Її друзів Родіон не знав. Де вона бувала, з ким зустрічалася, що її взагалі цікавило у цьому житті — він теж не знав.

І вже вдома, відкривши холодильник, аби дістати й випити наодинці те кляте вино, яке було приготоване задля обмивання свого тріумфу, він побачив, що на поличці дверцят холодильника стоїть пляшечка дитячого сиропу від застуди.

— На добру пам'ять? — не відомо в кого запитав Родіон, дістав з холодильника пляшечку й з усієї сили кинув її у стінку, проте пляшечка не розбилась. Відскочивши від стіни, вона впала на підлогу й покотилася під стіл. Тоді, розлютившись і клянучи все навкруги, починаючи від міцного скла й закінчуючи своєю нікчемністю, Родіон взявся трощити все, що траплялося під руки. Все, окрім своєї ідеї. Він розтрощив і виніс на смітник майже всю свою одежу, всі меблі і посуд, навіть штори позривав з вікон. Потім вискочив на вулицю в одній сорочці, навіщось пробігся по парку Пушкіна й, змерзлий, з хворобливо-палаючими очима, повернувся додому.

За тиждень він продав свій комп'ютер, купив чотири ящики горілки й розмістив на одному (скільки грошей вистачило) рекламному щиті, що стояв на проспекті Перемоги, рекламу свого проекту.

Всівшись посеред кімнати й промовивши: «З богом», Родіон запив, чого не робив ніколи в житті.

Семен Кирилович зачинився у кімнаті й нікого до себе не пускав.

Такий він був, Семен Кирилович. Непостійний, роздратований, чесний. Останнім часом — уже десь місяць — Семен Кирилович приходив додому, зачинявся у своїй кімнаті й до ранку звідти не виходив. Перші дні дружина Семена Кириловича Ніна Кирилівна намагалася вивідати у чоловіка, що ж змушує його кожного вечора зачинятися у кімнаті. Вона благала його, просила, навіть погрожувала, але Семен Кирилович не відповідав. Сидів собі камінчиком у кімнаті, і все тут.

— Я знаю! — якось влаштувала істерику Ніна Кирилівна. — У тебе інша! Ти такий чесний, ти просто не можеш дивитися мені у вічі, тому що ти завів собі коханку. Хто вона, Сьомушка? Анжела? Ілона? Як її звуть?

Але Семен Кирилович не відповідав.

— Ні, я все зрозуміла! — кричала Ніна Кирилівна через двері наступного дня. — Я все-все зрозуміла! Господи, яка ж я дурна була! Як могла так подумати про тебе, Сьома! Ти хворий! Ти смертельно хворий, але ти чесний, і твої очі чесні — вони все мені скажуть. Тому ти і зачиняєшся. Але ж можна поговорити, Сьома! Чуєш! Можна просто поговорити. У мене є знайомі, мій батько, він хоч і дантист, але у нього є виходи на багатьох хірургів, лікарів, світил вітчизняної медицини. Сьомчику! Ну скажи хоч слово.

Але Семен Кирилович не відповідав.

— Семен Кирилович! Я більше так не можу, чуєш! Все, мої нерви такого не витримують — я подаю документи на розлучення. Чуєш! Ти! Розлучення! Я скажу Фіхтенгольцу. Він нас розлучить! А ти — свиня! — кричала Ніна Кирилівна буквально тиждень тому, але Семен Кирилович так і не відповів.

Уранці за сніданком від нього і слова не можна було витягти. Про нового начальника Либнюка або про запуск нової підшипникової моделі міг розповідати годинами, а про вечірні дивацтва — ані пари…

Врешті, скорившись долі, Ніна Кирилівна залишила чоловіка у спокої та більше через двері не кричала. А вранці з фальшивою зацікавленістю слухала про Либнюка та шарики-підшипники. Та і розлучатися з Семеном Кириловичем Ніна Кирилівна не збиралася — дуже любила чоловіка.

