щосили, коли доганяли, поліз на дерево, а вони за ним.

—Один майже схопив мене, — малий розійшовся, як розповідав, — і я

просто вислизнув із штанів і поліз вище, і той дебелий не міг мене схопити, бо пан велів обов'язково мене спіймати.

—Тепер ти мій батько! — сказав малий Данилові. — Ти врятував мені

життя і батька в мене нема, то ти мій батько і я поїду з тобою.

—Здається, ти приїхав, Данку, маєш сина! — засміявся Ми-хасько. — І

що далі?

—Треба подумати, — мовив замислено Данило і позирнув на малого.

—В мене нічого нема і нікого нема! — сказав Раду повільно і тихо.

Він позирнув на Данила і зітхнув.

У його зітханні був страх і біль, і Данило відчув це вмить і застановився

— справді, що з ним робити далі.

— Якщо ви не візьмете мене, — він повернувся до Данила і

дивився йому в очі. — Я напевне скоро помру. Бо я ніхто і ніщо, циган, що втратив родину і табір, якого шукають і шукатимуть че

лядники пана Голембовського...

Тут вже Данила пропекло.

— Голембовського? То ти в нього крав?

— Так. І саме він велів мене будь-що спіймати й якнайшвидше.

Циганюра проклятий — ось що я для нього і для світу!

— То це ж ще чи не за сотню кілометрів звідси...

— Я йому залив сала під шкіру і він затявся мене знайти. То ж вони мене

висліджували не один день...

Для Данила питання вже було вирішене.

Але він вдивлявся у темні циганські очі і бачив у них власний біль... Вже

півзабутий, але власний біль. «Останньому жебракові віддам, але не тобі...»

Дивно, в його свідомості все ще лишалось почуття до пана

Голембовського, кілька років вони були справді близькі, там було щось, що

в'язало їх попри всю розбіжність, ревнощі, заздрість, біль...

Так все заплуталось, і втрата Гані...

— Братове! Я вас прошу — візьмім цього хлопця до нас. Якщо щось —

заб'ємо на місці. А хто зна — може і знадобиться! Я йому вірю і вас прошу

повірити!

— Присягаюсь, — сказав малий, — я вас не зраджу до самої смерті!

Якби не ви, я би вже помер! Прошу вас, повірте мені!

Він майже плакав, і серця опришків, забиті кривавими сутичками і

роками ризику і власними невпокореними болями і сумом за дітьми, яких не

мали, на якусь мить злагідніли, і вони, персзирнувг шись, звернулись до

Данила:

— Беремо! Віримо тобі, Данку, але хай начувається! У нас все непросто!

Скажи йому! Навчи його!

— У циган все теж непросто! — сказав малий. — Отаман єдиний має

слово, яке є закон. Я змалечку Навчений — я не підведу вас!

Так малий Раду став названим сином Данила, і його з часом полюбили

всі опришки.

Він мужнішав з кожним місяцем, вправно їздив на коні, навчився

володіти шаблею і став ніби тінню Данила. Невідступно вдень і вночі, він

спав у Данила в ногах і стеріг його сон і дозвілля, і був незмінно поруч в

усіх боях.

Врешті йому всі повірили.

Вже десь третій місяць блукають вони з цим кипчаком, в боях були

разом, у біді всякій, а чи він, Данило, спромігся побачити його?

А навіщо — відразу вирвалась думка — навіщо? Чи не однаково: випадкові стрічні, мимохідці, як зійшлися, так і розійдемось. А все ж?

Колись ти прийняв і полюбив Раду. І не помилився. Він став твоїм названим

сином.

Хаміда ти теж побачив? Бо там була сталість, був час, минуло два роки. Так, так, але все ж на привітність малого відповів привітністю, і тому ти живий зараз.

Ну, цей-то вже щодо привітності аж ніяк, навпаки, дратувався, кривився, заперечував, сказати б, навіть зневажав. Спочатку, може, й так, а потім? Чому він

вернувся і врятував тобі життя? Ти ж навіть не спитав його! І так було зрозуміло.

Що?Дикий степовий воїн, юнак, для якого ти був ніхто і ніщо. Чому він вернувся?

І чому його немає зараз?

