завжди думалось Данилові поночі краще, завжди бачив виразніше усе, що

коїлося з ним, що мав робити далі, приймав якісь рішення зазвичай поночі.

Чи не тому, що, як казав той лірник, коли бачиш все, то нічого не бачиш.

Може, темрява спричиняється до кращого мислення ще й тому, що нічого не

бачиш довкола, а тільки себе чуєш і світ довкола широкий і просторий, і ти серед

нього піщинка, перекотиполе, насінинка, гнана вітром...

Може, правду казав Свирид, що були й такі, що самі осліпляли себе, аби

відати більше, аби знати?..

Данило з п'ятьма товаришами їхали верхи степовою дорогою. Вже віддавна

жили вони по лісах, переходили з одного місця на

інше, поночі і тікали, але тут сталося так, що вирішили ризикнути, бо чули, що в Юзівці місцевий пан знущається над селянами так, що спасу нема.

Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за

одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й

так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не

заподіяли смерті.

— Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між

людьми? Кажіть і віддавайте!

Ніхто нічого не сказав, ніхто не віддав нічого...

— Ми винні, — сказав Данило. — Бо це ми зробили. Люди

страждають безневинно! Маємо допомогти!

Вони їхали визволяти селян. Мали вже на це певний план, доведеться

цього разу позмагатися з панськими челядниками! Решта товаришів

підійдуть на початок спланованого нападу надвечір. А зараз мали все

оглянути довкола і підготувати основу для подальших дій. Знали, що нікого

не стрінуть, все було ввірено.

Але ж всяке може трапитись!

Їхали неквапно. Середина літа, спекотний день, хотілося в затінок, у

прохолоду світлиці, у спокій, у...

Хтось із товаришів зреагував на шум перший.

— Там якийсь негаразд попереду. Треба обачніше! Що будемо робити?

— Від Юзівки недалеко, отже то холопи панські когось ганяють. Ану, Михаську, підскоч уперед подивись, що там за галас!

Галас долинав з ліска, до якого саме наблизились Данило з товаришами.

Михайло вернувся за кілька хвилин.

— Я зійшов з коня і тихенько підкрався. Там четверо челядників

циганчука ловлять...

— Як це ловлять?

— А він голий сидить на дереві і вони його дістати не можуть..

Данило зареготав:

— Оце так-так! Гайда, хлопці, туди. Подивимось самі, що за

чудасія!

Вони погнали коней галопом і враз перед їхніми очима відкрилась дивна

картина.

На високому дубові на тонкій гілляці сидів голий смаглявошкі-рий

підліток.

Один з челядників також заліз на дерево і намагався струсити малого на

землю як грушку. Маленький і худенький хлопчак сидів на тонкій гілці і

челядник не міг до неї дістатись, бо вочевидь упав би, зламавши гілку.

Побачивши опришків, челядники вхопили шаблі.

— Притримайте їх хлопці, — сказав Данило, — але без край

нощів, зайвої крові не треба, як самі не напросяться.

Задзвеніли шаблі.

В міжчасі Данило під'їхав до дерева.

— Стрибай до мене, малий, — скомандував він.

Малому стачило лише миті для рішення і аби зиркнути на Данила.

Хлопчак був вочевидь перестрашений до смерті.

Він стрибнув просто на руки Данилові. Той вмить пересадив його перед

себе на коня і погнав уперед.

— Мої штани! — майже прошепотів малий. — Там під деревом.

- От ще халепа!

Данило розвернув коня і знов промчав під деревом, зачепивши штанята

малого шаблюкою, яку витягнув з піхов вже не тільки задля штанів малого.

Він підчепив шаблею штанята, перехопив їх лівою рукою і пласким

боком шаблі вперіщив челядника, що саме зліз з дуба, на якому ховався

малий.

— Лишіть їх! Гайда, хлопці, у нас інші справи.

Челядники вочевидь радо відступили і Данило з товаришами і з голим

циганчуком перед себе помчали вперед.

Врешті вони зупинилися в яру перед хутором, на якому жив чоловік, що

їм часом допомагав.

Засвітло до нього вони не повинні були йти, а от як стемніє, мали з ним

справи до залагодження.

Врешті зійшли усі з коней, поставили одного на сторожі і сіли

перекусити.

Циганчук вже вбрався у свої штани, але до пояса був далі голий.

—Ну розповідай, — сказав Данило. — Хто ти і що і де взявся і

чого був голий на дереві!

Всі весело зареготали.

Циганчук встав і майже урочисто розповів, що звуть його Раду, що

ловили його, бо обкрадав час від часу панське обійстя. Обережно, але

регулярно.

Бо не мав чого їсти. Тому крав їжу.

Батька немає — вбили, коли крав коні.

У матері ще семеро дітей. Табір, мабуть, вже поїхав і вона з ними.

Врешті його вислідили панські челядники і погналися за ним і він тікав