Він відштовхнув вахтерку, дав їй добрячого копняка під зад й нецензурно вилаявся в її бік.

— Стій! — прокричала Віра Євсеївна, проте Сергій Валентинович шмигнув до ліфта й натиснув кнопку свого поверху.

Адочка відкрила одразу.

— Ви хто? — запитала вона.

— Я, — усміхнувся захеканий Сергій Валентинович, уже розуміючи, що сила агрегату омолодження подіяла. — Це я, Адельчику. Сергій.

— Ви до мого чоловіка? Чому ви вдягнули його пальто? Де ваше взуття?

— Це я, я! Я і є твій чоловік. Тільки молодий. Дай мені, дай мені пройти. Я хочу глянути на себе у дзеркало.

Дружина листоноші пропустила незнайомця й повернулася до кулінарної книжки.

Відображення у дзеркалі Сергію Валентиновичу сподобалося. На нього дивився нехай не двадцятип'ятирічний, але цілком нічогенький молодий чоловік. Самий сік! Зайшовши на кухню, де Ада, підперши кулаками підборіддя, схилилася над кулінарною книгою, дядя Сергій Валентинович промовив:

— Ну як? Правда, я тепер краще, ніж колись?

— Тепер ви будете тут жити замість мого чоловіка?

— Та я і є твій чоловік! — замахав руками листоноша. — Зараз я тобі все поясню. Зараз ти все зрозумієш! Я знайшов одну клініку. Ну, не клініку, а центр, який займається омолодженнями. Тепер мені двадцять п'ять. Ну двадцять сім. Десь так. Тепер я молодий, і ти зможеш мене полюбити!

— Навіщо мені вас любити? — запитала розгублена Ада.

— Ну як навіщо? Ми ж подружжя… Тепер у нас з'являться діти.

— Навіщо нам діти?

— Щоб радість приносили, Адельчик!

— Ви не мій чоловік, — схлипнула Ада і закрила обличчя руками. — Свого чоловіка я любила, а вас… вас я не знаю.

— Як любила, — сторопів Сергій Валентинович. — А я?

— А вас я не знаю, — повторила вона. — Але якщо так треба — можете жити тут замість мого чоловіка. Готувати я незабаром навчусь…

Сергій Валентинович рознервувався, і з його очей посипалися сльози. Він ступив крок назад, забіг до своєї кімнати і зачинився на ключ.

Сівши на підлогу й обпершись на шафу, листоноша кілька разів важко зітхнув і знову розревівся.

— Любила. Вона любила мене. Моя Адочка — вона любила мене! Господи, верни мені моє пожоване тіло. Я не хочу, я більше не хочу! Мені не потрібні ані ця розкішна грива, ані молодецькі м'язи, навіть здорові зуби не потрібні. Зроби мене знову тим Сергієм Валентиновичем, яким я був.

Але Бог або не чув благань листоноші. Або його, Бога, не існувало.

Весь наступний день Сергій Валентинович провів у своїй кімнаті. Навіть їсти не виходив. А ввечері зібрався на роботу. Може, хоч колеги оцінять його нову зовнішність…

Побажавши Адочці доброго вечора, листоноша пішов на роботу. Виходячи з будинку, він зіткнувся із штатним сантехніком будинку Ніколаєм та вахтеркою Вірою Євсеївною.

— Ось він, Ніколай, ось він! Я тобі про нього розповідала! — закричала вахтерка.

— Ану стій! — процідив Ніколай. — Стій!

Сергій Валентинович, штовхнувши сантехніка, вискочив з будинку.

— Хапай його! — кричала вахтерка, смикаючи оторопілого Ніколая, проте оновлений Сергій Валентинович бігав куди краще за попереднього.

Добігши до автобусної зупинки і ледь не збивши з ніг високого і худорлявого чоловіка з трьома великими спортивними сумками та одним крихітним рюкзачишком, Сергій Валентинович стрибнув до першої маршрутки, яку побачив. Зітхнувши з полегшенням, він заплатив за проїзд і всівся біля вікна. Перед очима миготіли ліхтарні стовпи та рекламні шити. Задивившись на блага цивілізації, Сергій Валентинович і не помітив, як пропустив свою зупинку.

На прохідній на Патоку чекала прикра несподшанка.

— Де ви взяли цей пропуск? — запитав його охоронець.

— Стьоп, це я, Сергій.

— Де ви взяли цей пропуск? — не здавався Стьоп.

— Та я це, я! Я просто помолодшав, розумієш! Можу чим хочеш довести! От, наприклад, чотири дні тому ми пили з тобою пиво в тебе вдома, а твій син прийшов з якоюсь дівчиною. Пам'ятаєш? І ти сказав тій дівчині, що у неї брудні нігті. Вона плакала.

