Саладероси вирушають у коралі по тварин. Там вони вельми вправно ловлять їх за допомогою ласо і відводять у саладеро. Тут биків, волів, корів і овець валять сотнями, білують і обробляють на туші. Трапляється, що бики чинять опір, і тоді саладероси стають справжніми тореадорами. Цю небезпечну роботу вони виконують напрочуд вправно, з досконалою жорстокістю. Жаске видовище. Огиднішого за околиці саладеро годі шукати. З цих страшних огорож, насичених сморідними випарами, долинають осатанілі крики саладеросів, зловісний гавкіт собак, протяжне завивання тварин, що конають, а тисячі урбусів і орасів – величезних грифів аргентинських рівнин – виривають у саладеросів нутрощі їхніх ще живих жертв.

Зараз у цих бійнях-пустках панували тиша і спокій. Ще не настав час грандіозного забою.

Талькав квапив загін. Він прагнув увечері досягти форту Незалежний. Коні мчали серед високих злаків. Дорогою вершникам траплялися ферми, оточені шпичастими огорожами і захищені глибокими ровами. На крівлі кожної головної будівлі ферми була тераса, з якої мешканці могли відбиватися від розбійників.

Гленарван, імовірно, отримав би на цих фермах потрібну інформацію, одначе безпечніше було дістатися поселення Танділь. Тому вершники пересувалдися без зупинки. Перейшли вбрід через дві річки: Ріо-Весос і трохи далі – Ріо-Чапалеофу. Незабаром гірське пасмо Танділь розвернуло під ногами коней зелені штреки своїх перших уступів, і за годину в глибині вузької ущелини постало селище, над яким панували шпилясті мури форту Незалежний.

Сьєрра-Танділь здіймається над рівнем моря на 1 000 футів. Це гірське пасмо зародилося ще за первісних часів, задовго до появи органічного життя на землі, видозмінюючись під впливом підземного вогню. Воно складається з напівкруглих гнейсових[45] пагорків, деінде порослих травою.

Округ Танділь, тезка гірського пасма, займає всю південну частину провінції Буенос-Айрес і відокремлюється від неї пологим схилом з величезною кількістю стрімчаків.

Населення округу Танділь становить приблизно 4 тис. жителів. Адміністративний центр – селище Танділь – тулиться до підошви північних схилів гір, під захистом форту Незалежний. Річка Чапалеофу надає поселенню досить мальовничого вигляду. А от саме селище вирізняється однією особливістю, про яку не міг не знати Паганель: його жителі – французькі баски й колоністи-італійці. Французи і справді першими заснували колонії по нижній течії Ла-Плати, а в 1828 році для захисту нової колонії від постійних нападів індіанців, які обороняли свої володіння від чужоземців, француз Паршапп збудував форт Незалежний.

Йому допоміг знаменитий французький учений Алсід д’Орбіньї, який знався на цій частині Південної Америки.

Селище Танділь – важливий торговельний пункт. На його галерах – високих двоколісних возах, запряжених волами і доволі зручних для пересування рівнинами, – селяни дістаються Буенос-Айреса за дванадцять днів, тож населення жваво торгує з цим містом. Мешканці селища возять туди на продаж худобу із естансій, солоне м’ясо із саладеро та вироби індіанського ремесла: бавовняні тканини, вовняні килими, вишукані шкіряні плетива тощо. Окрім доволі комфортабельних будинків у Танділі є школи і церкви, що сприяє духовному розвитку населення.

Переповівши ці подробиці, Паганель додав, що в Танділі обов’язково вдасться роздобути відомості, що їх ці3кавлять, від місцевих мешканців. До того ж у форті розташований гарнізон національних військ. Гленарван розпорядився поставити коней у стайні доволі пристойного заїжджого двору. Затим Паганель, майор, Роберт і лорд у супроводі Талькава попрямували до форту Незалежний.

Подолавши невелике узвишшя, вони опинилися під брамою цитаделі. Вартовий-аргентинець навіть не звернув уваги на мандрівників, що доводило або цілковиту недбалість, або залізну впевненість у безпеці тутешніх місць.