Треба було забрати того коня й вертати, самому назад. А він сам зі своїми

порозуміється, я тут ні до чого.

Але й на гадку не спадало тоді таке, коли хлопець поїхав, а ти лишився біля

цього мазара. Вже зараз думкуєш отак. А все ж ти, Данило, бачив його?

А він мене?

Якби не бачив, то не вернувся б за тобою, не рятував би тебе, не сидів би той

місяць, доки ти видужав, із тобою в тому аулі.

Такі розмови самого себе з собою не раз доводили Данила до відчаю, а часом і

до розгубленості, але він вже віддавна розумів, що тільки правду слід собі казати, тільки правду, якою б нещадною і лихою вона не була для тебе.

Що ж робити зараз?

Данило зітхнув і підвівся.

Рішення зараз одне і єдине, і вже не було над чим думати.

Він роздягся, зі зброї лишив при собі на широкому поясі лише два ножі і мить

вагався, брати шаблю чи ні. А потім усміхнувся про себе і відклав її геть. Улюблена

зброя, але до чого вона зараз? Там ціле військо.

Якщо щось негаразд, то й так зрозуміло, а якщо...

Гаразд! Поживемо — побачимо!

Він йшов швидко і в певному напрямку, бо вогонь багать у військовому таборі

ще не згас і проти ночі був йому дороговказом.

За якийсь час він вже наблизився до табору кочівників чи не впритул. Ще

трохи — і його могли б помітити, а він зупинився, розгублений. Величезний

простір займав військовий табір, і що тут було шукати й де — неможливо

прибульцеві з'ясувати.

Однак юрт було небагато, воїни вкладалися спати просто неба, а юрти, очевидно, султана і його найближчих, розмістились біля озера, куди впадала

ріка.Туди й прокрався Данило, а вже наблизившись до юрт і побачивши охорону, що стояла тут на чатах, заліг, а потім поповз на-вкарачки. Підповз якомога ближче

до крайньої юрти і завмер, дослухаючись до розмови охоронців.

Говорили про різне: коли виступати в похід, що у кого в аулі діється, хто має

женитися, яку гарну нову жінку взяв собі Касим-

султан, аж доки не просковзнуло те, що цікавило зараз Данила найбільше.

— А чому цього виродка не забили відразу?

— Касим-султан хоче, щоб закидали його камінням привселюдно, усе

військо проходитиме повз, і кожен кине камінь, як у зрадника й шпигуна...

Так і поховають.

— Мало султанові, що й так усі незадоволені його жорстокістю і

свавіллям, то ще вистави влаштовувати...

— А мені шкода цього хлопця, щось тут в усьому цьому не так...

— Ти б помовчав, бо й степ вуха має, а почує Касим-султан, що ти

жалієш зрадника, — стережися...

— Та я ж тобі кажу, не комусь, а ти мені свій... Та, врешті, яка різниця, одним більше, одним менше, просто я бачив його обличчя, коли він кинувся

до Касим-султана з тим ножем... То не через зраду, ні, то, може, через

батька...

— Помовч краще, досить про це. Тебе дуже обходить, що заб'ють його?

Мав думати раніше, а тепер вже пізно.

— Ось зараз він і думає, доки лежить у тій юрті зв'язаний. Навряд чи

йому спиться...

— А чому його в юрту кинули?

— Бо там охорону поставили — і все. Та крайня юрта — то для

ханського майна, та й тільки. А серед степу навіть зв'язаного, навіть при

охороні лишати якось не годиться. Я б не лишив. А при юрті один

охоронець — і все. Куди той шпигун дінеться...

«Ну ось, — думав Данило, притулившись щокою до землі. — От тобі й

родичі, і землячки, і все славне кочове військо, і все тут. Від самого початку

не хотів я їхати сюди, як знав, що нема чого мені тут робити. То ні, потягло

мене! Мало мені ще було! Треба забиратися звідси якнайшвидше, бо нічого

тут не вдієш проти цілого війська! І сам голову складеш. Тут-то вже кінець

буде насправді».

Він тихенько порачкував назад, аж коли вирішив, що може звестися на

ноги. Тоді підвівся і пішов геть у ніч, кленучи і себе, і свою долю, і дурного

хлопця, що навів його у цю халепу, і 'кляте кочове військо, і зловісного