«Ви підібрали дуже вишуканий букет, пані Вайхен, блакитно-білий», – почула я тихесенький голос. Так говорять тяжко хворі люди, а ще, ймовірно, директори крематоріїв. Бо я побачила поряд з собою пана Теодора. «Він надзвичайно личить барону. Барвінок – блакить його очей, гіпсофіла – його сивина, у вас – бездоганний смак». Ось як зветься ця біленька квітуча дрібнота. Гіпсофіла! Це ж треба: маленька, біла, ніжна, а має таку назву. Наче секс уальний збоченець. Гіпсофіл – людина, що ґвалт ує загіпсованих калік. Що тільки не лізе до голови. Я подивилася на пана Теодора і вирішила, що йому складно спілкуватися з родичами тих, кого він спалює у своєму закладі. Дійсно, про що можна говорити? Про свої гіпсофільні асоціації розповідати не хотілося. «Пані Тереза не дуже вас забалакала? Наші медсестри звикли постійно розмовляти, зазвичай їхнім пацієнтам немає з ким поговорити, крім них». Він сумно посміхнувся. Я сказала, що ми з пані Терезою обговорили німецьке авангардне мистецтво. Звичайно, після цих слів він на мене вирячився, наскільки дозволяли йому виховання, посада та рівень виваженості.

Відчутно запахло рибою, біля нас з’явився Клаус Рьоріхт, він запропонував мені бокал вина. Механічно узявши напій, я подумала, що ніколи не випивала під час кремаційних процедур. «Пан Кох сказав мені, що ви мене начебто впізнали», – звернувся він до мене. «Мені здається, що ми з вами навчалися». – «Маєте рацію. Тільки я старший за вас на три курси. Ви зараз викладаєте в університеті?» – «Так». – «А я працюю в Міністерстві юстиції. Уммм. Гарне вино! Вам принести ще?» Я відмовилася.

«Пане Рьоріхт, я можу попросити вас про зустріч наступного тижня?» – «Марто, ви можете звати мене Клаусом, зрештою, ми вчилися разом». – «Добре, Клаусе». – «Я вам сподобався чи ви хочете поговорити про щось інше?» Версія щодо того, що він мені міг сподобатися, трохи висмикнула мене з реальності. Я хильнула вина. І закашлялася.

«Я хотіла поговорити про діда. У вас є його досьє? Так трапилося, що я майже нічого про нього не знаю. І не думаю, що мій батько знає більше». – «Ми також небагато знаємо, хоча досьє на пана барона в нас є. Але говорити вам слід не зі мною, а з Дорою Тотер. Вона – керівник нашого департаменту. Ти пам’ятаєш Дору?» Раптом він перейшов на ти. Так часто буває, коли поринаєш у студентські спогади.

Дору Тотер я пам’ятала, тому що завжди під час навчання трапляються такі дівчата, не помітити яких не можуть навіть інші дівчата. Що стосується чоловіків, то вони закохуються до нестями. Дора Тотер була вродлива і статична, наче лялька. Вона йшла так, наче її несли у святковій коробці. Її біляві кучері були завжди бездоганно завиті, вона носила рожеві, світло-зелені та блакитні сукні, а коли вже одягала біле, то її вітали з весіллям і дарували квіти. Дора Тотер не цуралася чоловічої уваги, але ніколи не була хвойдою, в неї були принципи. Вже не знаю, які саме, але точно були, в мене хист відрізняти принципових людей від непринципових. Вона добре вчилася, але ніхто не думав, що професія її захоплює. Старанне навчання Дори сприймалося з меншим подивом, ніж її бездоганні кучері. Багато хто гарно вчився, але таких кучерів не було ні в кого.

Втім, я ніколи не могла й припустити, що Дора Тотер буде працювати за фахом, а тим більше, очолювати департамент військових злочинів у Міністерстві юстиції. Це випадало зі світу мого сприйняття і, мабуть, наближалося до світу сприйняття Макса Ернста, де хімічні колби хизуються в коротких спідницях, замість облич у людей з’являються люстерка, голови сов, піраміди та пічні труби, а замість статевих органів – складні механізми. Іноді мені здається, що художники-авангардисти насправді справжні реалісти, але натуралістичність того, що вони зображають, настільки шокує людей, що вони вигадують їм нові амплуа. Всі думали, що Дора Тотер неодмінно вийде заміж за когось видатного і буде вдома виховувати своїх гарних дітей із бездоганними кучериками.