— Це діла не стосується. Повторюю: де ви взяли цей пропуск?

— А ще в тебе на лівій нозі отакий синець. Це я здуру того тижня вронив тобі на ногу рейку.

— Ти?

— Та я, я! Пускай давай!

— Навіть якщо ви — ти, не маю права. Секретна зона. Інструкції. А чого ти помолодшав?

Сергій Валентинович усе в деталях пояснив.

— По-людськи! — оцінив Стьоп. — Може, і мені піти? Хоча ні… Так, шановний, — зненацька посерйознішав Стьоп, — йдіть звідси, поки я наряд не викликав.

— Стьоп, ніяк?

— Ніяк, Серж, це ж, блін, кримінал, — пошепки мовив Стьоп. — Я ж сказав, — його голос знову змінився, — не заважайте мені працювати!

Дядя Сергій Валентинович розгублено почесав маківку, але так нічого і не придумав. Він йшов крізь замети у напрямку все того ж пресловутого проспекту.

— От вам і драма, — мовив листоноша, опинившись біля^ безкінечного затору.

Йти додому не було жодного бажання, блукати вечірнім містом — не той настрій. Стрибнути б зараз під колеса вантажівки — й усі проблеми як рукою… А що як прийти до того рудого професора, взяти його за комір, труснути кілька разів і змусити повернути назад? Так, дивись, за один прогул і з роботи не звільнять…

З цією завітною думкою Сергій Валентинович попрямував до будинку, в якому містилась квартира божевільного професора. Чи як там його.

Дядя Сергій Валентинович сповільнив ходу лише у під'їзді будинку. Він стояв між третім та четвертим поверхами і все думав: чи правильно він робить, відмовляючись від молодості. Ну, Адочка любила того Сергія Валентиновича, а не цього — так мало таких Адочок на білому світі? На роботу не пускають — зробити новий паспорт, стати новою людиною. Едуардом Робертовичем, наприклад. А що? Красиво. Влаштуватися на роботу можна будь-куди — зараз головне — знання та навики, а не шматок паперу, де зазначено освіту чи досвід роботи. А з іншого боку, так боязко кидати насиджене та затишне життя. І Адочка, знову ж таки, — такої більше ніде немає.

— Все, вирішив, — твердо мовив листоноша. — Якщо це можливо — повертаю собі старе тіло, якщо ні — заживу по-новому.

І Сергій Валентинович подзвонив у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, проте у квартирі явно хтось був присутній. На мить вічко потемніло й знову посвітлішало сірою крапкою.

— Ей ви! — закричав листоноша у замкову шпарину. — Я знаю, що ви вдома!

- І що, як удома? — відповів голос рудого.

— А нічого, відчиняйте.

— Я знав, що ви повернетеся. Знав це. Але я вам не відчиню. Я вас боюся.

— Якщо не відчините — я виламаю двері.

— Залізні? Навряд чи.

— Тоді сидітиму тут, аж поки до вас хтось не прийде або ви кудись не підете.

— Добре-добре, — погодився рудий. Перспектива облоги, очевидно, на нього подіяла. — Тільки пообіцяйте, що не вдарите мене.

— Не бійтеся, не вдарю.

Відчинилися двері, і нізвідки, як і того разу, випірнув рудий. Він був одягнений у білий халат. На щоці красувався чималий опік.

— Що у вас з обличчям? — поцікавився Сергій Валентинович.

— Це після сеансу, коли я з вами… тут…

— Ясно. А чого ж ви викинули мене на вулицю? До речі, я хотів би забрати свої черевики.

— Звичайно-звичайно, — затараторив рудий. — Ось, будь ласка. А ще брюки, сорочка, шкарпетки. Я навіть виправ. Труси, вибачте, викинув, вони були трішки того, не дуже.

— Неважливо. Так поясніть, чому я опинився серед ночі в парку?

— Я не знав, куди вас відвезти, тому відвіз до парку. Тим більше, там патруль… ви сідайте, сідайте… там патруль, вони б вас підібрали, відвезли б додому.

— Ага, додому. Без документів, напівголого волоцюгу. Так чому? Чому ви залишили мене на вулиці? Ви мені можете пояснити?

— Я боявся. Відверто кажучи, ця модель омолоджувача експериментальна, розумієте? Трапилась поломка, вас так скрутило, що я боявся, що помрете. Але вижили. Гормональний збій, розумієте? Агрегат відтворив за генетичним кодом ваше молоде тіло, але гормональний баланс порушився і пішов не в тому напрямку.