Оснащення «Дункана» давало змогу керувати ним, як звичайним кліпером[13]. Та основним його двигуном була парова машина в сто шіст де сят кінських сил новітньої системи, забезпечена нагрівачами, які могли піднімати тиск пари до дуже високого рівня, щоб рухати два ґвинти. Йдучи на всіх парах, «Дункан» розвивав неймовірну швидкість.

Справді, під час пробного плавання патент-лаг[14] показав швидкість 17 морських миль за годину.

Отже, «Дункан» міг сміливо вирушати навіть у навколосвітнє плавання.

Джону Манглсу потрібно було подбати лише про внутрішнє переобладнання судна. Насамперед він наказав розширити вугільні ями, щоб завантажити якомога більше вугілля, бо в дорозі не так-то легко поповнити запаси палива. Так само Джон Манглс подбав і про поповнення камбуза. Він примудрився зробити майже дворічний запас провізії. Щоправда, виділених грошей йому не бракувало; він навіть придбав невелику гармату, яку встановив на шканцях[15] яхти.

Що вготує тобі день прийдешній – годі передбачити, а тому не зайвим буде мати у своєму розпорядженні гармату, яка може вистрілити восьмифунтовим ядром на відстань понад чотири милі.

Джон Манглс був знавцем своєї справи і, хоча командував лише прогулянковою яхтою, вважався одним із найкращих шкіперів Глазго. Йому було тридцять років. Його суворе обличчя водночас випромінювало мужність і лагідність. Ще дитиною його взяли до замку Малькольм-Касл. Сім’я Гленарванів виховала його і вивчила на моряка. Він уже встиг здійснити кілька далеких плавань і неодноразово довести свою непогамовну енергію та холоднокровність в екстрених ситуаціях.

Коли лорд Гленарван запропонував Джонові командувати «Дунканом», той охоче погодився, бо любив власника Малькольм-Касла як рідного брата і шукав нагоди довести йому свою відданість.

Помічник Джона Манглса, Том Остін – бувалий моряк, який заслуговував на цілковиту довіру. Суднова команда «Дункана», разом із капітаном і помічником, складалася з двадцяти п’яти осіб. Усі вправні перевірені моряки, всі уродженці графства Думбартон, всі діти орендарів. Тож на яхті утворився такий собі клан бравих шотландців, серед них були навіть волинщики.

Отже, Гленарван мав у своєму розпорядженні команду вірних відчайдухів, які палко любили свою справу, вірних, досвідчених моряків, які чудово володіли зброєю і вправно керували судном. Кожен із них готовий був до будь-яких небезпек. Коли команда «Дункана» довідалася, куди має вирушати яхта, то моряки не могли стримати своєї радості, й відлуння думбартонських скель підхопило захоплені крики «ура».

Хоча Джон Манглс був заклопотаний завантаженням на «Дункан» пального і провіанту, він не забув подбати про підготовку приміщень лорда і леді Гленарван для далекого плавання. Він також подбав про каюти для дітей капітана Гранта, оскільки леді Гелена не могла відмовити в проханні Мері взяти її з собою на борт «Дункана».

Юний Роберт сховався б у трюмі, аби лишень не залишатися на березі. Навіть якби йому довелося бути юнгою, як Нельсону[16] і Франкліну[17], він неодмінно вирушив би у плавання на «Дункані». Ну як відмовиш такому хлопчакові!

Ніхто й не намагався. Більше того, довелося його прийняти на яхту не як пасажира, – він на це категорично не погоджувався, – а як члена екіпажу: юнгу, учня чи матроса – байдуже. Джону Манглсу було доручено навчати хлопчину морської справи.

– Гаразд! – промовив Роберт. – Нехай капітан не цяцькається зі мною і годує березовою кашею, якщо я погано засвоюватиму його уроки.

– Будь спокійний, мій хлопчику, – серйозно відповів Гленарван, змовчавши, що на «Дункані» заборонене тілесне покарання.

