І не встиг він зачинити за собою двері, як перед ним виросла вона.

— Добрий день, — тихо мовив Родіон і, не дочекавшись відповіді, дременув сходами наверх.

Це була вже його друга втеча за сьогодні. Віддихавшись біля дверей своєї лабораторії, Родіон дістав цигарку і, не виходячи у коридор, закурив.

— У неї руде волосся. І ніс гострий. Зелений светр, — шепотів собі під ніс Родіон.

На запах диму вискочив Петя.

— Родя, ти шо, штрафануть!

— Нехай.

— Нормально штрафануть!

— Петя, я зараз тебе штрафану.

— Та я ж навпаки… я ж як краще…

- Іди в жопу, Петя, — беззлобно мовив Родіон, загасив дві третини цигарки і зайшов до лабораторії. З-за спини він знову почув голос Петі.

— Да-да, новий сюрприз.

На Родіоновому столі стояла пляшечка дитячого сиропу від застуди, а поруч лежав усе такий же клаптик аркуша, вирваного із зошита: «Родіону».

— А ти, Родя, як, захворів?

— Захворів.

— Звідки ж вона знає? Вона тебе бачила сьогодні?

— Ага, — відсторонено мовив Родіон, — тобто… я хотів сказати… ні, не бачила.

— Ромео, бідний мій Ромео!

— Петя, іди в жопу.

— Ясно! Все ясно! Любовний хміль кружить голову юному науковцю! Петя то, Петя сьо, Петя, принеси, подай. А потім — іди в жопу. І це кращому другу таке говорити!

— Ти мені не кращий друг.

— Знаю, знаю, — важко зітхнув Петя. — Пий свої рожеві сиропи, Родя, і давай щось робити, а то Микола Олександрович говорив, що не сьогодні-завтра Вєдісобак ревізію проводитиме. Полетять наші голови…

Залишок дня Родіон намагався сконцентруватися й направити свої думки у необхідне русло. Вдома він годину просидів у холодній ванні й змушував себе думати лише про свою ідею. У нього є ідея, є розробки, креслення, він дійсно науковець. На відміну від рядового лаборанта Пєті, він — науковець, і винахід, над яким він працює, має перегорнути вверх дном усі сталі поняття людства про науку. І щоб досягти мети, необхідно відкинути зайве. Ці всі Ані, троянди, записки, рожеві сиропи (до речі, дякую, допомогло).

— Зібратися, зібратися, — повторював Родіон.

Вилізши з ванни, він подивився у дзеркало, на своє руде, як і в неї (знову вона!), волосся, на свій міцний ніс і слабке підборіддя. Неголене підборіддя.

Поголившись, Родіон вийшов із ванної, заварив собі півлітровий кухоль міцної кави й всівся працювати. Працював він до пізньої ночі, поки сон не звалив його і не протримав аж до неприємного пострілу будильника.

Почався новий день… Родіон, добре виспавшись на клавіатурі, вирішив для себе, що проведе його плідно, не думатиме — ні-ні — про неї, не відволікатиметься на пустопорожні подразники, не звертатиме уваги на нові сюрпризи та записки, а працюватиме на благо інституту та власної ідеї.

Перед тим як вирушити на роботу, він уважно склав список усього, що йому знадобиться в його роботі вдома: всі необхідні реактиви, викрутити з комп'ютера, що стоїть в дежурці, пластину оперативної пам'яті й замінити її на менш потужну, набрати паперу для креслень та купу інших невеличких, але потрібних дрібничок. З цим заповітним списком у кишені та папкою з інститутською документацією Родіон вирушив на роботу.

На столі в кабінеті на нього знову чекав сюрприз. Оригінальністю він не відрізнявся. Це знову був сироп від простуди та записка з тим самим гострим й щільним почерком: «На всяк випадок».

— Я ще той не допив, — буркнув Родіон і сховав пляшечку у шухляду стола. Поки не помітив Петя. Він сьогодні, як не дивно, не зустрічав Родіона під дверима, що траплялося надто рідко. Можливо, раз чи два за всю роботу Родіона в інституті. Спізнюється? Чи знову у дантиста протези ставить…

Скориставшись відсутністю свого набридливого колеги, Родіон узявся завантажувати сумку необхідним, тим самим викреслюючи зі списку певні пункти. Він так захопився, що голос, який він раптово почув позаду себе, не одразу спинив його.

