Я вийшов на вулицю й побрів повз міський сад додому. На задньому подвір'ї нашого будинку на ящику з-під полуниць, які колись возив продавати мій батько, сиділа Женя. її довге руде волосся було розхристане вітром, і це мене чомусь саме тоді збудило. Я думав підійти, привітатися, але ж вона все одно не зверне на мене ніякої уваги, тому я сів метри за три від неї на латаний брезент, що був розстелений під шовковицею. Женя мене не помічала, і мені нічого не заважало й роздивлятися, подумки роздягати й і сміятись. Сміятися через те, що у неї, напевно, там нічого немає, себто є, але не таке, яке мені уявлялося у моїх еротичних фантазіях. Женю я сприймав не більше, ніж сусідського хлопчика, який ганяє на мопеді. Куди вона ганяла — я не знав, але часто траплялося так, що від'їздила вона ввечері, а приїздила рано вранці, десь о сьомій, якщо не раніше. Цікаво, чого ж вона таки хоче від цього життя, думав я, однак мої думки були перервані її трохи хрипуватим голосом.

— Ей, — крикнула Женя. — Чого сидиш? Допоможеш?

— Допоможу.

Я підбіг до неї, сповнений радості, що комусь чимось зможу підпомогти.

— Куриш?

— Курю, — відказав я.

— Браво! — сказала вона і протягнула мені пачку лакістрайка.

Я подивився в різні боки, чи часом не бачить мене сусідка, але в присутності Жені показувати себе боягузом теж не хотілось, тому я взяв цигарку, підпалив і затис у кулаку, щоб й, цигарку, не було видно.

— Що, боїшся, що хтось засіче? — запитала Женя.

— А чого мені боятися? — твердо проказав я.

— Браво, — байдуже промовила Женя. — Підніми заднє колесо і потримай. О'кей? А я поки підкручу.

— О'кей, — сказав я, викинув половину цигарки і відчув полегшення.

— До свята готуєшся? — процідила вона крізь цигарку, закручуючи гайки.

— Та не дуже.

— А я взагалі не сприймаю цього балагану. Придурки. Це ж п'яні уроди: повискакують на своїх мотоциклах, а потім батьки їхні кінцівки шукатимуть аж до осені.

Здавалося, що Женя казала кудись крізь мене, не зважаючи на мене, не бачачи в мені об'єкта для діалогу.

— Козли, — додала вона.

— А чого ти в кіно не ходиш? — неочікувано для себе запитав я.

Вона не відповіла.

— Чуєш?

— Шо? — з'явилася вона.

— У кіно чого не ходиш?

Женя докрутила останню гайку, підтягнула ланцюг і вихопила в мене задок свого мопеда.

— Чого я там не бачила?

— Так усе місто ходить, — намагався якось продовжити розмову.

— А я не все місто, малий. Мене тут взагалі скоро не буде. — І вона, завівши двигун зі штовхача, завернула за ріг будинку.

Мене огорнув вихлопний дим п старенького мопеда, і я, знайшовши свій недопалений лакістрайк, старанно забичкував його і повернувся на брезент. Брезент невдоволено заскрипів, і я вдарив по ньому кулаком.

— Не скрипи, зараза!

Через тиждень наше місто святкуватиме якусь там річницю демократії. Мало хто розумів це свято, але відзначали його завжди гучно, з трепетом і надривом, його відзначали потужніше, ніж відзначають День Незалежності. Це свято завжди збирало тисячі мешканців міста, які гуртувались у геометризовані колони й проходили урочистою ходою центром міста, а потім розбрідалися хаотичними групками та сім'ями, гуляли у міському саду й на території інтернату для людей із проблемами опорно-рухової системи. Це свято запроваджено років десять тому спільним націонал-демократичним проектом «Міста-побратими». Просто наше місто стало містом-побратимом міста Вашингтон, що знаходиться в Сполучених Штатах і безпосередньо є столицею цієї країни. Керівники проекту довго сперечалися, коли ж усе-таки відзначати це визначне свято: четвертого липня чи двадцять четвертого серпня? Гроші на проведення урочистостей давала американська громада, тому день святкування визначився якось сам собою. Перші три роки «Міста-побратими» фінансували святкові заходи, парад, феєрверк та костюми диснеєвських персонажів, а потім щось вони там не поділили, бухгалтер із чиєїсь сторони викрав певну суму грошей і подався до Австрії, і взагалі, не знаю яким чином, але там були замішані корейці — коротше кажучи, проект розвалився, та свято настільки сподобалось мешканцям міста, що вони власними силами продовжили його відзначати, і ось тепер, через тиждень, четвертого липня, мало відбутися свято, до якого за звичкою готувалися не тільки місцеві, а й гості нашого міста.