Серед пасажирів яхти був і майор Мак-Наббс, чоловік п’ятдесяти років із правильними, спокійними рисами обличчя. Він мав лагідну, скромну і миролюбну вдачу. Ніхто не бачив, як Мак-Наббс сперечався чи гнівався. Він однаково спокійно піднімався сходами до своєї спальні і йшов під гарматними пострілами. Навряд чи його могло щось схвилювати й порушити його спокій. Здавалось, йому судилось померти, так і не стрівши нагоди хоч раз розлютитися. Мак-Наббс був хоробрий не лише на полі бою, він також виявляв моральну мужність і твердість духу. Це був справжній шотландець, горянин, що жив за старовинними традиціями свого народу. Тому його ніколи не спокушала служба в англійській армії, і свій чин майора він отримав у 42-му полку гірської гвардії, командний склад якого поповнювався виключно шотландськими дворянами. Близький родич Гленарвана, Мак-Наббс жив у Малькольм-Каслі, тож він без зайвих вагань вирішив взяти участь в експедиції.

Такі були пасажири яхти, що зголосилися здійснити одну з найдивовижніших подорожей наших днів.

«Дункан» пришвартувався до пароплавної пристані Глазго. Щодня на нього приходив помилуватись люд, про цю яхту тільки й було мови, що вельми дратувало інших капітанів, зокрема капітана Бертона, який командував чудовим пароплавом «Шотландія» – він стояв поряд із «Дунканом» і готувався відплисти до Калькутти. Капітан цього величезного пароплава і справді мав право зверхньо дивитися на свого крихітного сусіда «Дункана». А тим часом цікавість до яхти не спадала.

День відплиття «Дункана» наближався. Через місяць від дня випробування яхти в затоці річки Клайд «Дункан», забезпечений пальним, провіантом, обладнаний для далекого плавання, був готовий вийти в море. Відплиття призначили на 25 серпня. Тож південних широт яхта могла досягти приблизно на початку весни.

Щойно всі ознайомились із проектом Гленарвана, як на його голову звалились застереження щодо труднощів і ризикованості експедиції. Та Гленарванове рішення вирушити на пошуки капітана Гранта залишилося непохитним. Утім, більшість тих, хто осуджував Гленарвана, в душі захоплювалися ним. Урешті-решт громадська думка відкрито пристала на бік шотландського лорда, і всі газети, за винятком урядових, одностайно осуджували поведінку лордів адміралтейства.

Однак Гленарван був байдужий і до похвал, і до осуду – він виконував свій обов’язок, а до решти йому було байдуже.

24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері і Роберт Гранти, містер Олбінет, стюард яхти, і його дружина, місіс Олбінет, покоївка леді Гленарван, залишили Малькольм-Касл. Слуги сім’ї Гленарванів зі слізьми на очах прощалися зі своїми господарями.

За декілька годин мандрівники були вже на облавку «Дункана».

Населення Глазго захоплено вітало леді Гелену, молоду сміливицю, яка відмовилася від безтурботних радощів комфортного життя і поспішала на допомогу потерпілим у катастрофі.

Приміщення лорда Гленарвана і його дружини розташовувалися на кормі і складалися з двох спалень, вітальні та двох ванних кімнат. За ними розміщувалась кают-компанія, куди виходили шість кают. П’ять із них займали Мері й Роберт Грант, містер та місіс Олбінет і майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса і Тома Остіна розташовувалися на носі яхти, і їхні двері виходили на палубу.

Команда з комфортом розмістилася в підпалубних приміщеннях, позаяк на яхті не було іншого вантажу, крім вугілля, провіанту і зброї. Отже, капітан, отримавши в своє розпорядження чимале приміщення всередині судна, раціонально його використав.

«Дункан» повинен був вийти в море в ніч з 24 на 25 серпня, близько третьої години ранку, з початком відпливу, але до відплиття яхти населення Глазго стало свідком зворушливого видовища. О восьмій вечора лорд Гленарван і його гості, вся команда екіпажу від кочегара до капітана включно, всі, хто брав участь у майбутній експедиції, відбули з яхти і попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору в Глазго, натхненно описаного Вальтером Скоттом. Собор прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків «Дункана». Серед величезного нефа, усіяного надгробними плитами, превелебний Мортон просив у Господа благословення на вдале плавання мандрівників.