Лишався ще один невикористаний варіант. Короткі телефонні переговори — і Зиновій Самійлович, директор квітярні, чекає на нас у своєму офісі — тому самому, де ми зустрілись уперше, — а його смаглявий золотозубий охоронець вдає, що він просто такий собі вантажник, який переставляє піддони з квітами з місця на місце. Ми чемно всілися на м’які стільці.

— До ваших послуг, — сухо промовив Зиновій Самійлович.

Матвій поцікавився, чи можна курити, і, діставши згоду, закурив.

— Пане директоре, — заговорила я, — ми прийшли не по квіти. Нам потрібна відповідь на одне питання… Розповім від самого початку. П’ятого квітня цього року молода жінка вкинула у поштову скриньку коротенького і дуже дивного листа, після чого надовго зникла. Останній раз її бачили в машині «Audi» кавового кольору, зареєстрованій на власницю відомої квітярні. Приблизно за два місяці після цієї події сталася ще одна: директор квітярні відправив за кордон — через Будапешт до Відня — кур’єра, що мав провезти цінний вантаж. Вантаж поїхав синім джипом із ялиночкою на номерах. Одного з пасажирів джипа в Будапешті, вибачте за вульгарність, пришили. Поліція виявила при ньому документи на два різні імені. Така історія, — підсумувала я і спитала зненацька: — А вантаж потрапив за місцем призначення?

Директор нічого не робив. Навіть руки його лежали на столі зовсім спокійно, обидві руки долонями вниз, ледь засмаглі руки з рівними, хоча й не аристократичними пальцями. Тільки очі в нього були такі, наче він міркував, якої саме смерті ми заслуговуємо.

Матвій і собі докинув питання:

— Ким вам доводиться пан Рибицький? У нього дві дочки, але одна ще для вас замала. Може, ви його зять — чоловік старшої?

Питання про Рибицького виявилося для мене повною несподіванкою: мені пригадалося, що Ольжич одного разу називав це прізвище, але так нічого й не пояснив. Хто цей Рибицький, яким чином пов’язаний із директором квітярні і чому Матвій про нього заговорив саме зараз? Але директор, схоже, Матвія зрозумів із півслова.

— Усе? — прохолодно глянув на нас Зиновій Самійлович.

— І цього досить.

— Ваша ціна?

— Інформація про зниклу дівчину в обмін на платіжки.

— Які платіжки? — лагідно запитав пан директор, розгладжуючи своїми рівними, довгими пальцями папери на столі.

— «Quantum Gibraltar». НДІ МП. Вже завтра платіжки можуть бути у вас.

— Згода, — несподівано відповів директор. — Тоді до завтра. На десяту вас улаштує?

Ми з Матвієм підвелись одночасно й рушили до дверей. Золотозубий охоронець відступив од дверного прорізу, знехотя даючи нам дорогу.

— Глядіть, не спізніться, — кинув нам навздогін Зиновій Самійлович.

Того-таки дня я мала заскочити на роботу. Літня пора давалася взнаки: відділ спорожнів, навіть Силоненко десь повіявся, а за комп’ютерами ниділи тільки Світлана й Віруся, а за ними наглядав наш підтоптаний начальник. Був саме час пообідньої сієсти, тож начальник, притиснувши слухавку до вуха, приплющив очі й мирно собі сопів, зрідка прихропуючи. Коли я застукала до кімнати, він стрепенувся й гаркнув у слухавку: «Гаразд, так і вчинимо! На все добре!» Світлана й Віруся пирснули та заховалися за моніторами.

Начальник поклав слухавку і зробив рух, мовби хотів солодко потягнутися, проте останньої миті стримався та мовив до мене:

— Ще не нагулялася? Маю для тебе нагальну роботу…

Прихопивши комп’ютер-ноутбук і стос паперів на переклад, я на всі зуби всміхнулася начальникові та твердо сказала, що працюватиму вдома. Мені ще треба було забігти до Ольжича, бо, схоже, в нього нарешті з’явився план, реалізація якого залежала й від мене.

— Сідай, — безцеремонно вказав мені на крісло Ольжич. — Бери папір. Пиши про всьо, що було в Будапешті.