На цитадельному плацу відбувалися стройові навчання. Найстаршому солдатові було років двадцять, а наймолодшому не більше семи. По правді, то була дюжина дітей і підлітків, які досить вправно фехтували. Їхня форма обмежувалася смугастою сорочкою, стягнутою шкіряним паском. На хлопчаках не було навіть шортів чи кілтів, коротких шотландських спідниць. Утім, за такої спеки можна було собі дозволити певні вольності в амуніції. Паганель не забарився похвалити уряд, що не викидає на вітер державні кошти на всякі галуни. Кожен був озброєний рушницею і шаблею, але рушниця була дуже важка, а шабля надто довга. Хлопчаки були смагляві й дуже схожі між собою, так само як і їхній капрал. Як згодом з’ясувалося, це були дванадцятеро братів, яких навчав стройової грамоти тринадцятий.

Паганель не здивувався. Як знавець місцевої статистики він знав, що середня кількість дітей у сім’ї зазвичай тут більше дев’яти, але його надзвичайно здивувало те, що юні воїни марширували, як французькі солдати, вправно заряджаючи рушниці, і що капрал часом віддавав команди рідною мовою географа.

– Оригінально! – палко промовив він.

Однак Гленарван відвідав форт Незалежний не для того, щоб споглядати муштру хлопчаків; ще менше його цікавили національність і походження малих вояків. Тому він не дав Паганелеві можливості вдосталь намилуватися ними, а попросив викликати коменданта. Паганель передав це прохання капралові, і один з аргентинських солдат попрямував до казарми.

За кілька хвилин з’явився сам комендант – чоловік років п’ятдесяти, доволі кремезний, з військовою поставою. У нього були кострубаті вуса, масивні щелепи, сиве волосся, суворий погляд. Лише це можна було розгледіти крізь густі клуби диму, що пахкотіли з його короткої трубки. Хода вояки і своєрідна манера триматися нагадали Паганелю старих французьких унтер-офіцерів.

Талькав підійшов до коменданта, представив йому Гленарвана і його супутників. Упродовж промови індіанця комендант так пильно вдивлявся в Паганеля, що це могло збентежити будь-якого відвідувача. Учений думав було вже з’ясувати з ним стосунки, коли вояк раптом безцеремонно ухопив Паганеля за руку і радісно вигукнув французькою:

– Ви француз?

– Так, француз, – відповів Паганель.

– Який я щасливий! Ласкаво просимо! Просимо, просимо! Я також француз! – заявив комендант, міцно потискуючи руку вченого.

– Це ваш друг? – запитав майор географа.

– Звичайно! – пихато відповів той. – У мене є друзі по всій земній кулі.

Учений ледь звільнив руку з міцних клешень і повів розмову з богатирем-комендантом. Гленарван поривався запитати про своє, та господар форту завів своєї історії і не збирався зупинятися на півдорозі. Мабуть, вояка так давно полишив Францію, що майже забув рідну мову, бо говорив достоту, як негри французьких колоній.

Комендант форту Незалежний виявився сержантом французької армії, з 1828 року він не полишав цих місць і наразі служив комендантом форту з відома аргентинського уряду. Це був баск, на ім’я Мануель Іфарагер – майже іспанець. Проживши рік у Танділі, сержант Мануель натуралізувався[46], вступив до лав аргентинської армії і взяв за дружину пристойну індіанку. Незабаром дружина подарувала йому близнюків – ясна річ, хлопчиків, адже гідна супутниця життя сержанта ніколи не дозволила б собі народити йому дочок. Для Мануеля не було ліпшого ремесла за військове, і він дуже сподівався з часом та з Божою допомогою подарувати республіці роту юних солдатів.

– Бачили? – вигукнув він. – Лéгені! Чудові солдати! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє стріляти!

Пепе зачув, що його хвалять, і вправно виструнчився зі зброєю в руках.