— Було за що?

— Було: і за хату, і за фірму. Файна фірма, до речі. А що, хочеш так само?

— Забагато клопоту з власною фірмою…

— А йди-йди-йди! Від кого це я чую? — підтрунив мене Ольжич, а тоді повів далі: — Що не так із тою фірмою, податкова вже голову зламала. Ти не повіриш: контора продає квіточки, а в Києві має філію. Квіти і в нас купують, та не барзо шпарко, як ти можеш припустити, але ж канал постачання накатаний. Яка мораль?

— Фрау Кройц і компанія возять через кордон замість квітів нелегалів, — сміливо припустила я.

— Теж може бути. Словом, торба: нич кінців не знайти. Але загалом ти вдоволена моєю роботою?

— Ольжичу, ти просто золото, сапфіри і смарагди в одному виробі.

— Термоядерна суміш!

— Скажи мені адресу фірми й гаража, і ця гидка п’явка від тебе відвалиться.

— Нім ти ся відвалиш… Навіщо тобі адреса?

— Ольжичу, май совість, не зупиняйся на півдорозі.

— Дорогенька, коли мене виженут з роботи, віддаватимеш мені свою зарплату…

— Цілу мою зарплату? Ні, дорогенький, компенсуватиму тобі тільки те, що тобі зараз платять… То де фірма?

— Під контору вони орендують приміщення у Видавництві.

— Де-де?

…Довгі півтемні коридори, вузькі кабінети, шафи, що звабливо пахнуть старими вижовклими книжками. Портрети під склом, потріскані фотокартки, вицвілі написи на палітурках, зроблені старовинним шрифтом. І завіса важкого, віками не зрушеного пороху…

— Саме так. І гараж зовсім поруч. І квітярня теж недалечко.

— Шкода, не можу розцілувати тебе по телефону.

— Іншим разом, іншим разом, дорогенька. Бувай здорова.

…Коли цегляний масивний гараж постав перед моїми очима, годинник показував за п’ятнадцять шосту, і хоча він хвилин на п’ять поспішав, нервуватися було чого. «Який дурень попхається сюди в неділю ввечері?» — під’юджувала мене зміюка з нутра, моя нова товаришка, моє alter ego.

Запнувши щільніще куртку, бо вечір швидко вистуджував місто, й діставши шоколадку, я примостилася за деревом, де на одиноку постать чужинки не звертали б уваги мешканці двору. За чверть години шоколадка скінчилась, і я занудьгувала. Де-не-де вікна у будинку над Видавництвом були прочинені, і звідти долинали приглушені, таємничі звуки. Раз по раз вмикалося світло, у кухнях люди сідали вечеряти, часто не засуваючи фіранок, і я зазирала в чужі життя, як у дитинстві — в німецький бінокль для слайдів, і кожна засунена фіранка несла в собі непрочитану, нерозгадану, не написану ще історію.

Було вже п’ятнадцять по восьмій, і темрява підступно наповзала на місто, і я звернула увагу на постать біля гаража тільки тоді, коли брязкнув замок. Я нашорошила вушка. Чоловік зайшов досередини й увімкнув світло; мільйонами малих промінчиків воно відбилося від гладкої поверхні темно-синього «Jeep Grand Cherokee», який блищав у світлі шістдесятиватної лампочки, ніби діамант на сонці. Тугі шини, лискуча сталева решітка — і несподіваний номер: VEF 282, але весь секрет у тому, що табличку рівно посередині, між буквами й цифрами, розтинала розкуйовджена зелена ялинка.

Машина виїхала, власник поставив її на ручне гальмо, скочив на землю і пішов зачиняти гараж. Абрикоса, біла й заквітчана, від чийого запаху я вже почала потроху дуріти, кидала тінь якраз на мене, ніби ми змовилися з ліхтарем, що поважно височів над нею. І в ту мить, коли чоловік, замкнувши двері, вертався до машини, він потрапив у круг світла — і я ледве не зомліла, не сходячи з місця. Я ж бо міркувала, з чого б це мені його тонка статура видалася такою знайомою! І незмінні світлі джинси. Чекай, а що тут робить він?.. Я вже приготувалася ступити — майже ступила — зі свого втаємниченого кутка, щоб покликати: «Андрію!» — коли двигун стиха загарчав, дверцята грюкнули, і мрія мого життя втекла у мене з-під носа.

Не може цього бути!..

