– На нього чекає чудове майбутнє, – додав комендант. – Колись стане полковником або старшим бригадиром! – Комендант Мануель так захопився мріями про майбутнє своїх синів, що з ним годі було сперечатися з приводу переваги служби в армії чи майбутнього його дорогоцінних чад. Він був щасливий. Як казав Гете: «Все, що робить нас щасливими, є цілком реальним». І так з добрих чверть години, що вкрай подивувало Талькава. Індіанцеві було невтямки, як одна горлянка може видавати стільки звуків. Урвати потік комендантових слів ніхто й не намагався. Та будь-який сержант, навіть сержант французький, все ж колись замовкає, тож зрештою замовк і Мануель, заздалегідь запросивши мандрівників на гостину. Ті приречено скорилися необхідності бути представленими пані Іфарагер. Після нетривалого спілкування вони визнали її доволі «приємною персоною», якщо цей вираз Старого Світу можна вжити стосовно індіанки.

Нарешті, коли було виконано сержантів дезидерат[47], він поцікавився у гостей метою їхніх відвідин.

Ось вона, слушна мить для розпитувань! Це завдання узяв на себе Паганель. Він почав з того, що французькою повідав комендантові про їхню подорож пампою, а закінчив питанням, чому індіанці покинули цей край.

– Так-так, нікого! – вигукнув сержант, стенаючи плечима. – Цілком правильно, нікого… Ми всі руки склавши… байдикуємо.

– Але чому?

– Війна.

– Війна?

– Так, громадянська війна…

– Громадянська війна? – перепитав Паганель, який, непомітно для себе перейшов на ламану французьку.

– Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом, – відповів сержант.

– То й що ж?

– Усі індіанці рушили на північ… за генералом Флорес…

– А де ж касики?

– І касики з ними.

– Як? І Катрієль?

– Немає Катрієля.

– А Кальфоукоура?

– Нема і натяку на Кальфоукоура.

– А Янчетруса?

– Ніякого Янчетруса!

Цей діалог переповіли Талькаву, який ствердно кивнув головою.

Мабуть, патагонець не знав або забув про громадянську війну, що згодом стала приводом втручання Бразилії і розділила республіку на два табори. Цей розбрат був на руку індіанцям, адже вони могли скористатись ним для грабежів. Отож сержант не помилявся, пояснюючи відлюдність пампи громадянською війною, що вирувала в північних провінціях Аргентини.

Ця звістка руйнувала всі Гленарванові плани. Якщо Гаррі Гранта і справді полонили касики, то, поза сумнівом, вони відвели його до північного кордону республіки. І якщо так, то де його шукати? Чи варто було розпочинати нові небезпечні і майже даремні пошуки на півночі пампи?

Перш ніж ухвалити таке відповідальне рішення, слід було ґрунтовно його обмізкувати.

Однак залишалося ще одне питання, яке слід було поставити сержантові, і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, запитав, чи не чув він про європейців, які потрапили в полон до індіанських касиків.

Мануель якийсь час розмірковував, силкуючись щось пригадати, й нарешті відповів:

– Так, чув.

– О! – вирвалося у Гленарвана. Усі з надією в очах оточили сержанта.

– Кажіть уже, кажіть! – благали вони, пожадливо впиваючись у нього очима.

– Кілька років тому… – почав сержант, – так, правильно… європейські полонені… та ніколи не бачив…

– Кілька років! – урвав його Гленарван. – Ви помиляєтеся. Дата краху вказана точно. «Британія» загинула в червні 1862 року. Отже, ледь минуло два роки.

– О! Більше, сер!

– Не може бути! – вигукнув Паганель.

– Ні, точно. Це було, коли народився Пепе… Двоє полонених…

– Ні, троє, – втрутився Гленарван.

– Двоє, – наполегливо стверджував сержант.

– Двоє, кажете? – перепитав украй здивований Гленарван. – Двоє англійців?

– Та ж ні! – відповів сержант. – Які англійці? Ні… француз та італієць.

– Італієць, якого вбили індіанці племені поюче? – вигукнув Паганель.

