— Ти знаєш, — раптом заговорила Оленка, — я ще нікому не казала… Нашу квартиру позавчора виставили.

Мивоволі я поморщилася на цьому слові «виставили».

— Не може бути! Що сталося?

— А, не питай! Винесли з хати ще мамині золоті прикраси — пам’ятаєш, я тобі обручку показувала?

Одного разу Оленка вчила мене відрізняти золото від незолота. Кидаючи обручку на долівку, вона показувала: «Диви, як скаче! Ось як повинно скакати». Обручка і дійсно скакала м’ячем і дзвеніла тонко-тонко.

— А ще, — вела далі Оленка, — радіотелефон украли, гади. І найсмішніше, у мене на поличці коло ліжка крем стояв, що ти привезла з Угорщини, і твій ланцюжок із синеньким очком від уроків, — нічого вже нема!

— Що міліція?

— Кажуть: знайомі. Взяли ж усе, не зрушивши жодної речі з місця. Так, ніби знали точно, що і де шукати.

— Ой Оленчик, у тебе стільки неблагонадійних знайомих! Сестра твоя двоюрідна — чиста тобі клептоманка. Хіба вона не могла?

— Ні, вона коли щось і візьме, легко повертає. Подзвониш їй, скажеш: я в тебе не забула в кишені свою помаду? — і вона одразу: ой, точно, забула! приїдь, віддам.

— Ну, тоді не знаю, — знизала я плечима. — З усіх знайомих твоїх тільки я найкраще пасую: я ж точно знала, що і де лежить. Ти мені сто разів показувала!

— Наклепаю на тебе в міліцію!

Оленка постукала важкими підборами зимових чобіт по фігурній цеглі, вистеленій перед входом до нашої контори.

— Де та Нінка? Я вже змерзла… А знаєш, ми з мамою вчора до ворожки ходили.

— І?

— Одну загадкову фразу сказала: «Ви скоро дізнаєтеся, хто це зробив, але речі не повернуться».

— Отже, точно знайомі. Якщо чужі, в житті не дізнаєшся, доки речі не випливуть десь.

— А, біс із ним, із тим золотом! Он Нінка нарешті йде!

Похід із Ніною до Видавництва був для мене якимсь випадінням із реальності: втекти з роботи зовсім в інший вимір, говорити про речі, не сумісні зі щоденним буттям, почуватися часткою недосяжного світу — і весь цей час самій собі дивуватися, що все відбувається зі мною, а не з кимсь зовсім іншим.

— Пішли хутко! — кинула мені Ніна на бігу, і я, ледь кивнувши на прощання Оленці, понеслася за Ніною заледенілою вулицею і якось занадто швидко, нереально швидко опинилась у приміщенні Видавництва.

Двері, оббиті тьмяним червоним дерматином, були відчинені навстіж; у коридорах гуляли протяги, бо батареї — диво дивне! — жарили так, що в повітрі стояла гаряча мла. Ввічливо постукавши об лутку, ми зайшли з Ніною до кімнати. По ліву руч стіл стояв одинокий і порожній: пані технічний редактор зникла, виконавши свою частину роботи, наче й не було її, наче вона мені наснилась. Але просто нас, у глибині кімнати, нічого не змінилося, тільки стосів словників, здається, побільшало, а три телефони тренькали гуртом.

— Так! — відповідала пані літературний редактор комусь, зриваючи слухавку з білого телефону й одночасно жестом пропонуючи нам присісти. — Тодось Осьмачка вже тут! Вже привезли з фабрики, кажу! Так! Поки що тільки в нашій крамниці на першому поверсі! Скільки коштує? Собівартість майже шість гривень. Націнку не знаю. Так! До побачення!

Пані літературний редактор, видобувши з теки на столі аркуш цупкого паперу, простягнула його нам. На малюнку осінній кленовий листок, зірваний із гілки, опирався вітру кожною жилкою своєю, що, наче павутина, помережали його, а в центрі, в самому серці павутини причаївся вогник — останній промінь перед зимового сонця.

— Обкладинка для вашої книжки! — пояснила пані літературний редактор. — Скоро піде у виробництво.

Обкладинка сподобалася мені надзвичайно.

— Коли буде готова книжка? — діловито поцікавилася Ніна.

— Ще не можу сказати. Подзвоніть мені на тому тижні. Знатиму, як там справи на фабриці.

