Я засовалась у кріслі.

— Ой, кришечка від «бардачка» відвалюється!

Матвій зиркнув на мене спідлоба. «Кришечка», а насправді вигнуті дверцята з заокругленими кутами, що чітко повторювали вишукані лінії салону, не тільки не відвалювалася — навіть шва довкола майже видно не було.

— Слухай, у суботу ж усі крамниці працюють, правда? — з невеликим запізненням поцікавився мій водій.

— Будемо сподіватися.

Квітярня і справді працювала. Вона затишно собі розташувалася в одному з відділів колишнього гастроному неподалік од Видавництва. Біля входу нас зустрів смаглявий охоронець із золотою фіксою в роті, а за прилавком стояла молодесенька дівчина, мабуть, тільки зі школи. Коли вона заговорила, я на мить заплющила очі. Голос Сирени. Якщо Матвій вирішить тут замешкати, я не здивуюся.

Прискіпливо роздивившись усі кактуси й перевіривши, що всі вони або вже цвітуть, або от-от готові розтулити свої пухнасті ніжні дзвоники, я недвозначно глянула на Матвія. Говорити мав він.

— Можна бачити директора?

Дівчина байдуже ковзнула по нас темним оком, підійшла до прочинених дверей у внутрішнє приміщення і гукнула:

— Тут хочуть бачити Зиновія Самійловича.

Охоронець зблиснув до нас золотим зубом, недовірливо роздивився, ніби хоче добре запам’ятати, проте зрештою провів до начальства. Зовсім молодий — як на свою посаду — директор сидів за комп’ютером і, здається, блукав інтернетом, бо відірвався від екрана рвучко, хоч і без охоти. Трудоголіки працюють і в суботу.

— Зиновій Самійлович, — дуже ввічливо назвався він та одразу подав візитну картку. Його ім’я звучало дивно і водночас знайомо. Чорнявий, із круглим обличчям, симпатичний директор когось мені нагадував.

Вірте мені: я не люблю брехні. Наша фірма, почали ми плести Зиновію Самійловичу, зупиняючи очі то на чистенькому підвіконні, то на «січкарці», яка в лоні своєму сховала назавжди всі паперові секрети, то на лубочних малюнках на стінах, але жодного разу на очах директора, наша фірма, казали ми, мріє озеленитися, і зробити це вона прагне саме за допомогою його квітярні. Ми оплатимо квіти за перерахунком, тільки дозвольте нам вибрати і випишіть інвойс (є таке модне слівце).

Директор, здивований, що з такого пересічного питання ми звернулися саме до нього, провів нас у приміщення, вщерть забите зеленню, наказав комусь оформити замовлення, нам урочисто виписали рахунок, і ми забралися геть. Підозріливий охоронець із золотим зубом провів нас до виходу.

На папері проставлена була назва підприємства: ТОВ «Абрикос», адреса і розрахунковий рахунок. На картці директора — прізвище, ім’я, по батькові.

— Ну і що ти думаєш? — запитав мене Матвій, почухавши карткою кінчик носа.

— Ти хочеш знати, чи схожий той директор на бандита? Ні, не схожий. Далі?

— Слухай, ти ж Оленку довше знаєш. А як раптом ти б когось там упізнала? Чи той директор був би тобі про щось нагадав…

— Той директор мені і справді був про щось нагадав, якби ще знаття про що!

Робочий тиждень — після чергових травневих свят — почався розслаблено. Вивчаючи сліди тарганів на телефоні, бо сили братися до роботи не було, я міркувала, як можуть зживатись у невеликому приміщенні мурахи, таргани, щури і люди, причому коли труїли три перші біологічні види, тікали з кімнати саме люди. Відірвавши погляд від чорних крапочок на сірій пластмасі, я розгорнула першу-ліпшу заяву до наказу й почала уважно вчитуватися: «Клопотання. Прошу надати допомогу у зв’язку з крадіжкою пані Бобинської».

Господи, а цю хто викрав?.. «Йдеться про пограбування, — ласкаво мовила моя приятелька-зміюка. — Не крадіжку — пограбування…» Я труснула головою.

Задзвонив телефон. Серце впало, потім підскочило: віконечко висвітило прізвище Андрія. Латиною — в телефоні — воно писалося як Holod, тож правило одночасно і за голод, і за холод. Слухавка сама заскочила в руку, і я прохрипіла:

— Слухаю.

— Альо! Привіт!

— Добрий день вам.

— Як справи? — спитав Андрій.

