І він дійсно чекав. Олаф Кох, повірений родини фон Вайхен. Чорний костюм із льону, без капелюха, шовкові темно-сірі шкарпетки, в міру блискучі черевики. Вираз на обличчі – відповідний: жалобно-чуйний. Не знаю, як дід, а я була задоволена його виглядом. «Ми ж не запізнюємося?» – поцікавилася я, бо не маю наручного годинника, а витягати мобільний телефон мені видалося недоречним. «Ні, Марто, ти приїхала вчасно, тут недалеко, менше ста метрів». Не здивуюся, якщо він долав цю дистанцію з секундоміром.

Крематорій дійсно знаходився поруч із входом до закладу. Всередині помешкання було облицьоване плиткою чорнильного кольору, оздоблення було срібним. Тонке, ледь помітне срібне мереживо, схоже на павутиння. Нічого зайвого. Лунала сумна, однак енергетично потужна класична музика; на спеціальному місці стояла труна з моїм дідом. Праворуч від неї – срібний (або залізний) стіл з кількома келихами зі світло-зеленого, салатного скла, кілька пляшок рейнвейну і на підковоподібному тарелі шматки риби на шпильках. Цікаво, як це жувати підкопчену рибу саме тоді, коли будуть коптити діда. Збоченська режисура. Взагалі, якби не небіжчик, все це нагадувало б прийняття в філармонії: класична музика, бездоганно підібрані напої та закуска, вишукано і доречно вдягнені люди, камін. Нічого зайвого. Крім небіжчика. Приходити до філармонії з небіжчиком – це вже занадто, вистачає того, що очі давно померлих композиторів спостерігають за вами з офортів на стінах, крім того, грає музика тих самих мерців.

«Вагнер?» – тим часом поцікавилася я в Олафа, бо підозрювала, що музику обирав саме він. Я роздивлялася кількох людей, які знаходилися в залі. Ніяк не могла наважитися підійти до діда. Крім мене, Олафа, ну і діда, в приміщенні був прилизаний чоловік у чорному – схожий на конферансьє концертів органної музики. Якби Моцарт побачив його уві сні, то відразу б узявся писати «Реквієм». Симпатичний чоловік у сірому дорогому костюмі виглядав як представник урядових органів, обличчя його, однак, видалося мені знайомим. Жінку середнього віку, котра уважно роздивлялася мене, як прискіпливий член журі на виставці собак, я раніше ніколи не бачила. Ще трохи, і я б слухняно продемонструвала їй свої зуби, вуха та поставу.

«Марто, ти зовсім не розумієшся на класичній музиці?» – почула я Олафа. Я не очікувала від нього таких прямих питань. «На похоронній не дуже», – поквапилась збрехати я, класичної музики я не знала, втім, сучасної також, але не хотілося визнавати це перед Олафом, крім того, брехати йому мені подобалося. Олаф був ввічливою людиною і зазвичай утримувався від публічного викривання невігластва своїх клієнтів. Однак похоронну музику я ненавиділа, пам’ятаю, як відмовила в місці помічника одному талановитому правнику лише тому, що під час співбесіди його мобільний телефон долучився до нашої розмови загальновідомою мелодією Шопена.

«Ти помилилася, це не Вагнер. Це – перша частина п’ятої симфонії Малера, якщо вслухатися, відразу збагнеш, що це – справжній військовий марш. Мені здалося це доречним, шкода, що я не міг проконсультуватися з твоїм батьком». – «Можливо, краще було б запустити щось єврейське? До речі, ви ж завжди про все в курсі, хто ці люди і де – рабин?»

«Рабин?» – «Так». – «Ми вирішили, що це – зайве. Не потрібно потурати навіженству, змучена хворобами душа барона, яка готується відправитися на небеса, має право на відпочинок та однозначність. Ніякого штучного єврейства, ніякого неспокою. І, звичайно, ніяких рабинів. Свого часу до барона приходив отець Ральф, діалогу в них не вийшло, але це не через отця, а через твого діда, він прагнув діалогу виключно на своїх умовах, а отець Ральф таке ставлення міг стерпіти тільки від Папи».

Я посміхнулася, Олаф вдав, що не помітив цього. «А Папа – тільки від Бога, і то – це не доведений факт», – не втрималася я від коментаря. Чого-чого, а от майстерного ігнорування незручних питань вчать всіх правників. А пан Кох був відмінником.

