Сидячи на зеленому покривалі, що його Оленчина мама сама шила з клаптиків, я вмикала записи на старезному магнітофоні «Маяк», притрушеному сторічними порохами, перекладала забуті речі, які вже й не сподівалися, що їх іще раз торкнеться рука, пестила старі підручники. Жодної системи в моєму пошуці не було: діставала з полиці книжку, хапливо її переглядала, й от уже, пожбурюючи вбік, бралася до шухлядок письмового столу. Проглянувши одну, раптом кидалася до шафи, де перед великим дзеркалом ми колись із Оленкою так часто готувалися до вечірніх мандрівок. Мені знайомий тут кожен гребінь, кожна шпилька. Як знадно пахне суміш старих парфумів, що ще жовтіють на денці маленьких пляшечок! Потім ураз я знову стрибала до столу, вмикала лампу під зеленим скляним абажуром і слухала старі пісні на важких саморобних касетах.

Від спогадів мене відірвав Ольжич.

— Привіт невтомним працівникам! Ще нишпориш?

— Угу.

— А я до тебе з надсекретною новиною.

В телефоні зразу загуло, зарипіло, затріщало, почулася нерозбірлива мова, ніби в підслухувальному апараті (десь там…) зіпсувалася кнопка приглушувача.

— А новина ж цікава! — Олег зробив паузу. — Про небіжчика в мадярському лабіринті.

— Ну?

— Паспорт при ньому був на ім’я Андрія Голода, а права на Юрґена Вайзе.

У мене перехопило подих.

— А далі найприємніше, — мовив Ольжич радісно. — Ти скажи мені, дорогенька, якого біса лишила свої пальчики коло небіжчика — невтішно над ним ридала?

Мені зробилося млосно. Картина в лабіринті чітко спливла перед очима: двома пальцями я потихеньку відсуваю шухляду письмового столу, зазираю всередину, зворотним боком долоні засуваю шухляду на місце…

— Як ти знаєш, що це мої? Ніхто з мене відбитків ніколи не знімав.

— Що пальчики твої, знаю наразі тільки я. Згадай-но пляшку бренді, яку ти мені завинила…

З пляшкою діло і справді було. Не пригадати, чого ми закладалися, коли я її програла, та принесла пляшку Ольжичу чесно. Ми готові були розпити її удвох, тільки несподівано приєднався до нас Олегів приятель, який видудлив цю пляшку ледве не самотужки.

— Я ся на ній учив, розумєш пані? Романтика карного розшуку… А вчора прийшли дані по лабіринту. Пальчики твої чіткі, як цівочки.

— Мені казали, відбитки довго не зберігаються, випаровуються днів за три.

— Твої знімали свіженькими. То тільки експертиза забарилась.

— Що ще розкажеш?

— А тобі мало? — насмішкувато мовив Олег. — Іди додому. Іди, хильни пива й лягай спати. Нич ти в Оленчиному мешканні не напорпаєш.

А й справді, що я взагалі тут шукаю?

Хіба старих спогадів, хіба згадки про передноворічні ночі, коли ми з Оленкою, замість учити лексикологію до іспиту, сиділи під прочиненою кватиркою, до одуріння напивалися чаєм, кавою і домашнім вином, і наші фантазії переплітались із дитинними спробами відшукати відповіді на питання, на які відповідей просто не існує. Хіба слідів тої межі, яку ми вже перетнули: межі між дитинством і зрілістю, межі, стертої щоденними клопотами, а озирнешся — вона вже позаду.

Дзвінок Ольжича спантеличив мене. Юрґен Вайзе — двійник Андрія Голода? І чому я так упевнена, що вбили саме двійника? Бачила ж бо його тільки двічі мигцем, причому вдруге вже мертвого, а мертвий має право трохи відрізнятися від живого…

Ні, моє чуття мене не обманює!

Ліниво я перекладала старі Оленчині конспекти. Гляди, «Теорія та практика перекладу», сто років тому її подрузі позичила! Добре нас Тищенко вишколив: на кожній сторінці — картиночки, малюночки, таблиці. Конспект викликав у мене ніжні спогади про те, як ми всім першим курсом співали студентський гімн «Gaudeamus igitur», а потім я, зелена під колір стіни, цю саму стіну підпирала в очікуванні свого виходу. Іспити — це сторінка в біографії. Угледівши Тищенка, я з переляку навіть привітатися не могла, хоча змалечку обожнюю мудрих людей… А через кілька років придбала «Лінґвістику» Фердінана де Сосюра тільки тому, що переклад зробив сам Тищенко.

