— Тобі потрібна жінка, — сказав я.

— Що ти кажеш? — недочув старий із кімнати.

— Нічого, — відповів я. — Кажу, що ти схуд.

— А, ну це так, є трохи.

«Ще образиться», — подумав я.

Я любив батька, у нас були дивовижна взаємоповага та не менш дивовижне взаєморозуміння. Часом він приносив мені гостинці, і навіть коли мені вже було чотирнадцять, старий все одно не міг утриматись, щоб дорогою не зайти до Якова Мойсейовича Цвібака, власника карамельної крамнички, і не купити мені жменю «рачків». Мені завжди було приємно щось отримувати від батька, тому що я бачив неабияку радість на його обличчі, коли він мені щось давав, чи то були якісь карамельки, чи шматочок празького тістечка, чи якась нова книжка, чи просто чесна батькова любов.

Його щирі очі завжди усміхалися, і коли я його не соромився, то був готовий годинами дивитись у ті очі — шкода, звичайно, що більше двох хвилин дивитися в них мені не доводилось.

Іноді я писав вірші. Мені важко було втриматися, щоб не показати їх батькові, і я не втримувався і показував. Читати їх я стидався, тому моєму старому доводилося довго водити очима по аркушу. Він з очевидним роздратуванням розбирав мій почерк, деколи посміювався, а іноді проникливо дивився мені між очей, і мене розбирала нетерплячка: мені конче треба було знати, які слова змусили старого глянути на мене, а які — посміхнутись, і скільки я не просив його сказати, що саме спонукало його на ту чи іншу реакцію, він відвертався і казав, що це мене не обходить.

— Але ж як це — не обходить? — кричав я. — Це ж я написав, це мої вірші!

І він якось так замислювався, підіймав догори очі, потім дивився на мене, потім знову догори, потім чухав живіт і розносив мене, неначе досвідчений філолог-літературознавець розносить підозрілого, закомплексованого молодого поета.

Я ображався і казав, що я ще не вмію, на що батько блискавично реагував:

— Воно і видно, що не вмієш.

— Критикувати мої вірші — це те саме, що критикувати зовнішність чужої дитини. Тут треба проявляти делікатність, — видавав я звідкись вичитану фразу.

Батько важко зітхав, бурчав щось типу «в жопі я бачив твою делікатність» і зникав у тихому напівмороку своєї тихої напівмрячної кімнати.

У той спітнілий, задушливий вечір, коли стомлене червоне сонце сідало за сосновий ліс, що розкинувся за сусідніми будинками, а дітвора з захватом бігала вздовж безкінечної галереї аптек, я сидів біля замащених багатолітнім брудом вікон за столом і читав. Коли з'явився мій старий, я вирішив піти прогулятися, щоб зайвий раз не бути свідком чудернацьких проявів його неповторної особистості, але тільки-но я взявся взувати кеди, як він став посеред коридору і, випрямляючи свою помірну шию, сказав:

— Якщо все життя проведеш серед книжок, тоді побачиш, що з тебе виросте.

— А що? — не зрозумів я.

— Як що? Монстр! Справжній монстр, який так і не бачив у цьому житті нічого справжнього. Монстр, жадібний до реальних відчуттів, гострих відчуттів, якщо хочеш…

— Не хочу.

— Тоді частіше вилазь надвір і менше читай.

— Я ж саме й збираюсь надвір.

— Мало збираєшся.

— Нормально збираюся!

— Ну добре, просто я тебе попередив. І ще: які плани на свята?

— Ніяких, — знизив я плечима. — Буду вдома сидіти, — простогнав я: взуттєва ложка застрягла між п'яткою й задником кеда.

— Тоді допоможеш мені в одній нехитрій справі.

— Сподіваюсь, що твоя нехитра справа не змусить мене виходити з будинку, — вистрелив я, збираючись виходити з будинку.

— Ага, думаєш моя нехитра справа полягає у твоєму читанні?

— Ну, я не знаю…

— Я знаю, — похитав головою старий. — Директор «Миру», Валєра Попов, відчиняє другу касу, і мені треба знайти людину, яка б допомогла мені продавати квитки на сеанси.

— Може не я, може хтось інший? А?

— Хто інший?

— Ну, не знаю, у тебе ж є знайомі, у цей день усе місто не працює, крім тебе. Чому б тобі не звернутися до твоїх друзів-євреїв?

Батько почорнів і став схожим на дикого гуцула.

— До кого?

