<p>Я попросив хлопця, який багато лаявся лаятися менше, адже серед нас дівчата.</p>

<p>— Як тебе звати? — запитав я його.</p>

<p>— Андрій, — каже мені Андрій.</p>

<p>— А я — Данило. У мене до тебе прохання…</p>

<p>— Зрозумів, — відповів Андрій, — припиняю…</p>

<p>— Правильно, — кажу, — серед нас дівчата, а ми, як-ніяк, українці. Шануймося.</p>

<p>У той момент я подумав, а чи досить національно свідомо я виглядаю.</p>

<p>Мабуть, що досить, тому що Андрій припинив лаятись і перестав розносити Забужко. Очевидно, він там найрозумніший, у їхній компанії…</p>

<p>У того іншого, який розмовляв чистою, свідомою українською, були дивні літературні замашки і спирт. Спирт ми одразу розбавили у цілодобовій аптеці через дорогу й почали пити. Пили найбільш свідомі українці. Ми пили той спирт, а він усе не закінчувався.</p>

<p>— Як тебе звати? — питаюсь я у того начебто свідомого, у котрого виявився нескінченний запас спирту.</p>

<p>— Артем, — говорить він до мене.</p>

<p>— Дуже приємно, Артеме. Я — Данило.</p>

<p>Ми бухали ще з півгодини, я розповідав Артему і Андрію про своє нещастя, про ту, припустімо, Свєтку, про її чоловіка, про себе, про те, що журналіст із мене галімий і що зачіска у мене, як в Іво Бобула.</p>

<p>— Тільки, — каже мені Андрій, — у Бобула плішини немає.</p>

<p>Я з ним погодився і почав горланити, почав чіплятися до національно свідомих братів та сестер, стукав у подвійне скло, вимагав музикантів вийти на вулицю і лабати для нас, найбільш свідомих.</p>

<p>Я був п’яним. Я вже сам лаявся, Андрій мене підтримував, а хтось із дівчат плював на плішину. Хтось заливав у кишені батькового пальта сірого кольору звідкись узяте пиво, потім я геть роздягнувся, палив «приму класичну», намагався продати фіат за сорок злотих якомусь свідомому поляку. Той вилаявся і назвав мене дзєрьмом.</p>

<p>Музики з «Дохлого Когута» грали вже не так жваво. Я намагався їх підбадьорити, кричав і лаявся, лаявся і кричав, якогось дідька вигукував «Віва Путін!», а вслід ненавмисне, принаймні мені так здалося, я зволів відпиздити Артема й Андрія за їхню недостатню національну свідомість, і, як тільки я замахнувся на Артема, пролунав березневий грім, розступилися сніги, і я перестав бачити на ліве око, за чим відчув різкий біль. Правим оком зумів розгледіти, як у Чайки лопнула струна, а потім відчув болючий удар по правому оку, потім по нирках, потім у ніс. Мене б’ють, подумав я у ту хвилину.</p>

<p>— Хлопці! — кричав я. — Не бийте!</p>

<p>І тоді я зрозумів, що мене б’ють уже не Артем з Андрієм, а якісь свідомі поляки. Я непевно чую польську мову, тупотіння навколо мене, стогін, крізь подвійне скло до мене долинають думки Чайки, який криє матом усіх національно свідомих разом зі мною, криє матом свою дешеву гітару, усіх, хто зібрався послухати «когутів», він криє своє похмілля, свою роботу телеведучим. Усе одно, думає він, в Іллі Ноябрьова рейтинг вище за мій, та і в Іллі Виноградова вище, та і у Рєзніка вище… І він, думаю я, мабуть, думає змінити своє ім’я. Ілля Чайка, думає він, мабуть же набагато краще.</p>

<p>А поки Чайка натягував струну, поки він отак-от собі думав, мене тим часом жорстоко, наскільки можуть собі дозволити національно свідомі й заполячені поляки, дубасили.</p>

<p>— Хлопці! — горлав я. — Допоможіть! Що ж ви, хлопці! Ми ж свідомі! — кричав я. — Шануймося! Допоможіть!</p>