— Затягають по допитах…

Уява миттєво намалювала цю картину: довгий коридор, облущена фарба на стінах, черги із сірих облич, що зливаються з мороком, таким вічним і вірним у цих приміщеннях, як вірний пес; черги із сірих облич, що вже ніколи не спалахують надією, і скрикують білі колись двері, бо їх засильно шарпонули, і безбарвний голос говорить: «Прізвище? До кабінету».

— Катюзі по заслузі,— мовив Олег. — Пиши.

Півгодини я писала. Нарешті відсунула аркуші від себе.

— Наші розкрутили синій джип, — звів очі на мене Ольжич. — Убивство на нім висить.

«Оленка…» — шепнула зміюка з нутра.

— Чиє?!

— Давнє вбивство, — Ольжич нахилився ближче, стишив голос, — австрійського дипломата. ДТП зі смертельним вислідом. Тобі це нич не говорить?

Сандра Кройц чомусь виїжджає з Австрії в Голландію… Всі події, схоже, між собою пов’язані… Та навіщо Андрію їздити на джипі, на якому висить убивство? Я відчула, як пашить моє обличчя, а Олегові зіниці раптом зробилися вузькими й видовжились, як у кота. От-от нявкне! Я мимоволі замружила очі.

Олег тим часом повів далі:

— Під час наїзду за кермом був Юрґен Вайзе. Це слідством встановлено доконечно. У джипі також сидів пасажир — жінка, за описом — викапана Сандра Кройц. Але то лишень мої здогади, бо я пов’язав між собою речі, які досі начебто не було підстав пов’язувати… А Юрґен ся вправно переховує, хоча його розшукує весь інтерпол.

Вітряк, що крутився в Олега на столі, загудів і задрижав раптом, як літак перед зльотом, аж довелося його рукою притримати.

— Ольжичу, дай мені платіжки. Це єдиний шанс…

— Звар’ювала? Ви взавтра ніде не підете. Я тобі забороняю.

Після відвідин Ольжича я випила квасу біля жовтої будки і, змусивши себе заспокоїтися, помалу рушила в бік Золотих воріт, а потім, задумано проминувши їх, посунула в напрямку Майдану Незалежності.

Я йшла Прорізною, тримаючи очі долу, але вони не слухалися мене. Вони настирливо шукали Яму — тут, ліворуч, ще півкварталу; вони зазирали в прочинені двері в надії угледіти знайомий силует, підхоплене вітром волосся, тонку цигарку, затиснену вказівним і середнім пальцями, ледь кирпатенький ніс і круглу темну родимку на чолі — де сходяться брови і де індіанки малюють червону плямку.

Я їхала в метро, і проводжали мене додому тіні, що їх упізнавала я за мені тільки відомими прикметами. Ось воно, чоло високе й незвичний розріз очей, кутиками вниз. Стан тонкий, вузький, а будова все ж міцна, і навіть у широкій, розхристаній жовтій куртці — мовби в шинель затягнута, паском шкіряним, суворим підперезана. А голос — ніжний, звабливий, тремкий, бринить і переливається: «Шановна колего…» — а далі що говорить, не чути, тільки голос цей дзюрчить, заколисує…

Я простувала від метро широким проспектом, і тоненькі голоси гули й гули у вухах, і бджолино кололи моє огорнене тривогою серце, і зваблювали, і зваблювали мене. Я ступала рожевими й сірими плитками, що ними вимощена більшість вулиць Києва, і втікала від тривоги, яка знайшла притулок у глибинах єства, у теплих глибинах, де зростає вона, підживлювана солодкою водою мрій.

А потім, уже в під’їзді, коли обступили мене тіні з усіх боків, з усіх кутків, посунула згори тінь інакша — посунула, облягла звідусіль, заплела у тенета страху.

Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатись боягузкою — як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість.

Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок — і проминемо одне одного. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигаю, завмираю, зливаюся з темрявою. Ось я стою тут, на самому початку своєї оповіді, і не знаю, чим вона скінчиться.

Людина змахує руками — вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно хилюся вліво, притиснувшись до билець, теж змахую руками — так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Глухо гупає портфель із комп’ютером, наштовхнувшись на перешкоду. Мій противник ураз зойкає і складається навпіл.