У давній церкві зазвучав і голос Мері Грант. Дівчина співала. У молитві вона підносила подяку і хвалу своїм благодійникам і Богові.

О двадцять третій годині всі зібралися на облавку яхти. Капітан і команда взялися за останні приготування до відплиття. Опівночі розвели пару. Капітан віддав наказ більше підкидати вугілля, і незабаром клуби чорного диму змішалися з нічним туманом. Дув південно-західний вітер, потреби напинати вітрила не було, тому їх ретельно загорнули в полотняні чохли, щоб не закоптилися.

О другій ночі корпус «Дункана» здригнувся. Манометр показував тиск чотири атмосфери. Перегріта пара зі свистом виривалася з клапанів. Між припливом і відпливом настав тимчасовий штиль. Світало, вже можна було навіть розгледіти фарватер річки Клайд. Настав час відплиття. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той не забарився піднятися на палубу.

Невдовзі почався відплив. «Дункан» подав гучний гудок: віддали швартові, і, відокремившись від кораблів на пристані, яхта відчалила.

Запрацював ґвинт, «Дункан» рушив фарватером річки. Джо ніхто краще за нього не вивів би судно у відкрите море. Яхта його слухалася. Правою рукою він керував машиною, лівою – мовчки й упевнено крутив штурвал. Незабаром останні заводи, розташовані по берегах, змінили вілли, мальовничо розкидані прибережними пагорбами, і міський шум зник удалині.

За годину «Дункан» проплив повз скелі Думбартона, ще через дві години був у затоці річки Клайд. О шостій ранку яхта обігнула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.

Першого дня плавання море було бурхливе, надвечір подув свіжий вітер.

«Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу. Вони лежали в каютах, що було вельми мудро.

Наступного дня вітер круто змінив напрям. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель, «Дункан» став стійкіший – менше відчувалася бічна і кільова хитавиця. Леді Гелена і Мері Грант змогли вранці піднятися на палубу, де вже перебували Гленарван, майор і капітан.

Світало. Сонце, ніби позолочений диск, піднімалося з океану, як із гігантської гальванічної ванни.

«Дункан» линув у потоках сяйного світла, і здавалося, то не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.

Пасажири яхти благоговійно спозирали появу денного світила.

– Яке чудове видовище! – промовила Гелена. – Схід сонця провіщає прекрасний день. Аби тільки вітер не змінився і завжди був попутним!

– Годі бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, – відгукнувся Гленарван, – тож нам гріх нарікати на такий початок подорожі.

– Скажи, любий Едуарде, чи довгий наш шлях?

– Про це нам повідає лише капітан Джон, – відповів Гленарван. – Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?

– Дуже задоволений, сер. Це чудове судно – морякові приємно відчувати його під ногами. Машина добре підпасована під корпус. Ось чому яхта залишає по собі такий рівний слід і з такою легкістю уникає хвиль. Ми йдемо зі швидкістю 17 морських миль за годину; якщо швидкість не знизиться, то днів за десять перетнемо екватор і менш ніж за п’ять тижнів обігнемо мис Горн.

– Мері, чи ви чуєте? Менш ніж за п’ять тижнів! – звернулася до дівчини леді Гелена.

– Так, пані, – відповіла Мері. – Я чула, і моє серце шалено закалатало при капітанових словах.

– Як ви зносите плавання, міс Мері? – запитав Гленарван.

– Непогано, сер. Незабаром сподіваюся цілком призвичаїтися до моря.

– А наш юний Роберт?

– О, Роберт!.. – втрутився Джон Манглс. – Якщо його немає зараз у машинному відділенні, то це означає, що він видерся на щоглу. Цьому хлопчиську невідома морська хвороба… Он, погляньте лишень. Бачите, де він?

Усі спрямували погляди на фок-щоглу: там, за 100 футів од палуби, на снастях брам-стеньги, висів Роберт. Мері мимоволі здригнулася.

– О, міс, заспокойтеся! – мовив Джон Манглс. – Я ручаюся за нього. Обіцяю, що досить скоро я представлю капітанові Гранту мужнього легіня, бо аніскілечки не сумніваюся, що ми розшукаємо капітана.

– О, нехай вас почує небо! – відповіла дівчина.

– Люба міс Мері, – знову заговорив Гленарван, – усе прорікає нам успіх. Погляньте на славних хлопців, що взялися за цю чудову справу. Ми з ними легко досягнемо успіху. Я обіцяв леді Гелені розважальну прогулянку і вірю, що дотримаю слова.

