Ніна Кирилівна до двоюрідного брата вирішила не їхати — зателефонувала.

— Марік… — почала вона.

— Ніна, — перебив її Марік, — я сам здивувався. Але це була машина Семена. Тим більше він на ній уже три роки як не їздить. Не віддам, не благай.

— Яка машина?

— Ваша машина, — стишив голос Марік.

— А що машина?

— Та нічого.

— Е ні, голубчик, ти вже кажи.

— Нінок!

— Марчелло!! — скрикнула Ніна Кирилівна, назвавши брата дитячим прізвиськом.

— Ну добре. Прийшов Семен, давай, каже, мені всі радянські рублі, що в тебе збереглися, а я… ти ж мене знаєш, невідомо, що там далі буде…

— Ну?

— Ну а твіїі і питає, скільки в мене є. Сім з половиною тисяч у мене було. Семен і запропонував продати за них свою машину.

— Нашу машину, Марк. Нашу!

— Нінок, не верну.

Ніна Кирилівна поклала слухавку і розплакалася. Невже! Невже її чоловік збожеволів. Вона, звичайно, знала, що Семен Кирилович працює на шкідливому для здоров'я виробництві, але ж він, урешті-решт, не в цехах, не дихає розчинниками та металевим пилом — він інженер, сидить у кабінеті, годує акваріумних рибок, п'є розчинну каву…

Ввечері, коли Семен Кирилович от-от мав повернутися з роботи, Ніна Кирилівна твердо вирішила з ним поговорити. Вона приготувала щось на зразок промови, яка неодмінно мала розчулити Сьому, викликати у нього правильну реакцію, змусити його все їй розповісти. Але минула година, друга, а Семен Кирилович усе не вертався з роботи і не вертався. Ніна Кирилівна нервувала, бігала з кімнати у кімнату, переставляла вазони з квітами, вимила ванну, випрасувала скатертини. О півночі вона зателефонувала всім своїм знайомим, які могли б щось чути про долю Семена Кириловича, проте ніхто нічого не знав, не чув і взагалі, Нін, ти на годинник дивилася, порядні чоловіки у такий час вдома з дружинами під пуховою ковдрою кольорові сни роздивляються.

Не прийшов. І вранці не прийшов. Збігала до чоловіка на роботу, але виявилось, що він уже тиждень як звільнився.

— Тиждень! — ахнула Ніна Кирилівна і впала на побитий паркет прямо посеред кабінету головного інженера.

До тями вона прийшла не одразу. Їй викликали «швидку», лікар кілька разів ляснув Ніну Кирилівну по щоках, дав понюхати нашатирного спирту, а коли вона прийшла до тями, виміряв тиск, дав посмоктати щось солоденьке й наказав напитися м'яти й виспатися.

Прийшовши додому, Ніна Кирилівна все-таки випила м'яти, але до ліжка не поспішала. Вона уявити собі не могла, що з її чоловіком щось сталося. Ввечері приїздив Пашка. Годинку покрутився, але вдіяти нічого не міг. Сказав, що за дві доби подамо заяву до міліції. Нехай шукають.

Заснула Ніна Кирилівна під ранок. Їй снився її чоловік. Немов вони тільки познайомилися, вона ще молода, свіжа, а от Сьома такий, як зараз, — з животиком, охайною плішинкою, в тих самих брюках, що купували йому три місяці тому. Вони познайомилися з Семеном Кириловичем за півгодини до того, як Ніна Кирилівна познайомилася з Сьомою, але вже молодим.

Прокинувшись, вона довго не могла піднятися з ліжка — все думала і думала про сон, і раптом їй здалося, що це і не сон був, а що таке насправді мало місце у її житті. Дрібнички, деталі, кольори — навіть після яскравого сну такого відчуття не буває. Дивно, дуже дивно. А коли вже Ніна Кирилівна нарешті піднялася, випила кави й прокинулася остаточно, деталі сну стали виразнішими, більш випуклими, якщо, звичайно, це слово підходить. Вона пам'ятала і голос чоловіка, і його одежу — таку ж саму, у якій вона бачила його востаннє. Ніна Кирилівна пам'ятала навіть місце — в їдальні заводу «Механік», де Ніна Кирилівна працювала більше трьох десятків років тому. А потім до їдальні зайшов інший Семен, молодий, і вона познайомилася з ним. Молодий Семен посміхався та запрошував на танці — в клуб.

Від таких дивних відчуттів, пробуджених чудернацьким сном, Ніні Кирилівні стало значно легше, вона більш спокійно переживала пропажу Сьомчика, а після обіду навіть подивилася телевізор. Проте під вечір на неї з новою хвилею наскочили туга та відчай. Ніна Кирилівна знову бігала квартирою, перемила всі сковорідки та каструлі, випрала і брудне, і чисте, і щойно куплене. Врешті, знесилена душевними муками, вона заснула прямісінько у кріслі, чого не робила, певно, з дитинства.