— Я ж казав, Миколо Олександровичу, я говорив, а ви не вірили! Петре Андрійовичу, ви хоч вірили мені? Як тезці от скажіть, вірили?

В дверях стояли Петя, Микола Олександрович та Вєдісобак.

— Да, — важко протягнув Микола Олександрович, — скільки працюю завідувачем лабораторії, а такого свинства ніколи не зустрічав.

— Свинство! — прокричав Петя. — Свинство? Та тут криміналом пахне!

— Не знаю, може, на кримінал не потягне, а от доганою зі звільненням…

— Не потягне, кажете? — розчаровано перепитав Петя і, не дочекавшись відповіді, додав: — Та це ж секретне виробництво!..

— Було! Років двадцять тому.

— А ще в нього Анна Родзинкевич закохалася і записки йому пише, і сироп…

— Петро, зникни! — роздратовано рявкнув Микола Олександрович й опустив своє повноваге, явно втомлене тіло на стілець.

— Бардак! — сиплим голосом процідив Вєдісобак. — Бардак у тебе, Коля! — І вийшов з кабінету.

— Петре Андрійовичу! Петре Андрійовичу! — зацвірінькав Петя й кинувся наздоганяти тезку.

Микола Олександрович співчутливо глянув на розгубленого й блідого Родіона. Він стояв посеред кабінету й спокійно викладав із сумки набране.

— Може, поясниш, Родя?

Родіон, не підводячи погляду, відповів:

— Не хочу, Миколо Олександровичу. От чесно, не хочу.

— Хоч не на продаж?

— Смієтеся? Який продаж?

— Звільнити мені тебе треба. Хоча, якщо чесно, я краще б Петра звільнив.

— Робіть, як знаєте, — промовив Родіон.

Завлабораторією, крякнувши, піднявся зі стільця і вийшов з кабінету.

Згрібши невдало крадене назад до сумки й діставши з шухляди столу власні речі укупі з сиропом, Родіон вдяг свій тоненький плащик і за кілька хвилин опинився на трамвайній зупинці.

Якби Родіона попросили назвати найважчий день його життя, він, очевидно, не розгубився б. Це був день його звільнення. Забираючи документи з інституту, він намагався уникати своїх колег, але процедура звільнення виявилася затяжною, довелося побігати кабінетами, написати з десяток заяв та кілька пояснювальних записок. Родіон постійно ловив на собі осудливі погляди — звільняли злодія. І хоч Микола Олександрович спробував діло зам'яти, спростити, звільнити за власним бажанням, однак колишні колеги знали за що. Звичайно, не обійшлося без Петі — хто знає, що він їм наговорив і які ще гріхи вигадав.

«Можливо, якби я її зустрів, то отримав би від неї ляпас у вигляді такого ж осудливого погляду. Розчарувалася бідненька, тепер, певно, шкодує і про троянди, і про рожеві сиропи», — думав Родіон, залишаючи інститут. І як на зло, йому за всі ці кілька годин, скільки він бігав коридорами, так і не зустрівся Петя. Він би йому врізав, смачно врізав — так, що той у стоматологічному кабінеті поселився б назавжди.

Вже на зупинці, пропустивши кілька трамваїв, Родіон печально глянув у небо й повернув назад. Підійшовши до дежурки, він дочекався, поки черговий відділу вийде на перекур, і, таки дочекавшись, орудуючи хрестовою викруткою, витяг оперативну пам'ять з надр комп'ютера.

— Мені необхідніше, — тихенько посміхнувся Родіон і за дві хвилини вже їхав у трамваї в напрямку метро.

Робота йшла безперервно. З ранку до вечора, не відволікаючись ні на які подразники зовнішнього світу, Родіон працював над своєю ідеєю. Катастрофічно не вистачало грошей, не вистачало необхідних препаратів, постійно хотілося їсти, але така розкіш, як їжа, не входила у фінансові плани Родіона. Він працював. Здавалося, до мети залишилося якихось кілька кроків, уже відчутно її запах, навіть силует видніється в димці на горизонті у такому затишному довгоочікуваному майбутньому. Але закінчувалися гроші, і де їх брати, Родіон навіть не уявляв.

Колись давно, ще в пору ранньої юності, гроші йому давав друг сім'ї Кирило Семенович. Але де він зараз? Ані адреси, ані телефону Кирила Семеновича Родіон не знав, та й бачив він його останнього разу ще тоді, як той подарував йому квартиру. Старенький він став, може, й помер.