Зранку Родіон приймав душ, снідав, пив каву й біг на роботу.

І все було б непогано, якби одного разу…

Це був холодний жовтневий ранок, літній плащик ледь захищав від їдкого дощу, музика в навушниках лише дратувала, а мокра від вологи і поту одежа неприємно липнула до всього тіла. Зайшовши до інституту, Родіон з полегшенням зняв навушники, плащ та скинув піджак. Біля кабінету стояв Петя. Він щось намагався сказати, але очевидна збудженість не давала йому змоги вимовити ані слова. Він лише махав руками й беззвучно відкривав рота.

— Я теж радий тебе бачити! — привітався Родіон. — Ключі взяв?

— Я взяв! Ага, аж три рази! Анька взяла, що на третьому працює, в дослідному!

— До чого тут Анька?

— А ти, Родя, зараз усе побачиш.

Родіон відчинив двері кабінету і дійсно все побачив. Це були квіти. Величезний жмут червоних троянд лежав на столі Родіона і якоюсь надмірною пістрявістю, різкою червоно-зеленою плямою вирізнявся на тлі синьо-сірого забарвлення лабораторії.

— А я її бачив, бачив, Родя! — заулюлюкав Петя. Він стрибав то навколо Родіона, то навколо столу з трояндами, вдавав мавпу, мукав, гугукав й підстрибував. — Я прийшов трохи раніше, піднімаюся сходами, тільки в коридор, аж тут бачу — Анька виходить. Я так обережненько підкрався, а вона… вона озирнулася і на ліву сторону, до сходів. Заходжу в кабінет, а тут — о!

І він знов застрибав навколо Родіона.

— Кому квіти? — спокійно запитав Родіон.

— Ромео! Бідний мій Ромео! — загигикав Петя.

— Що за пошлятина?

— А тобі видніше…

Біля троянд лежав клаптик паперу, очевидно вирваний зі шкільного зошита. Гострим та щільним почерком на аркуші було виведено: «Родіону».

— Хто ще знає? — запитав Родіон, набираючи воду з краника у величезну колбу.

— Та ніхто, — знизав плечима Петя. Він уже заспокоївся, але залишки збудження ще миготіли у його маленьких припухлих очах.

— Сподіваюся, що ніхто і не дізнається.

— Могила, Родя! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, тому і переймаюся.

Цілий день Родіон думав про цей випадок. Він нерішуче поглядав на квіти, намагався згадати, яка ж вона, ця Аня, які у неї ноги і якого кольору волосся. Він пам'ятав лише загальні риси, напівсилует, напівтінь її, кивок у темному коридорі, спина в черзі у їдальні. Здається, вона сирота, її батько колись тут працював заввідділом. Здається… І чому троянди? Це немов виклик — грубо, з нахрапом, приступом. Невже не можна було підібрати якісь більш стримані квіти? Айстри, наприклад. Зараз сезон айстр. А може, це всього лише дебільний жарт колег? Петя вирішив покепкувати. Або Панасюк. Він колись щось говорив про те, наче я задрот, боюся жінок… Треба буде спуститися на третій, хоч глянути на ту Аню. Зайду, спитаю щось, про документи якісь, зазирну до кабінету… перевірю її реакцію… Чи не йти?

Кілька годин Родіон сидів, схилившись над паперами, вдавав, начебто розгрібає звіти та документацію, а сам усе поглядав на троянди, які від задушливого повітря почали в'янути. І як на зло, наче медом помазано, всі зазирають до лабораторії, щось або когось шукають, і кожен неодмінно питає про квіти. Від кого? Кому?

— Так, — відповідав Родіон.

І тільки Петя несміливо хихикав у комір сорочки. Підступно хихикав. От лис!

Так минув день. І Родіон, який мав би поспішати додому працювати над своїм винаходом, якось неквапом збирався, потім півгодини стояв біля інституту, курив, визирав, намагався побачити її, але її не було. Інші виходили з інституту, поспішали додому, до сімей, коханок, у кіно на новий фільм від творців Термінатора або в кафе — випити, поговорити.

— Ти чого стоїш?

— Так.

— Можу підкинути додому. Щоправда, зараз на Пагона затори…

— Та ні, дякую.

— Як хочеш.

А її все не було.

