<p>Одного чудового раннього ранку, коли ще чутно, як проїжджають вантажні потяги десь за тими будинками, коли ще майже нічого не видко, мені спала на думку прекрасна ідея відцуратися від неї: нехай жере собі спокійнісінько своє вівсяне печиво, нехай чоловік продовжує її пиздить, нехай її мама божеволіє все більше і більше, нехай її брат краде в неї останні гроші, на які вона хотіла купити вінок на могилку своєї дитини.</p>
<p>Нехай. Я якось проживу, на крайняк продам свій фіат, переїду в інший район, перейду до іншої газети, де зможу знайти собі нових друзів, колег, нову нещасну, але не настільки, як була вона, дівчину, яка б теж мене вважала Кларком Кентом, який під покровом ночі перетворюється на супермена, який рятує усіх по черзі. І колись, вона у цьому не сумнівається, прийде і її черга. І вона в це свято вірить. А в мене всього-на-всього фіат, це у тому випадку, якщо мені допоможуть батьки і я його не продам…</p>
<empty-line/>
<p>І ці думки так жорстоко в’їлися в мій мозок, у мою свідомість, точніше, у ту її частину, яка відповідає за щастя, що мені нічого не залишилось, як просто втілити все це у дійсність, але, в дідька, як? Я просто фізично не зможу підійти до неї і сказати про те, що я від неї йду, а точніше, що вона більше ніколи не з’явиться в мене в квартирі, а чай я і сам собі зможу заварити… У мене віднімуться ноги і язик, і я впаду до її ніг, а вона буде, як завжди, мене ніжити, плести свої жіночі візерунки навколо мене, а я задумаюсь і віддалю свій задум на певний час, та потім, можливо, через тиждень, тоді точно втілю його…</p>
<p>І я поки що відкладав усе на потім. Завтра. Післязавтра. У понеділок — точно. Але ані завтра, ані післязавтра, а тим паче у понеділок я не підійшов до неї, не сказав їй про те, що я її не кохаю, що я можу їй дати певну суму грошей, щоб вона купила там собі якусь пудру чи якісь там таблетки, на яких вона сидить, і валила з миром. Я вже думав, що, можливо, ніколи не підійду, а якщо хтось і підійде, то це буде вона, і тоді лише, коли розлюбить, але тільки самому Богу, і то не факт, відомо, коли вона мене розлюбить. Але може бути така катавасія, що вона мене розлюбить і не підійде, не скаже, що вона мене розлюбила, що вона мене не варта, бо ж я такий хороший, а вона така брудна, скурвлена і тому подібне…</p>
<p>Мені вже не приносило задоволення спілкуватися з нею, мені вже не потрібен був секс, тим більше він перетворився на механічне тертя двох нікому не потрібних тіл. Ну, ви розумієте, всякі там гаєчки, шурупчики, пєстіки й тичинки, курс біології за шостий клас, сторінка 89 книжки, де намальований соняшник. Головне, щоб скрізь зберігалась національна специфіка і національно свідомий дух… навіть на книжках із біології…</p>
<p>Вечорами, щоб не бачити її, я йшов собі блукати темними алеями міста, іноді попиваючи пиво, зустрічаючись із друзями, але ані я їм, ані вони мені, не були потрібні… Приходячи додому, я знаходив її під дверима: вона чекала на мене, а мені хотілося її відшмагати батагом і погнати додому, але як я міг, як я міг так опускатися в її очах, я ж її ніколи не бив, ніколи не ображав, але зараз уже хотілося, хотілося зробити її життя до кінця нестерпним, щоб вона сама від мене пішла, хотілося її бити ногами, ламати її тендітні кістки, просто хотілося, щоб залишила мене у спокої…</p>
<p>Одного разу вона прийшла і, жуючи вівсяне печиво, сказала, що далі так продовжуватись не може, що у цьому дурнуватому волочінні немає жодного сенсу, що або я піду розберуся з її чоловіком, який весь час її пиздить, або вона від мене йде… Це мало бути тим пером жар-птиці, тим факін моментом, коли я міг стати вільним, як юемсі мобільним, надалі писати у газеті й жерти свою мівіну…</p>