Вони прожили у мирі та злагоді більше тридцяти років. Ще тоді, наприкінці сімдесятих, коли Сьома не підпускав до Ніночки жодного хлопця, Ніна Кирилівна зрозуміла, що такий чоловік їй і потрібен — відважний, сміливий і пристрасний. Хоча, якщо бути відвертим, пристрасть тривала недовго — досягнувши бажаного, Семен Кирилович охолов, не ревнував, та і приводу не було — надто сильно Ніна Кирилівна любила Сьому. За кілька років подружнього життя Семен Кирилович обважнів, полисів, почали сипатися зуби. Робота, сімейні клопоти. Та і дітям — всю увагу. Пашка і Родя. Тепер і вони сімейні, заклопотані, пороз'їжджалися, щосуботи телефонували, а Семен Кирилович та Ніна Кирилівна почали жити для себе. Іскри не залишилося — роки своє забрали, а от легенький вогник обопільного кохання жеврів десь у глибині сімейного побуту. Ніна Кирилівна смачно готувала, двічі на рік їздила з чоловіком на ринок купувати йому сорочки та брюки, вечорами уважно слухала розповіді Семена Кириловича про роботу, не перебивала. Семен Кирилович не пив, усю зарплату приносив дружині, був з нею поштивий, голосу не підвищував, але квітів не дарував. Хіба зрідка — на Восьме або на день народження.

А тут таке — вже п'ятий тиждень зачиняється у кімнаті. Потайки від чоловіка Ніна Кирилівна їздила до Успенського монастиря говорити з батюшкою, але той нічого конкретного не порадив.

— Молись, став свічки Миколі Угоднику та Богоматері.

Так і сказав. Ніна Кирилівна ставила свічки і Миколі, і Богоматері, і всім святим скопом, але Семен Кирилович як зачинявся у кімнаті, так і зачиняється. Не допомогло.

І до сестри в Яготин їздила — радитися, але сестра була запійна і, крім трьох не дуже пристойних слів, нічого не сказала.

Ніна Кирилівна навіть схудла. Не настільки, щоб аж так, але у ту синю сукню влізла. У ній вона і поїхала до Паніки — старшенького. Пашка з сім'єю жив у нещодавно зведеному будинку на околиці міста. Це була така околиця, що дістатися центру або помешкання Ніни Кирилівни та Семена Кириловича було майже неможливо — хіба витратити півжиття. Безкінечні затори, нерегулярний автобус, часом навіть уплав — через Дніпро. Не позаздриш. І от Ніна Кирилівна поїхала до Павла. Він вдалий, усе в нього добре у житті, і хоч з батьком багато часу не проводив, але пояснити мусить. Дружина у Петра була неприємна. Не послухався син маму — женився на вродливій — тепер страждає. Але не у звичці Ніни Кирилівни втручатися у сімейне життя дітей. Уже ж не маленькі.

— Павлушо, — звернулася Ніна Кирилівна до сина. — Що з батьком? Ти ж знаєш, ти ж з ним близький був.

— Ma, — відмахнувся Паша, наливаючи до чайника води. — Близький з ним Родька був, а не я.

— Сина, ти такий же, як і твій батько, — брехати не вмієш. Але батько не бреше, а ти… Пашуньо, ну розкажи. Ти ж щось знаєш.

— Знаю, — здався Пашка і поставив чайник на плитку.

— Ну? Ну?

— Приходив він до мене позавчора.

— Батько?

— Батько. Приходив, попросив віддати йому всі оті радянські копійки та гроші, які я в дитинстві збирав.

— Які гроші?

— Радянські.

— Але навіщо йому вони? Щось ти темниш, сина!

— Я ж тобі кажу, прийшов, вициганив у мене всі гроші. Я запитав, може, щось не так, проблеми, хвороба якась, ти кажи, па, я ж можу дати тобі нормальних грошей, у нас з Галочкою долари є, ми ж заробляємо. А він — які долари, Пашка, щоб посадили? Давай наші.

- І все?

— Тоді він запитав, чи немає радянських грошей у Родьки.

Випивши з сином чаю, Ніна Кирилівна попленталась на Шулявку до Родіона.

— Синок, був у тебе батько? Приходив?

— Не було у мене батька. Не приходив.

— Синок, не бреши.

— Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

— Точно не було?

— Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

— Горе у нас, синок, зник батько.

— Як зник?

— Ой горе…

— Ma, давай я тобі чаю наллю.

— Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

— Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

— Побіжу.

— Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався — той ніколи нічого не викидав — усе під подушкою тримав.

Дядя Марік дійсно все тримав під подушкою. І ніколи нічого не викидав. Усе беріг. Навіть колекції фантиків, які онук збирав, — і ті лежали на своєму місці — в серванті — під Сервантесом. А коли розпався Союз, дядя Марік був у піврічному відрядженні на Сахаліні. Так усе і знецінилося під подушкою — всі сім тисяч. Рік убивався.