Ніні Кирилівні на цей раз нічого не снилося, але вранці, чистячи зуби і згадуючи свого коханого Сьомчика, вона вдруге спіткнулася о нові спогади. На цей раз Семен Кирилович — старий Семен Кирилович — якимсь дивним чином був присутній у неї на весіллі і подарував дуже дорогий італійський сервіз на дванадцять персон. Такий сервіз вона колись бачила в комісійному магазині, хороший сервіз, багатий, на такий у них з молодим Сьомою грошей ніколи не вистачило б.

Ніна Кирилівна зайшла до вітальні й ахнула. У серванті стояв той самий сервіз.

— Не може бути! — скрикнула Ніна Кирилівна, протерла долонями очі та навіщось перехрестилася, але сервіз не щез. У сервізі не вистачало однієї чашечки, і пам'ять Ніни Кирилівни знову заворушилася — цю чашечку Сьом-чик розбив на хрестинах молодшенького Родіка.

— Не може бути! — знову скрикнула Ніна Кирилівна і сіла на підлогу — стало недобре.

Вона знову обдзвонила всіх знайомих, питала у них, чи пам'ятає хтось італійський сервіз у них вдома. Виявилося, що сервіз пам'ятали майже всі. Ну звичайно — гордість сім'ї, італійський сервіз, старовинний, трофейний, ще домусолінський, Кирило Семенович подарував, друг сім'ї, свята людина.

— Як-як? Кирило Семенович? — перепитала Ніна Кирилівна.

— Кирило Семенович. До речі, куди він подівся? Чи не помер? Уже, певно, старенький.

— Старенький, — відчужено мовила Ніна Кирилівна, і новий спогад змусив її швиденько розпрощатися зі знайомими.

Вона ніколи! Ніколи не зраджувала своєму Сьомику! Ніколи! І цього не може бути. Господи, я божеволію, подумала Ніна Кирилівна. Не може бути! Я, молода, красива, зраджую своєму Сьомику з Кирилом Семеновичем. Усе нові й нові спогади народжувала пам'ять Ніни Кирилівни.

Вона зателефонувала Родіку.

— Родік, я ніколи тобі про це не говорила, але ти мусиш знати…

— Що знати?

— Пам'ятаєш Кирила Семеновича?

— Ну звичайно, пам'ятаю! Важко забути людину, яка подарувала тобі квартиру.

— Квартиру???

- І я досі ношу той годинник, який він мені з Австрії привіз…

— Годинник? — перепитала Ніна Кирилівна. — Ах, справді, годинник. Не важливо, Родіку. Я хотіла тобі сказати, що Кирило Семенович твій батько. Це сталося випадково, ми були необережні…

— Як — мій батько? Як — випадково?

— Він твій батько, синок. А випадково… Знаєш, іноді пристрасть притуплює раціональне, синок.

— Яка пристрасть, ма? Та я ж копія свого батька, тобто свого, твого чоловіка! Що ти вигадуєш?

— Я не вигадую… — тихо промовила Ніна Кирилівна й поклала слухавку.

Вирішила зателефонувати Паші.

— Паша, здається зі мною щось відбувається…

— Ma, тобі погано? Давай я приїду. Може, діду звякнути? У нього є знайомі, світила. Це у тебе нерви. До речі, ти в міліцію ще не ходила?

— Не ходила, — відповіла Ніна Кирилівна. — І не піду.

— Що, батько знайшовся? — зрадів Паша.

— Здається, знайшовся. Не приїжджай. Я сама. Сама…

Ніна Кирилівна розпрощалася з сином і пішла на кухню готувати другу порцію кави. В такі секунди ясний розум їй не завадить. П'ючи каву, Ніна Кирилівна перебирала завали пам'яті, які накопичились за останні тридцять років. Тисячі нових фактів її життя, що ніколи раніше не згадувалися, спливали на поверхню. Образ Сьоми змішувався з образом Кирила Семеновича, перепліталися та ліпилися в один історичний пелех — сімейні дати, розмови, випадки. Спочатку Ніна Кирилівна грішним ділом подумала, що її мозок грає з нею у небезпечну гру, що це вже від старості, перехідний вік жінки, гормони, але, час від часу телефонуючи знайомим та звіряючи свої спогади з їхніми, вона все більше впевнювалася, що тут справа набагато складніша, ніж звичайна шизофренія, і Ніна Кирилівна, вдягнувши шубку, аби не забити плече, пішла вибивати двері до кабінету чоловіка. Ключ від свого кабінету Семен Кирилович завжди тримав при собі. Це була його приватна територія, на яку Ніна Кирилівна ніколи не зарилася. Семен Кирилович сам прибирав у кімнаті та поливав квіти на підвіконні. Навіть вікна мив. Сам.