<p>Я відповів їй, що її чоловік-скотина і, чесно кажучи, я його боюся. Ти просто сцикун, кричала вона. Так, погоджувався я. І був думав, що вона, закопуючи у глину всі компліменти, свої балони, заряджені лібідо, своє щастя, просто піде від мене, просто позбавить мене можливості терпіти те все, на що перетворилося моє життя…</p>
<p>Я не піду від тебе, сказала вона і розплакалась, кришачи ненависне мною вівсяне печиво…</p>
<p>І мені вже було байдуже, і вона вже була моєю сестрою, і я вже був цілком паралізований для того, щоб ще щось міркувати собі про подальше життя, і я вже був її братом, який цілком нормально ставився до інцесту, я був таким же божевільним, як і її мати на перших стадіях, вона мене, здається, не любила, а тому без попередження перевезла до мене свої речі, а одного разу її чоловік збагнув, що йому немає кого пиздить, а пиздить її божевільну маму нецікаво, він прийшов обдовбаний до мого двору і стояв під моїм вікном, кличучи її. Та вона не вийшла, тому що розуміла, що зараз її будуть валити на очах у її співмешканця. І я не виходив, і тоді він розбив скло у кватирці. І це добре, що був лише кінець серпня, а так, то ми б замерзли в повну сраку. До мене почали приходити мої друзі, приносили якесь бухло, бухали разом із нею і навіть, я в цьому впевнений, іноді натягували її, коли вона була повністю вгашена.</p>
<p>А потім посадили її брата, а ще потім померла її божевільна мати, а ще потім її чоловік змінив наркоту на бухло і пропив ту хату, де вона мешкала, і тепер нічого не залишається, як тримати її в себе. І я тримаю, і до мене приходять колеги, приходять її колеги, тому що вона влаштувалась медсестрою в міську лікарню, і всі ті тьотьки і дядьки доводили мене до сказу, тому що вони влаштовували в мене вдома п’яні оргії.</p>
<p>І вже десь під Новий рік, коли я скорився і теж почав бухати, я зрозумів, що коритися нестерпній долі ще зарано, необхідно ще поборотися, залишилося не так багато часу, молодість підходить до кінця, невдовзі залишиться один лише маразм…</p>
<p>І я пішов на концерт.</p>
<empty-line/>
<subtitle>2</subtitle>
<empty-line/>
<p>На концерт мене ніхто не впустив. Не впустив не тому, що я так уже погано виглядаю, але тому, що у мене, по-перше, не було квитка, а коштував він, здається, півсотні, а подруге, у книжковій кав’ярні, де відбувалося дійство, було стільки народу, що не працювали навіть офіціанти. Концерт мав досить аритмічний характер. Усім відомий гурт «Дохлий Когут» мав грати старі (а які ще?) тєми, які він, я маю на увазі «Дохлого Когута», і грав. Навколо мене зібралася невеличка група людей, яким також не стало місця в кав’ярні. Ми притислись до скла, яке, слава яйцям, було досить прозорим, і мали змогу спостерігати за всім через те прозоре, але подвійне скло.</p>
<p>Усі чекали на Андруховича, але він не з’явився, усі чекали на халявне пійло, але усі ж інтелігенти, мать його. У честь дійства я придбав пачку «лакі-страйк», який палю лише під час надто важливих для мене обставин, що виникають у різні періоди мого життя.</p>
<p>Ми аплодували, кричали, міняли позиції, переминалися з ноги на ногу, безперервно палили. Я пригощав усіх модними цигарками й радів тому, що маю змогу радіти й пригощати. Близько десятої вечора, коли концерт дійшов свого апогею, до нашої цілком українізованої, національно свідомої компанії підвалили два п’яних чуваки, яким ми щиро, на скільки може дозволити наша українізованість і національна свідомість, зраділи.</p>
<p>— О! — кричали ми. — Приєднуйтесь, у нас тут цей, як його, перформанс, у нас тут хороше, щоправда, на вулиці, але через скло, хоч і подвійне, теж непогано чутно.</p>
<p>— Да! — сказали ті два п’яних хлопці приємної подоби і заговорили про українську літературу.</p>
<p>Один із них мав широкі штані, багато лаявся матом і зовсім не був схожий на такого класного, національно свідомого та українізованого, як ми. Але, зрештою, яка різниця, коли там, за подвійним склом, у клубах диму й пивних випаровуваннях, лабають чи не найбільші національно свідомі музиканти.</p>