«Тепер щодо людей, котрі тут присутні. Як ти зрозуміла, це – пан Теодор, він директор цього… ееее». – «Крематорію?» – вирішила допомогти йому я. «В певному розумінні. Інший чоловік – з міністерства юстиції, його звати Клаус Рьоріхт, ти маєш розуміти, що його присутність тут виправдана його посадою та еее… воєнним минулим пана барона. А жінка – лікуюча медсестра барона, пані Тереза, вона невідступно перебувала з паном Вайхеном останні місяці його життя».

Клаус Рьоріхт. Я точно його знала. Коли упізнаєш не тільки обличчя, але й ім’я людини, це свідчить про те, що ти вже точно її десь бачив. Мені здалося, що і пан Рьоріхт упізнає мене, і я вирішила привітатися, але пан Теодор позбавив мене цієї можливості. Почалася прощальна церемонія.

Дід виявився дуже схожим на тата, я здригнулася, наче побачила в труні батька. Схудлого, старого, змученого хворобами батька. Коли я наблизилася, щоб поцілувати його, я вирішила, хай там як, а я його поцілую в лоба, помітила, що на дідові були різні черевики. Вони були зовсім різні. Відрізнялися один від іншого не лише за кольором (правий черевик був чорний, лівий – бежевий з продавленим синусоїдним візерунком, що огортав носок, наче хтось намагався накинути на нього ласо), але й за формою, якістю та довжиною шнурків. «Що це таке? Ви взагалі бачили його взуття?» Я мала намір запитати про це пошепки в Олафа, але мене почули всі.

«Пан барон не любив однакових речей, вони посилювали його неспокій, він дуже нервувався, коли бачив щось однакове», – пояснила мені медсестра Тереза. Вона мала рацію, принаймні спалюватися в однакових речах мій дід не збирався. Шкарпетки були різними. Ґудзики – також.

Перевага кремації полягає в тому, що ти не встигаєш учепитися в людину, як її поглинає полум’я. І якщо я бачила людей, яких неможливо було відірвати від труни, яку вже опускали до могили, то побачити людей, які б разом із труною лізли у піч, – мені не доводилося. Ти встигаєш тільки подумати про те, що на ній непарні черевики, ґудзики та шкарпетки. А ще встигаєш дізнатися про те, що парні речі її дратували, як полум’я злизує риси того, хто весь час був для тебе мертвим, незнайомим та далеким.

«Все скінчилося, люба», – сказав Олаф та обійняв мене, не торкаючись. Де цього вчать? «Мені недобре», – чесно сказала я йому, помітивши, як начебто знайомий мені Клаус Рьоріхт, котрий перебував тут у службових справах, потягнувся за салатним келихом та шматком риби.

«Я тепер збагнула, кого він малював», – почула я когось знизу. Це була пані Тереза. «Перепрошую?» – «Ваш дід постійно малював одне й те саме обличчя». Я мовчала, тому вона продовжувала. «Я думала, що він малює себе в молодості. Правда, ці – кульчики у вухах мене бентежили, не міг він носити кульчиків, не ті були часи. Але тепер розумію, що він малював вас. Із зібраним волоссям або короткою зачіскою, не дуже зрозуміло, хоча малював він непогано. Принаймні на мій смак». – «Цього не може бути, – сказала я. – Він ніколи мене не бачив. І в мене не було коротких зачісок». – «Можливо, ваш батько показав йому ваше фото. Або – пан Кох, – наполягала вона. – Так чи інакше, але в мене є три ваші портрети і ще дещо, що намалював ваш дід. Хочете подивитися?» Я дуже хотіла подивитися, тому ми домовилися, що зустрінемося післязавтра, коли пані Тереза буде вихідна.

«Малював він дуже і дуже непогано, хоча світ не цінує зрозумілих малюнків. Це через те, що у художні критики йдуть збоченці. Ви бачили роботи Макса Ернста?» Я бачила. «А я довго їх не бачила. Я взагалі не знала про його існування, у мене були інші пріоритети. Та інші знайомства. Але я мала залицяльника, який працював художнім критиком у журналі. Він казав, що я викапана «Юна химера» Ернста, тож можете собі уявити, як мені це полестило. Боже мій, я ледь до стелі не стрибала. Я і на полотні знаного маляра! Пишалася собою я довго, доки не побачила, що це». Я намагалася пригадати, як виглядає химера. «Бачу, ви не можете пригадати. Слава Богу – ще насниться! Ця химера виглядає як хімічна колба або запаяна в кількох місцях скляна труба в короткій спідничці». Я спробувала це уявити. Тереза перейшла на шепіт. «Ви знаєте, я не прихильниця фашистської ідеології, але в одному я з ними згодна. Це – дегенеративне мистецтво! А той, хто думає інакше, просто ніколи не уявляв собі, що його можуть зобразити як колбу в короткій спідничці».