Касим-султана, жорстокість і сваволю якого вже міг бачити й на свої очі, коли його охоронці загнали на смерть Асана-жірау.

Кляв і те, що не лишив собі коня, що послухав поради юнака, що не мав

долі і не матиме, і як тепер вибиратиметься звідси до Бухари, сам дідько не

розбере.

Так він йшов деякий час, аж доки не сяйнуло йому в голові, що крайня

юрта — то має бути крайня з протилежного боку, оскільки воїни говорили, стоячи біля крайньої з цього. Бо з півкола, яке складали зараз сім

султанських юрт, крайніх було дві. Очевидно, Данилів товариш лежав

Зв'язаний у тій, що з протилежного боку.

Данило зупинився, озирнувся на військовий табір, аж моторошно йому

стало від численності воїнів і загасаючих багать, довкола яких воїни

вкладалися на ніч.

І пішов назад.

«Дурна у мене вдача, нездалий я чоловік, все собі шукаю біди, а таки

вона мене знайде, мабуть, вже знайшла. І нащо мені той чортів хлопець, оте

щеня, що як вишкіриться, ну, геть ховрах, недарма я його тушканом

прозвав, а він ще сміявся, що так його і в дитинстві прозивали товариші, що

я вгадав. Він і нічого, і добрий хлопець, але нащо мені за це чортеня зараз

гинути, ну нащо я ото таке чиню, спитай мене хтось, не відповів би нічого, а

ось лізу в саме пекло, самому дідькові на роги, так ніби й хочу, щоби мене

підняли чорти на вила, все ж дошукаюсь-таки кінця, тільки нащо, нащо?..»

Бо так треба, казав Данилові отой його другий, з яким він завжди

сперечався подумки.

«І заткни собі пельку, бо сам знаєш, що так треба, що так мусиш, і

нікуди ти б звідси й кроку не ступив, доки б не вчинив щось, аби врятувати

хлопця. І якщо загинеш зараз, то так мало бути, то твоя доля загинути через

нього. А він сам уже скільки разів міг загинути через тебе? І досить отих

дурних нарікань на долю! Досить!»

Таки було досить, бо зараз Данило повз через чималу, а що найгірш —

найнебезпечнішу ділянку свого шляху по невеличкій, в кількадесят метрів, смужці степу, що відділяла султанські юрти від великого табору воїнів. Тут

його легко могли помітити, якби хтось йшов до юрт або звідти до стану

воїнів, але це був єдиний можливий шлях до тієї юрти, бо, щоб обійти усе

військо з боку степу, Данилові не стачило б дня.

Він доповз до крайньої юрти чи, точніше, влігся напроти неї і завмер на

місці. Від цієї юрти було ближче до тугаїв, до озера, але саме з того, з

південного, боку походжав біля неї охоронець, і Данило вирішив почекати, доки той усядеться на спочинок.

Життя у таборі, що й так вже завмирало, незабаром вщухло, як багаття

без дров, і запанувала над степом тиша, лише час від часу чутно було

конячий хрип чи легке іржання. Коні тут були довкруж, але Данило про всяк

випадок відзначив собі, що від цієї юрти, де мали, за його підрахунками, тримати кипчака, чималий табун коней спочивав у тугаях біля озера.

Врешті охоронець перестав походжати довкола юрти, його не було

видно певен час, отже, всівся спочивати.

Данило поповз ближче до юрти. Ще мить — і вже став біля неї, тримаючи напоготові ножа. Від юрти пахло кислим запахом овечої вовни, і

жодного звука зсередини не долинало, як Данило не прислухався, тулячи

вухо до стіни юрти.

Він проміряв відстань між жердинами, що тримали юрту, і вирішив, що

внизу, де було найширше, зможе протиснутись. І почав підкопуватись.

Гострий його ніж, однак, важко колупав твердий степовий грунт, аж доки

земля не зволожіла, Данило мусив копати землю тихо і щомиті озиратися, чи не з'явиться охоронець.

Але той, на щастя, видно, усівся перед входом до юрти. Врешті, під краєм

юрти було досить місця, прокопана добряча яма, яка

створила своєрідний вузький лаз у юрту з протилежного до звичайного

входу боку.