— Так, як зліва.

— Шановна колего, то ти вже всі касети передивилася?

— Так, і найбільше мені сподобалося, що той бойовик закінчується пісенькою Еріка Клептона.

— Хіба? А не Брайан Адамс співає?

— Не плутай мене! Я чим, по-твоєму, слухала?

— Добре-добре, — він помовчав. Тоді кахикнув: — Не хочеш пройтися від рогу до рогу в обідню пору?

У мене перехопило подих. Недарма я їла цукерки з написом «Ваші мрії здійсняться»! Якщо так починається тиждень, що буде зі мною до п’ятниці?

До обідньої пори ледве досиділа. Весело зазеленілий університетський парк привітно шелестів віттям. Андрій уже чекав на мене.

Притулившись на білій облупленій лавці, сорок п’ять хвилин я слухала байки та жарти й була обізнана вже з усіма плітками зі станції. Жіноча половина станції обурюварася тим, що один із віце-президентів контори вимагав звільнити дівчину-телефоністку, бо та прийшла на роботу в яскравих «лосинах» і без спідниці. Чоловіча половина з цікавістю спостерігала, як монтують станцію EWSD: робота йшла через пень-колоду, й коли нарешті були побиті всі рекорди невдач: вночі щур перегриз оптоволоконний кабель, чоловіки почали закладатися між собою на гроші, чи технічний директор напише заяву «на власне бажання», чи накладе на себе руки. Отже, сорок п’ять хвилин я пильно слухала Андрієві оповідки. На сорок шостій хвилині я не втерпіла, бо синій джип, що оселивсь у гаражі фрау Кройц, гриз мене вдень і вночі.

— Ти чув, — перебила я шановного колегу, — Оленка зникла… Востаннє її бачили, як вона сідала в кавового кольору «Audi» — і все.

В Андрія в горлі булькнуло.

— А це не пов’язано з пограбуванням? — за хвилю здобувся він на слово.

Тиша причаїлася між словами, говориш ти… Чекай, а звідки йому відомо? Був офіційний наказ, Оленці надали матеріальну допомогу, але ж Андрій із бухгалтерією навіть ув одному будинку не сидить! Я подивилася на нього прямо:

— Що ти маєш на увазі?

І побачила, радше відчула якийсь невловимий рух, ніби поза сірими очима його пробігла хмарка.

— Шановна колего, я просто, як ти завжди наголошуєш, технар, і тому намагаюся маленькі деталі складати докупи, а потім із них робити великі висновки.

І він почав переповідати мені найсвіжіші плітки про свого колегу, що був у нашій конторі притчею во язицех, — і про те, як той грів у мікрохвильовій каву, аж доки не стався вибух; і про те, як одного ранку після його нічного чергування на станції не працював жоден комп’ютер: уночі він занудьгував і запустив на комп’ютері гру — не тягне, бо мало пам’яті, він розібрав усі машини співробітників, щоб додати пам’яті у власну; і про те, як його депортували з Голландії за п’яну бійку — депортували прямим рейсом — літаком — із Амстердама, а він за чотири дні повернувся поїздом із Праги…

Ми сиділи на лаві в тихому весняному парку; навколо жінки з візочками, бабці з онуками, а мене не полишало відчуття чи то тривоги, чи то небезпеки. Щось мене не пускало, не дозволяло заспокоїтися. Щось у моєму супутнику.

— На ось тобі ще касету, — й Андрій уклав мені в долоню пластмасову коробку. Я полізла в сумку, щоб заховати її. Шкіряний хвостик на змійці, за який зручно було тягнути, давно загубився; незграбним рухом я смикнула змійку, рука відскочила — і вдарилася у щось тверде, металеве, через тканину. Тобто через Андріїв піджак. Я схопилася:

— Що там у тебе? — і, не дочекавшись відповіді, розхристала вилоги піджака. На мент блиснув темно-сірий метал, й Андрій миттєво вп’явся в моє зап’ястя тонкими пальцями.

Повітря ніби застигло, і зникли звуки вулиці. Ватяна тиша огорнула свідомість. У плутаному клубку в голові губилися всі закінчені речення. І я знала, що нічого тепер у нього не спитаю: це Оленка навчила мене бути такою. Вміти сказати «вибач», коли не винна, вміти не спитати про те, про що дізнатися кортить найбільше.

— Котра година? — мов крізь товщу води, долинув старечий голос. Очі автоматично ковзнули по годиннику на руці.