Чорний телефон на столі вибухнув дзвоном. Пані літературний редактор, жестом заморозивши подальші розпитування, схопила слухавку.

— Так!

Ніколи не думала, що робота літературного редактора охоплює стільки обов’язків. Я гадала: ось письмовий стіл, на ньому рукопис. Ти сидиш, огорнений тишею, тільки порушує її шелест сторінок. І не телефон, не телефон — твоє основне знаряддя праці, а ручка, яка бігає текстом, виправляючи, вправляючи його, як наші викладачі нам колись — англійську вимову, як хірург — вибитий суглоб.

Пані літературний редактор знову шваркнула слухавкою об телефон, повертаючись до нас.

— А малюнок оцей, — спитала я, закохана в осінній кленовий листок із першого погляду, — потому як книжка вже буде надрукована, куди подінеться?

— Це власність художниці. Поспілкуйтеся з нею.

Я погладила малюнок іще раз і, зробивши зусилля, передала його через стіл пані літературному редактору. Вона одним рухом змела його в теку, і тека щезла зі столу.

Ми вийшли з Ніною геть.

— То ти Оленку питала? — дорогою з Видавництва поцікавилася Ніна. — Бо мені вона не зізнається…

— Що саме? — не відразу збагнула я.

— Про клопотання, яке підписав Силоненко. Я власним очам не повірила! Ти ж із ним — не дуже?..

— Питала. І мені Оленка не каже.

— Ой і цікаво ж, — похитала головою Ніна, — чим Оленка його притисла…

Після тижня непевності повинна була прийти розв’язка — і вона прийшла. Ми з Матвієм уже майже заспокоїлися, майже знайшли хистку рівновагу між буттям і небуттям: були переконані, що звіриним нюхом би вчули, якби з Оленкою щось трапилося. Наш міліційний друг Ольжич мовчав, а коли ми на нього занадто насідали, відбивався неможливістю працювати напівофіційно. Ми мужності відкрито поговорити з Оленчиними батьками не мали, все чекали якогось чуда, все ждали, що Оленка сама собою з’явиться.

Серед тижня Оленчина мама отримала від дочки листа — коротку відписку на три рядки приблизно такого змісту: «Все нормально, не нервуйся. Я поїхала у справах на кілька тижнів, тому сходи до мого начальника і спробуй оформити відпустку наперед — або хай Матвій сходить. Якщо не вдасться, тоді за власний рахунок». І до цього додавалися дві заяви. Мама була схвильована, та надмірного занепокоєння не виказувала — Оленка часом уміла щось таке утнути.

А конверт? А на конверті жодного штемпеля нема, тобто вкинули його прямісінько в скриньку. На відбитки пальців його перевірити? Он начальник мій по обіді такі сліди на паперах лишає, що неозброєним оком видно.

В неділю нарешті — сам — подзвонив Ольжич.

— Чуєш, телефоную просто з вулиці, з автомата, щоб ніхто не підслухав, — з дивною ноткою в голосі почав він клацати своїми «ч» та «щ». — Розшукав я тобі авто — «Audі»-кавове-зернятко. Воно наразі в Угорщині.

«А Оленка? Теж в Угорщині?» — засичала з мого живота зміюка, яка там із недавнього часу оселилася. Я цитьнула на неї.

— Яку наругу я витримав, і не питай, — провадив Ольжич. — Тільки за моє ніжне ставлення до тебе… Дружино, ти нич не чула! — це, здається, не до мене. — Авто ніде ся не засвітило. Що ж до власника, то тут усьо вельми хитро. Номери жовті, вірно?

— Це бомжеві ліпше знати, бо я ту «Audi» на очі не бачила.

— Авто було зареєстроване на фірму, — говорив Ольжич. — Власниця її — Сандра Кройц, австріячка. На авті їздила не вона, бо останні кілька тижнів пеньком просиділа на романтичних голландських каналах, а тут «Audi» поставила в гаражі компанії, в яку вкладала гроші. До речі, пані Сандра — найчесніша бізнесменка, та під фірму вже давно стиха копає податкова: забагато грошей крутять в офшорних зонах. Діло мені почитати не дали. Проте…

— Ну?

— Дещиця інформації таки перепала. Зблизька пані Сандра ся виявила Лесею, нашою землячкою. Через інтернет знайшла собі гера Кройца і випурхнула в Австрію. Після розлучення довго ся з ним судила…