Уже вдома працювати не було ніякої можливості. В голову лізли невиразні думки про неї. Родіон намагався всістися за комп'ютер, але, окрім незрозумілих формул, нічого побачити не вдавалося. Він бігав з однієї кімнати в іншу, поїв себе міцною кавою, ляскав по щоках, приймав холодний душ, але думки однаково були спрямовані лише туди, на третій поверх. А під вечір він зрозумів, що починає захворювати. Певно, через ранковий дощ. Або від нервового напруження.

Лігши у ліжко й накрившись двома цупкими вовняними ковдрами, він спробував заснути, але якесь концентроване безсоння роз'їдало його свідомість, не даючи змоги ані розслабитися й заснути, ані піднятися й працювати. Випив навіть півпляшки валер'янки, але мозок так і не відключився — лише наповнився густим киселеподібним туманом. Провалявшись у напівдрімотному стані всю ніч, виснажений і запухлий, Родіон, забувши випити кави й почистити зуби, поплівся на роботу.

Сльозилися очі, текло з носа. Приступи чхання та невідступний туман у голові ледь не змусили Родіона повернутися додому на півшляху, але він неодмінно хотів побачити її, впевнитися у її вроді або, навпаки, розчаруватися, забути цю історію й повернутися до звичного плину життя. Тому, постоявши хвилину у вестибюлі метро «Чернігівська», він вирушив на трамвайну зупинку.

Перше, що зробив Родіон, так це піднявся на третій поверх зазирнути у дослідницький відділ.

Коридорами бігали знервовані люди, передавали одне одному папери, носилися з пробірками та ретортами, грюкали дверима, кричали, телефонували якомусь Петру Андрійовичу Вєдісобак і питали дозволу на якесь прискорення.

Родіон зазирав то в один кабінет, то в інший, сподіваючись побачити Аню. В одному з них він її таки побачив. Вона сиділа впівоберта до дверей і, не помічаючи Родіона, розмовляла по телефону. Шморгаючи носом, Родіон звернувся до всіх одразу, чи, бува, не заносили їм з секретаріату звіти по дифузіях.

— Які звіти, не бачиш, у нас тут аврал. Потім, Родіон, усе потім! — знервовано прокричав завідувач лабораторії Семенюк.

— Ви захворіли, Родіон? — запитала молодший лаборант Даша, інтелігентна і довгокоса, донька одного дуже знаного фізика, майже академіка.

— Та трохи. Вчора під дощ втрапив.

— Заходьте, чаю вип'ємо? Тільки пізніше. Бачте — аврал.

— Та бачу.

Родіон пострілом глянув на Аню, яка сиділа на тому ж місці, але вже обличчям до нього. Їхні погляди зустрілися, і Родіон вискочив як ошпарений з кабінету. Стрімголов злетів на свій п'ятий поверх і ледь не збив з ніг Петю.

— Запізнюєшся, Родя.

— Ключі взяв?

— Та взяв. Тебе чекаю.

— А вона нічого, — шепотів сам до себе Родіон, — начебто. Симпатична, і в погляді щось є обпікаюче. Начебто.

Він намагався згадати її обличчя, але крім симпатичності та обпікаючого погляду нічого не проявилося. Навіть зачіска або у що була одягнена.

Ближче до обіду Родіона зовсім розморило. Він сидів, підперши кулаком щоку, безцільно дивився у вікно, зазирав у сіре небо й думав, думав, думав… А рівно о першій крізь непробивний озноб таки відчув голод — з ранку навіть кави не випив. Добряче висякавшись в умивальник, він, намагаючись уникнути Петі, побрів до їдальні. Підкріпившись котлетою по-київськи та кислуватим салатом (зміст його він так і не ідентифікував), ще довго, можливо хвилин двадцять, сидів за пластмасовим столиком і чекав. Але її не було.

Тоді він твердо вирішив спуститися на третій поверх і випити чайку — запрошували, чому б і ні? Долаючи страх і штучно напускаючи на себе байдужість, Родіон постукав у двері й несміливо зазирнув до кабінету. Крім кількох заклопотаних зазиранням у якісь трубки працівників та Даші, яка вранці запрошувала Родіона на чай, у приміщенні нікого не було. Ані теж не було.

— На чай прийшов, — винувато мовив Родіон.

— Так невчасно, Родіон. Вибачте, у нас тут Петро Андрійович приїхав — таких люлєй надає…

— Це який Петро Андрійович? — без цікавості запитав Родіон.

— Вєдісобак! — сказала Даша.

— Ах, звичайно-звичайно! Вєдісобак — це серйозно, — мовив Родіон і вийшов з кабінету.