<p>Але нікого не було, свідомі вирішили не встрявати, а перечекати по тилах. Бачити я не міг. Чути теж. Усі органи перцепції, окрім шостого чуття, були або ж відбиті, або ж просто від жахливого болю атрофовані. Я знав лише одне: я лежу і кричу, але себе не чую, і взагалі, можливо, я ледь губами ворушу…</p>

<p>«Блядь, шо за страна, де моє пиво», — почув я думки Чайки.</p>

<empty-line/>

<subtitle>3</subtitle>

<empty-line/>

<p>Не хочу нікого вчити, тим більше комусь давати поради. Навіть незважаючи на те, що я цілком позитивно ставлюсь до такої речі, як поради, їм, порадам, зараз не місце. Да, у нас демократія, ми всі одне одному радимо, ми усі одне одному поступаємось місцем під сонцем, але лише за для того, щоб знайти кращої місцини для себе, хоч і під тим самим сонцем. Але зараз не місце поступатися місцем…</p>

<p>Історія Данила, за великим рахунком, нічого не показала. Годі і шукати якогось сенсу або ж моралі, але всетаки дечого хочу вас попрохати — не зв’язуйтесь із національно свідомими поляками. Це не порада, не повчання, це — прохання. Ми ж бо українці, то ж шануймося!</p>

<p>Після інциденту з Данилом ми з Андрієм поїхали додому в маршрутці, де кермував надто віруючий водій. То був класний водій. Він завжди купував кілограм льодяників, а потім роздавав їх замість квитків. Коли льодяники закінчувались, він купував ще. Той водій погано дочував, і тому його ненавиділи пасажири, а психопати навіть обіцяли жорстоко розправитися, та, менше з тим, діти його обожнювали. У водія постійно поруч лежала Біблія, сам водій носив білу сорочку з короткими рукавами, поверх неї — чорну камізельку й метелика. Він був вишуканий та ошуканий сотнями світів, сотнями думок, тисячами мовчазних поглядів, тисячами брудних пальців, які пхали йому свої брудні гривні.</p>

<p>— Вазьмітє, — казали вони, — за праєзд.</p>

<p>Так і казали, тому що який київський пасажир може бути вихований, який київський пасажир має властивості добропорядного громадянина, хто зі столичних пасажирів буває вдоволений водіями столичних маршруток. Та майже ніхто. Тому він, той чемний і віруючий водій, терпів усі образи, які на нього сипались, а на нього сипалось образ більше за всіх, тому що він був ввічливим і віруючим. Він був руйнівником усіх стереотипів, які стосуються водіїв маршруток. Він був у чорній камізельці й метелику, він роздавав льодяники, він був чемний і співчутливий, він зупиняв свій автобус скрізь, де б його не попрохали, але лише тоді, коли дочував про прохання зупинити, адже він погано дочував, і власне за це його особливо і не полюбляли, а психопати, як було сказано вище, погрожували кривавою розправою. І ми їхали з моїм другом Андрієм і розмовляли про хіп-хоп, джаз, літературу. Ми розмовляли навіть про релігію — я відчував, як чемний водій вкидає своє вухо до нашої розмови, але ж він погано дочуває, тому, мабуть, йому було погано чутно те, про що ми розмовляли. І я тоді думав собі після того спирту, який ми бухали під кав’ярнею разом із Данилом, як же добре, що все у світі проходить і не повертається, якщо, звичайно, не брати до уваги замкнену спіраль.</p>

<p>— Яку спіраль? — питав у мене Андрій.</p>

<p>— Ні, — відповідав я, — то все фігня.</p>

<p>Усе мине, думав я. Як там було у Соломона на печатці? Усе минає.</p>

<p>Нічого страшного, все мине. Мене. І тоді ж мене образив мій друг. Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.</p>

<p>— У тебе немає культури, — сказав він, — немає.</p>

<p>Він слухав реп.</p>

<p>— Немає культури, — сказав він ще раз, і я ображений пішов слухати грьобане техно.</p>

<p>— Я письменник, — казав я.</p>

<p>— Ти гівно, — казав мені мій друг. — Тупак форева!</p>

<p>Пішов він, подумав я.</p>

<p>— Пішов ти, — сказав мені мій друг. Просто сказав.</p>

<p>З ніхуя.</p>

<p>— Ніхуя, — сказав я, і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на нього до кінця своїх днів.</p>

<p>Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.</p>