Я не готувався, тому що для мене це так зване свято не було якоюсь аж такою подією, точніше, це взагалі не було для мене подією, а навпаки — жалюгідним святкуванням чогось примарного і, швидше за все, неіснуючого. Усі минулі роки цього дня я просидів удома і, чесно кажучи, не збирався порушувати власну традицію і цього року.

Моєму батькові, можливо, також хотілось посидіти вдома, одначе в такі дні, як цей, йому потрібно було сидіти на касі й продавати квитки, тому що кінотеатр працював безперервно, демонструвалися нові стрічки і черги стояли ледь не до фонтана блаженства, напившись води з якого, за легендами, матимеш вічну чоловічу силу, а як на мене, щонайменше боткіна…

Я піднявся з брезенту й зайшов до будинку з чорного ходу. Удома було прохолодніше, ніж на вулиці, тому до заходу сонця я так нікуди й не виходив…

Надвечір на мого батька завжди накочувалася хвиля планомірного безумства. Я це зрозумів, коли мені було сім років. Прийшов він додому десь о восьмій, абсолютно тверезий, але з маніакальним блиском в очах. Спочатку випив усю воду з акваріума, попередньо переселивши рибок до чайника, потім надів старий пробковий капелюх і став на голову.

— Хіба так зручно? — запитав я.

Але відповіді я не почув.

— Так же ж не зручно! — вже констатував я.

Але батько, здавалося, принципово ігнорував юну й прекрасну особу. Себто мене.

На голові він стояв до ранку, від чого його серце ледь не зупинилося назавжди, а мені таки довелося викликати «швидку». Карету довго не відправляли, та і не дивно. Якби я почув дитячий голос, який сповіщає мене про те, що його батько всю ніч стояв на голові і тепер йому так погано, що він намагається почесати череп ізсередини, я б, імовірно, при доброму гуморі поклав слухавку, одначе «швидка» приїхала, сестра виміряла старому тиск, зробила два уколи і сказала, що щось тут не так. Я їй намагався пояснити, що справді, щось не так, що батько простояв на голові он скільки часу, але молода сестра з жовтяничними очима замкнула мене у батьковій кімнаті і сказала, що я ще малий, щоб щось тут говорити, тим більше, я говорю щось зовсім не те.

— Як це не те! — намагався докричатися я через щілину між дверима й підлогою. — Мій батько з глузду з'їхав.

Вона, хай їй буде добре, не повірила і все повторювала: «Щось тут не так, щось тут точно не так».

Я не витримав і закричав:

— Усе не так! Тьотю, випусти.

Під вечір мене випустив старий, який, здається, сам зрозумів, що щось тут однозначно не так, і взагалі, якого чорта мій малий замкнений у моїй кімнаті…

Після того батько весь час поводив себе досить дивно. Більше того, він не вважав свої вчинки чимось надзвичайно чудернацьким, а навпаки, ставився до них із глибоко буденним спокоєм, так, ніби він прийшов і сів слухати радіо або вечеряти, — однак вечеря вечерею, а стригти нашій кішці кігті, класти їх на підвіконня і поливати ті кігті столовим вином — зовсім інша річ. Я знаю, це схоже на погану вигадку, від якої хочеться сховати очі — такою фальшивою вона здається, — але запевняю вас, саме так і було!

Цього разу батько прийшов весь мокрий і на моє питання, чому він у такому вигляді, відповів, що життя, синку, коротке, і не варто втрачати ані секунди, і що в цьому житті варто спробувати все.

- І що ж ти спробував? — поцікавився я.

— Що спробував? — якось недовірливо глянув він. — Життя на смак спробував, ось що.

Після цього він пішов до своєї кімнати. Він стояв перед дзеркалом і старанно розчісував своє сиве волосся алюмінієвим гребенем, пристрасно рухав бровами, кривлявся, посміхався невідомо кому, після чого влігся на ліжко, де зазвичай мешкали клопи. Іноді батько заходив до них переночувати.