Поки я пригадувала Дору, Клаус черговий раз збігав за вином. «Збігав» – перебільшення, він перетнув залу менш ніж за хвилину, на місці осушив келих, взяв інший; зворотний шлях його був втричі довшим. Ще трохи, і він сп’яніє. «То моїм дідом займається красуня Дора?» – «Вона знехтувала мною. Сказала, що не має наміру виходити заміж. Але зараз вона заміжня». Клаус подивився на мене з посиленою підозрою. Наче я була в тому винна. «Не треба так дивитися на мене. Я не її чоловік». Я дозволила собі хихикнути. Він не поділяв моїх веселощів. А я не знала, чи потрібно мені висловлювати своє співчуття. За сценарієм сьогодні мусили співчувати мені.

«Я – привабливий чоловік!» – почула я від Клауса. Це твердження також почули Олаф і пан Теодор, вони дивилися в наш бік. «Я – щасливець! Я завжди мріяв про те, щоб підкорятися їй, але погано пояснив Богу, що маю на увазі. Тому він зробив її моєю керівницею, а не коханкою». Клаус підвищував голос. Я сказала йому, що Бог узагалі не схвалює коханок. У Клауса почалася гикавка. Мені здалося, що зараз він блюватиме на лискучу підлогу. Так здалося не тільки мені, бо невідомо звідки матеріалізувався чоловік у чорному костюмі, який витяг Клауса на повітря. Там на нього чекало таксі.

«Стривайте, мені необхідно взяти його визитівку!» – підхопилася я. «Пані Вайхен, коли урядовець бачить однокашників, він думає, що час напиватися і вчиняти ґвалт. Усім час від часу хочеться повернутися в юність, якою б недолугою вона не була. Смерть підсилює ці відчуття, як і зустріч з тим, кого знав в юності. А вже коли збігаються два чинники… Вибачте його, в нього нервова робота», – м’яко сказав мені пан Теодор, підтримуючи мене за лікоть. «І його не любить Дора Тотер. А вона йому дуже потрібна. Як коханка. До речі, мені вона також потрібна. Але в іншій якості». – «На все воля Божа». – «Так і є. Однак мені необхідно взяти його візитівку», – зауважила я. «Ми витягнемо його координати з нашого комп’ютера, або ви зможете знайти координати пані Дори Тотер на урядовому порталі, поки що урядовців не засекречують».

«Марто, ти вже поїдеш додому?» Поряд зі мною виник Олаф Кох, і я подумала, що він – реальний конкурент Копперфілда[3]. «Збираюся». – «Ти пила?» Я замислилася і не могла пригадати, пила чи ні. Зробила долоні черпачком, устромила туди ніс і дихнула, щоб перевірити. Пила. «Ти можеш залишити машину тут, не турбуйся, за нею подивляться». Це вже поза сумнівом. Якщо вони вміють доглядати збожеволілих нацистів, котрі перевтілилися в євреїв, то з моєю законослухняною машиною впораються легко. «Тобі викликати таксі?» Так дивно, але коли мною опікуються, мені починає здаватися, що я перетворилася на інваліда. «Ні, дякую, я сама. Бувайте, Олафе». – «Тримайся, Марто. Хай батько зв’яжеться зі мною, треба обговорити декілька питань». Таксі я викликала по мобілці.

Я приготувалася назвати таксистові свою адресу, аж тут вирішила поїхати в Scheunenviertel, а саме – до Нової синагоги. Що там робитиму – я й гадки не мала. Я продовжувала ніяковіти через своє жалобне вбрання. Чорні сукні пасують для вечора, нема чого вештатися в них удень. Моя мати завжди вдягає чорне, коли знає чи припускає, що їй доведеться або її будуть фотографувати. Вона вважає, що тільки чорний допомагає обличчю та статурі виглядати виразніше. Може, мені слід відправитися у фотоательє та перевірити материну теорію на собі? Тепер сама собі я нагадувала не овдовілу служницю-мексиканку, а працівника посольства якої-небудь мусульманської країни, хотілося говорити арабською, дарма, що я її не знала. Втім, незнання івриту не заважало моєму дідові спілкуватися на ньому та писати.

Манфред розповідав, що Нова синагога була ледь не першою будівлею, де використовувалися залізні конструкції. Я дивилася на її теракотовоцегляну постать і не бачила ніяких залізяк. Утім, у тілі батька також є залізяки. Залишилися в зламаній руці, він не хотів оперуватися та витягати. Коли про це не знаєш, ніколи не здогадаєшся. Я подумала, що батько та Нова синагога мають дещо спільне.