У вівторок після свят, ледь заскочивши до робочого кабінету, скинувши куртку й пожбуривши сумку під стіл, я відправила електронного листа: «Привіт! Шановний колего, ви ходили на першотравневу демонстрацію? Я вже подивилася твої касети „Once Upon a Time in America“ і готова тобі їх повернути».

Андрій не забарився; я надибала його в коридорі, коли він тільки-но збирався відчинити двері нашого відділу.

— Шановний колего, тримай касети. Дякую за просвітницьку діяльність.

— А я тобі ще приніс.

Він витягнув із відстовбурченої кишені жовтої куртки дві касети в коробках без жодних розпізнавальних знаків. Я взяла одну, розкрила коробку.

— Ти їх тут купуєш — чи звідки вони беруться?

— Ці, без наклейок, — пояснив Андрій, — з кіоску на Бессарабці. Дещо з-за кордону привіз. Там вони дешевші, ніж наші ліцензійні.

— Звідки привіз? З Голландії?

— Ні, цього разу з Австрії.

«Чи не чули ми десь уже ці назви?» — улесливо запитала зміюка з мого живота.

— І часто ти в Австрію їздиш? — поцікавилася я хрипко, потім прокашлялася. — Тебе ж ніби вчитися тільки в Голландію засилають…

Андрій у нашій конторі належав до привілейованого класу: працював інженером на станції. Станція, розташована на паралельній вулиці, була найзагадковішим, найпривабливішим місцем: саме там, власне, і зароблялись усі гроші, які наша контора без жодного ліку тринькала. Як вони зароблялись, я не могла збагнути, бо вся станція складалася з високих металевих шаф, напханих мікросхемами на зелених платах, які щось без упину приймали й кудись без угаву передавали. Люди, які обслуговували станцію, щопівроку підвищували свою кваліфікацію по закордонах.

Андрій відступив на мить од дверей, даючи дорогу Вірусі, яка виходила зі стосом кадрівських своїх паперів: наш ксерокс стояв на другому поверсі. Віруся, старша від нас років на п’ять, вродлива була красою незвичною, неукраїнською: щось у ній було невловимо східне — в темних очах, у темних вустах, і, незважаючи на прізвище на «-енко», її врода ніби й дійсно перенеслася з Азії, де вона зросла.

Андрій обернувся до мене.

— Я вертався через Відень, — він запнувся. — Ну, на KLM квитків не було. Чуєш, в Австрії вже буяє весна. Шановна колего, ти була на Пратері?

— Не встигла… — буркнула я.

— А в мене нова машина! — він іще раз на мить затнувся.

— Ще скажи — «Jeep Grand Cherokee»…

Андрій здивовано вигнув брову. Мене не полишало враження, що він увесь час хотів торкнутися рукою мого волосся, щоб упевнитися, чи справжнє (днями я пофарбувалась і тепер нагадувала рум’яний бурячок), але стримувався.

Віруся поверталась од ксерокса з удвічі більшим стосом паперів; минаючи нас, вона зиркнула на мене, ніби застерігаючи від дурниць.

— Ти як собі знаєш, — зітхнула я замріяно, зводячи очі на Андрія, — а я відсьогодні починаю тобі страшенно заздрити.

— Ліпше купи собі таку ж, — порадив він.

— Шановний колего, виступи спонсором!

Ми розбіглися по нашому мурашнику. Я нічого в нього не спитала про фірму фрау Кройц, я нічого не сказала про Оленку, але ж яким чином його джип опинився в гаражі, що належить квітярні? Що, своєю чергою, прямцем веде — здається — до Оленчиного зникнення…

Субота видалася нудною й сірою. За вікном бризкав дощик. Хмари нависли над містом і притисли до землі весняне тепло, і там, де в землю вдаряли краплі, здавалося, з неї білими клубами підіймалася пара.

Задзвонив телефон.

— Привіт, — почувся голос Оленчиного нареченого. — Слухай, маю ще одну нездалу ідею…

— Ну?

— Ти не хочеш навідатись у квітярню фрау Кройц?

— У дощ?

— Наскільки я знаю, — мовив Матвій із притиском, — машина дощу не пропускає.

— Моя машина поїхала на дачу. Чи в тебе є інша на оці?

— Чекай на мене. Скоро буду.

Скоро розтяглося на годину: Матвій заїхав по мене одразу по обіді. Я накинула куртку, щоб випадково не змокнути, хоча тепло було майже по-літньому.

— Машина чия? — спитала я, розглядаючи новенький «Опель».

— Брата мого машина. Він просив, щоб ми нічого не поламали…