— Ну, не знаю, до Сінявського або Терца — вони ж начебто твої друзі, а я, сам знаєш, терпіти не можу це свято…

— Ти мені допоможеш? — батько наче й не чув моїх пропозицій.

— Боря Парамонов? — з надією простогнав я.

— Ти мені допоможеш чи мені розірватись?

— Допоможу, — сказав я і відчув, як неприємно залоскотало в ногах. Я терпіти не міг масових свят, завжди уникав пляжів та парків культури, де збирається п'яна молодь та інші неосвічені міщанські дупи.

— Допоможу, — ще раз відказав я, й попрямував до виходу.

Якби я тоді тільки знав, що свою обіцянку так і не виконаю…

Мокрий та очужілий батько, обмотавши голову погризеним мишами дротом, сів у позу лотоса й зник у серпанку своєї перемоги над егоїстичним сином. Принаймні це він міг робити, і, заставши його у такому вигляді, я б, очевидно, не кашляв делікатно в кулачок, а сприйняв би все як належне.

Але за сидінням у позі лотоса мені старого застукати не довелось, і не тому, що я вирішив не бачити цього з якихось своїх мотивів — Господи, які взагалі можуть бути мотиви у бідняків, крім наживи? — а тому, що я, вискочивши на вулицю, яку майже поглинула соковита темрява, вирішив податися не куди-небудь, а саме до лісу. І це не тільки через любов до природи, хоча це — в першу чергу, а ще й через те, що там-то я неодмінно знайду собі заняття, відповідне своїм нахилам та енергії, що фонтанує через усі мої чоловічі дірки. Наприклад, напісяю до ховрашкової нірки або підпалю мурашник. Візьмусь до розв'язання суто сублімаційних питань своєї сексуальної жаги.

Тоді мене поїдало статеве дозрівання, яке було в зеніті свого розквіту, і не дивно, що мене збуджували такі речі, як підпал мурашника. Я був недобрим хлопчиком, часто навіть жорстоким. Усяка нечисть так і лізла через прищі, відлюдькуватість та стан постійного сексуального збудження, адже збуджувало мене тоді все живе й неживе. Навіть пісок на пляжі завдав мені прямого удару нижче пояса.

Півночі я таки провів у лісі. Було затишно і прохолодно…

Олександр Миколайович Культурний ішов під руку з Леонідом Григоровичем Ніколаєвським уздовж вимощеної гранітними плитами алеї, по обидва боки якої були висаджені охайні кущі ялиць. Іти такою алеєю було навдивовижу приємно. Естетичне задоволення так і сочилося з усіх старечих пор двох професорів. Позаду дрібцювала Валентина Гафтівна Патлань. Вона теж насолоджувалась, однак й насолода була ледь помітною, та мабуть-таки, сумнівною: нести попереду свої неосяжні груди. Зрідка поглядаючи на професорів, Валя намагалася розчинитися в їхній тихій розмові, однак до неї долітали лише окремі фрази, з яких уторопати хоч щось було майже нереально.

А професори спілкувалися про якісь свої, іноді чужі, іноді взагалі відсторонені речі, такі як навчальний план або нові видання соціологічної літератури, можливо, навіть про студентські гуртожитки та події, що відбуваються за стінами тих гуртожитків. Коли зміст прогулянки був визнаний безпредметним, Культурний з Ніколаєвським безапеляційно вирішили направитись назад, тобто до свого університетського корпусу. Розмова набула дещо напруженого характеру.

— Мені здається, що влаштувати нашу грандіозну задумку варто на свята, а саме четвертого числа, а в нас, як ви самі бачите, залишилось менше тижня. Час летить, неначе світло крізь лінзи окулярів, тим самим звужуючи промені наших можливостей. Тому пропоную до діла взятись організовано і, бажано, сьогодні. Як ви на це, Леоніде Григоровичу?

Григорович непомітно поморщився. Йому відверто не подобалась ідея влаштовувати щось грандіозне організовано і, бажано, сьогодні, адже нещадне сонце випарювало з нього всю вологу, аж до сухого залишку старечих лінощів та недолікованих серцево-судинних хвороб. Але опиратися та запевняти Культурного в тому, що ідея у надто короткий час влаштовувати таке дійство йому не подобається, сил і бажання було ще менше. Більше того, йому взагалі перестала подобатися ідея влаштувати будь-яку акцію, адже від неї неприємно відгонило буржуазно-імперським спіднім з вульгарною облямівкою.