Данило підліз і всунув спершу голову досередини. Він вже звик до

темряви і швидко зорієнтувався, що в юрті нікого немає, окрім зв'язаного

чийогось тіла, що лежало просто посеред юрти. Коли Данило глянув на

силует того, хто лежав там зв'язаний, серце його закалатало сильніше, сили

й міці в ньому ніби додалось, і він, вигнувшись, слизнув крізь прокопаний

лаз досередини, трапляючи руками на якісь тюки, кошми, на край великої

скрині, об яку обіпершись, не випускаючи, однак, ножа з рук, опинився вже

всередині юрти, майже в центрі.

Один стрибок — і він був біля полоненого, вмить затис йому рота

рукою, лиш наблизивши своє обличчя до обличчя бранця так, що той міг

вирізнити в темряві його очі, пізнати його. Він майже вперся чолом у чоло

хлопця і бачив, як очі того розширились у такому неймовірному здивуванні

і так багато говорив той погляд, що Данило відпустив руку, що затискувала

рота хлопцеві, і на мить завмер поряд з ним, а той лише самими губами

прошепотів, чи, певніше, Данило здогадався, що він казав: «Це ти? Як бог!»

Данило швидко розрізав пута, що зв'язували Айдара, сунув йому у руки

ножа (а взяв же таки два, треба ж), і вони більше ні слова не шепнули один

одному, бо навчились вже розумітися без слів за попередній час.

Стали обоє при виході з юрти. Тихенько відхилили край заслони, не була

запнута — ще краще. Стражник куняв при самому вході, обіпершись

спиною об юрту, вони кинулись на нього вдвох і вмить затягли в юрту, затиснувши рота, запхали кляпа в пельку, зв'язали, забрали зброю...

Вже так було. Так колись було. Все повторюється в житті. Так, тільки не

зовсім, була втеча, був стражник, а все решта було інше, тільки вони були

удвох.

Данила вели крізь юрбу, що виразно співчувала опришкові. Але оскільки

шибеницю зготували просто на замковій площі і виявилось чимало

бажаючих побачити, як повісять ватажка опришків, то люд заполонив

площу так, що годі було пройти. В'язниця була поруч із замковою площею і

тому Данила не везли, а вели. І хоч охороняло його четверо жовнірів, і руки в

нього були зв'язані, збурення на площі в натовпі було таке, що охоронці

Данила ледь протискалися з ним крізь натовп.

І раптом почалися серед людей на площі верески і крики з нервового

страху. Бо щось раптом забігало поміж ногами людей. І раптом люди

побачили — це були щури. Багато щурів.

У натовпі почалась паніка — і в цю мить Данило відчув, як хтось

розрізає ножем мотузку, що зв'язувала його руки, хтось упав просто на

жовніра з переляку перед десятками щурів, що мчали під ногами людей, і

раптом якась жінка кинулась на Данила, кутаючи його у жіночу хустку і

тягнучи геть, і майже з дотику руки він по-

чув, що це не жінка, а Раду в жіночій одежі, і його серце закалатало з

радості і любові. Ще і ще кілька штовхань у тісній вируючій юрбі, і вже в

колі кількох людей Данило посувався чимдалі із жіночою хусткою над

голові, і ще пару кроків — хтось накинув на нього жіночу свитку, і вони

пірнули в якийсь двір, а з того двору ще в інший, і далі, де стояв віз із сіном, в який його сунули дружні руки, і ще трохи і він, задихаючись у пахучому

сіні, почув слова Раду: — Ти з нами, батьку, ми тебе не забули!

Це я вас забув, брати мої, і тебе, мій названий сину, це я вас забув на

якісь години чи ночі, не більше, але я піддався кличеві плоті і запаху

розкішної Мотрі, ґаздині на всі довколишні хутори. Це я рухався в її

любощах і в духмяній правді її тіла, я потребував забуття, бо ж Ганя

Лишилась для мене за обрієм мого нинішнього Пуття, і ви всі мовчки і

вірно чекали, поки ваш отаман повернеться з пристрасного свого походу і

буде знову з вами.

Жоден з вас не промовив ні слова, не дивились мені в очі, лиш мовчали, і

я знав, я знав усе, я знав, що мені, отаману, гейби можна, а вам зась, і я