Ось таблиця всіх можливих звуків, на які тільки здатен людський артикуляційний апарат, а ось… А це що таке?

В руці я тримала платіжку — чисте віддзеркалення іншої, що була в моїй англійській книжці:

платник — НДІ МП, одержувач коштів — «Quantum Gibraltar Co.», сума — п’ятнадцять мільйонів доларів. Обережно загорнувши бланк в один із папірців, від яких розбухла моя сумка, я сховала його до кращих часів. Поскладавши на місце конспекти, вийшла в кухню попрощатися з Оленчиною мамою.

А в понеділок увечері, сидячи в найменшій кімнаті своєї квартири, Ольжич уважно роздивлявся платіжки, а я одним очком дочитувала першу сторінку Оленчиної справи. Першим аркушем, себто останнім, бо підколювали у папку зі скорозшивачем, виявилася факсова копія протоколу обшуку в лабіринті. На копії між рядками угорського тексту олівцем був уписаний переклад, і я була надзвичайно вдячна невідомому колезі. Так, читаємо: виявили зброю, калібр такий-то, марка така-то, з неї пана вбили, але це для нас не дивина. Документи на два різні імені, з тією самою людиною на фотокартці — теж уже ознайомлені. Речі на убитому: сорочка картата, пам’ятаю таку, чорні джинси, кросівки… Аж ось дещо нове: під сорочкою був одягнений у чорну футболку з логотипом шановної контори, в яку мені — я точно знаю — зовсім не схочеться вертатися після відпустки… Чекай, якщо покійник не Андрій Голод, усе одно ж мав ту футболку від Андрія отримати? Чорна футболка з логотипом — майже чорна мітка; знак таємного братства, знак прихованої спільноти…

В Ольжича в руках щось дзенькнуло. Він підняв збільшувальне скло, яке щойно впустив на стіл, і продовжив вивчення платіжки. Щось таке було в його виразі обличчя, що змусило мене придивитися до нього пильніше.

— Видиш, — сказав він, — назва офшорної компанії не ідентична?

— Ще раз, будь ласка.

— Гляди уважно перш сюди, а тепер сюди, — і він по черзі показав папірці.— Ріжниці не бачиш?

— Е-е-е…

— «Quantum Gibraltar Ltd.» чим ріжниться від «Quantum Gibraltar Co.»? Ltd. від Co.?

— Певно, структурою власності,— несміливо припустила я.

Відібравши в Олега збільшувальне скло, я схилилася над столом. Водила опуклим склом над платіжкою, а чорні букви більшали, пливли, їхні обриси розтікалися на папері, ніби чорнило враз змокло.

— Інтересно, дві ріжні фірми зі сливе ідентичною назвою…

— Інтересно, — передражнила я Ольжича, — чому платіжки саме в моїх речах? І книжка — моя, і конспект — мій…

— Тобі ліпше знати, — знизав раменами він, розкладаючи платіжки в акуратні поліетиленові пакетики, які за розміром ніби для них і призначалися. — Але затям собі одне: ти їх зроду не виділа й мені нич не віддавала.

Телефон деренчав немилосердно. Я розплющила очі. Рівно проти темного вікна горів білим світлом ліхтар, трохи нижче білого місяця, ніби на небо одразу випливли два світила.

— Чуєш, усе ґеніяльно просто! — почав Ольжич без привітання.

— Га?

— У платіжках! Дві фірми з буцім ідентичними назвами… Одна кинула гроші на НДІ МП, — що це за абревіатура, я ще з’ясую, — а НДІ МП гроші проводить як помилково зараховані кошти, банку це без ріжниці. А що і назва трохи інша, і рахунок на пару цифр ріжниться…

— Ольжичу, не так швидко!

— Ну, нам же тільки краєчок видно, але ж видиш: один «Quantum» фактично кинув гроші другому, хіба не ясно, що самому собі? Один справжній, один фіктивний…

— Відмив?

— Скільки я знаю, схеми відмивання дещо інші, та хтозна… Тільки око даю — оцього НДІ МП вже немає. Було три дні — і загуло… Ну, іди досипай, не позіхай так голосно… — Олег від’єднався.

Але після дзвінка я не могла заснути ще довго. За вікном починало сіріти, й обидва світила стали бліднути, і зникали зірки, і день виступав велично на зміну ночі. Внутрішнім зором я зненацька побачила Оленку, яка заклеює конверт із листом. Чому, чому листа вона відправила саме мені? Про який комп’ютер хотіла сказати в записці?