– Едуарде, ти найкращий у всенькому світі! – вигукнула Гелена.

– Ні, це зовсім не так – у мене найкраща команда на найкращому судні. А вам, міс Мері, хіба не подобається наш «Дункан»?

– Звичайно подобається, сер, – відповіла дівчина, – і не лише як пасажирці, а і як справжньому знавцеві.

– Он воно як?

– Дитиною я весь час проводила на батькових кораблях. Він хотів виховати з мене моряка. Якщо знадобиться, я і тепер можу взяти рифи або поставити вітрило.

– Оце так, міс! – вигукнув Джон Манглс.

– О, – додав Гленарван, – то ви в особі капітана Джона матимете великого друга, бо професію моряка він ставить понад будь-яку іншу, навіть для жінки. Чи не так, Джоне?

– Цілком правильно, сер, – відповів молодий капітан, – але мушу зізнатися, що міс Грант, здається, більше личить перебувати в рубці, аніж ставити брамсель. Та моїй самолюбності моряка лестять її слова.

– А особливо, коли вона захоплюється «Дунканом»… – додав Гленарван.

– …який цілком на те заслуговує, – відповів Джон Манглс.

– Ви так пишаєтеся яхтою, – сказала леді Гелена, – що мені закортіло оглянути її від низу до верху, а заразом подивитися, як влаштувалися наші славні матроси в кубрику.[18]

– Дуже зручно, – відповів Джон Манглс, – не гірше, ніж удома.

– А вони справді вдома, люба Гелено, – озвався Гленарван. – Ця яхта – куточок нашої старої-доброї Шотландії, це клаптик графства Думбартон, що розсікає хвилі океану; отже, ми не покинули нашої батьківщини: «Дункан» – це замок Малькольм-Касл, а океан – озеро Ломонд.

– Тоді, любий Едуарде, покажи нам наш замок, – жартівливо промовила Гелена.

– Залюбки! – відповів Гленарван. – Та спершу слід попередити Олбінета.

Стюард «Дункана» Олбінет, чудовий метрдотель, гідний бути метрдотелем у Франції, який старанно і розважливо виконував свої обов’язки, притьмом з’явився.

– Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, – сказав Гленарван таким тоном, ніби йшлося про прогулянку в околицях замку. – Сподіваюся, до нашого повернення сніданок буде сервіровано.

Олбінет поштиво вклонився.

– Майоре, а ви підете з нами? – запитала Мак-Наббса Гелена.

– Якщо накажете, – відповів той.

– О, майор насолоджується своєю сигарою, – втрутився Гленарван, – не заважайте йому. Знаєте, міс Мері, він запеклий курець, він навіть спить із сигарою в роті.

Майор кивнув головою і залишився, решта спустилися в кубрик.

Мак-Наббс зостався сам на палубі й, за звичаєм, вступив сам із собою в бесіду, закутавшись у густі хмари диму і споглядаючи пінявий слід за кормою яхти. Минуло декілька хвилин мовчазного споглядання, він обернувся і раптом побачив поряд якусь людину.

Якби майора могло бодай щось здивувати, то саме така зустріч, бо цього пасажира він геть не знав.

Це був високий, сухорлявий чоловік років сорока. Він скидався на довгий цвях із широким капелюшком. Голова в нього була кругла, міцна, чоло високе, ніс довгий, рот великий, підборіддя сильно випиналося вперед. Очі ховалися за величезними круглими окулярами і мали якийсь туманний вираз, властивий зазвичай нікталопам.[19]

Його обличчя було розумне й життєрадісне. І нічого в цьому обличчі не відштовхувало, як то зазвичай буває, коли дивишся на манірних людей, що принципово ніколи не сміються і приховують свою вбогість під маскою серйозності. Невимушеність, мила безцеремонність незнайомця – все свідчило про те, що він схильний бачити в людях і речах лише хороше. Хоч він ще не промовив жодного слова, було видно, що це балакун і дуже неуважна людина, на кшталт тих, хто дивиться і не помічає, слухає і не чує. На ньому був дорожній картуз, оксамитові коричневі панталони, з тієї ж тканини куртка з неймовірною кількістю кишень, битком набитих записниками, блокнотами, гаманцями, – безліччю обтяжливого непотребу; озутий він був у грубі жовті черевики і шкіряні гетри. Через плече теліпалася на ремені підзорна труба.