– Так… згодом довідався… француз урятувався.

– Врятувався! – вигукнув Роберт, життя якого, здавалося, залежало від сержантових слів.

– Саме так, урятувався – втік із полону, – підтвердив сержант.

Всі озирнулися на Паганеля, який у відчаї бив себе по чолу.

– А, розумію, – мовив він нарешті. – Тепер усе зрозуміло!

– Та в чому ж річ? – нетерпляче запитав стривожений Гленарван.

– Друзі мої, – відповів Паганель, беручи Робертові руки у свої, – нам доведеться змиритися з величезною невдачею: ми йшли хибним шляхом! Ідеться зовсім не про капітана Гранта, а про одного мого співвітчизника, товариша якого, Мазко Вазелло, справді вбили індіанці племені поюче. Не раз жорстокі індіанці гнали француза до берегів Колорадо, та зрештою йому вдалося втекти з полону і повернутися до Франції. Вважаючи, що йдемо слідами Гаррі Гранта, ми натрапили на сліди молодого Гінара.

Запала глибока мовчанка. Помилка була очевидна. Подробиці, повідомлені сержантом: національність полоненого, вбивство його товариша, втеча з полону – все було сумним доказом прикрої помилки.

Гленарван понуро глянув на Талькава.

– Чи не чули ви про трьох англійців? – запитав Талькав сержанта.

– Ніколи, – відповів Мануель. – У Танділі було б відомо… я знав би… Ні, цього не було…

Після такої категоричної відповіді Гленарвану нічого було робити у форті Незалежний. Він і його друзі подякували сержантові, потисли йому руку і подалися геть.

Гленарван був у розпачі: всі його сподівання виявилися марними. Роберт мовчки йшов поруч, ледь стримуючи сльози. Гленарван не знаходив для хлопчика слів утіхи. Паганель, жестикулюючи, говорив сам до себе. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, мабуть, його індіанське самолюбство зачепив той факт, що він повів іноземців хибним шляхом. Утім нікому й не спадало на думку дорікнути йому за таку помилку.

Вечеряли мовчки. Звісно, жоден із цих мужніх і самовідданих людей не шкодував про марно витрачені сили. Одначе кожного гнітила думка, що в одну мить зникла надія на успіх. Та чи можна було справді сподіватися натрапити на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Аж ніяк. Якби котрийсь європеєць потрапив до рук індіанців, то сержант Мануель знав би про це напевне. Така подія вмить поширилася б серед тубільців, що ведуть постійну торгівлю з Танділем і Карменом поблизу гирла Ріо-Негро. Торговці Аргентинської рівнини про все знають і про все повідомляють. Отже, мандрівникам лишалося тільки одне: якнайшвидше дістатися «Дункана», що чекав їх поблизу Меданос.

Паганель знову попросив у Гленарвана документ, що спонукав їх на здійснення таких невдалих пошуків. Географ перечитував його з відвертим роздратуванням, наче прагнув вирвати з паперу інше тлумачення.

– Але ж цей документ цілком зрозумілий! – вигукнув Гленарван. – У ньому чітко йдеться і про загибель «Британії», і про те, де саме перебуває в полоні капітан Грант.

– А я заперечую! – вигукнув Паганель, гримнувши кулаком по столу. – Ні, ні і ні! Оскільки Гаррі Гранта немає в пампі, то це означає, що його взагалі немає в Америці. І про його місцеперебування має повідомити ось цей документ. І він повідомить, друзі мої, або я не Жак Паганель!

Форт Незалежний розташований за 150 миль од берегів Атлантичного океану. Гленарван прикинув, що за сприятливих умов на «Дункані» вони будуть за чотири дні. Та повернутися на корабель без капітана Гранта, – з цим він ніяк не міг змиритися. Тому наступного дня лорд зволікав із підготовкою до від’їзду.

Тоді майор узяв командування на себе: він наказав запасти харчів, осідлати коней і довідатися, де можна зупинитися в дорозі. Завдяки йому маленький загін вже о восьмій ранку наступного дня спускався порослими травою схилами Сьєрра-Танділь.