— Що це значить?

— Я не скажу, — закрився подушкою рудий.

— Це ще чому? Боїтеся, що я зроблю креслення?

— Ні-ні, просто боюсь.

— Та кажіть уже.

— А ви мене не вдарите? Пообіцяйте, що не вдарите…

— Не вдарю.

— Ви станете жінкою…

— Ким?!?

— Розумієте, за кілька діб у вас почнуться трансмутаційні процеси і ви перетворитеся на жінку. Точніше, на гермафродита.

— Це ще хто?

— Я не знаю, як вам пояснити… це жінка, але з… цим, ну…

— З чим?

— Ну з цим… агрегатом.

— Яким ще агрегатом? Ви можете нормально пояснити?

— Ви станете жінкою, проте піпірка залишиться.

— Піпірка? Пісюн тобто?

— Він.

— О ні!!!

— На жаль… Тому я не взяв грошей і відвіз вас у парк. Чесно зізнатися, я мріяв, щоб ви померли.

— Що???

— Пробачте мені.

— Так що ж мені робити?

— На жаль, нічого. Чекати. Знаєте, я кілька років розробляв омолоджувач, витратив на нього все, що у мене було: сили, здоров'я, втратив навіть близьку людину, думав прославитися, отримати Нобеля. Витратив гроші на рекламу, але за місяць ніхто так і не прийшов. Ви були першим. Я дуже хотів випробувати агрегат, тільки не було на кому. Вибачте ще раз.

— Тобто нічого вже не поробиш?

— Я не знаю.

— Ну, скажімо так: чи можна замість вашої тої кислоти, що зробила мене молодим, вприснути мені чогось подібного, але зі зворотною реакцією?

— Не знаю… у мене є деякі напрацювання, але я ніколи не думав про таке. Кому потрібне старіння? Людина не так боїться смерті, як старості, особливо коли вона приходить непоміченою.

— Давайте все, що у вас є. Я готовий навіть померти, у випадку якщо це не подіє. Я не хочу бути жінкою з цією вашою піпіркою… — І Сергій Валентинович, роздягнувшись, влігся на кушетку.

— Я спробую, але нічого не обіцяю. До амфібротеріальної кислоти додам розріджувач, а нітроалкалоїд заміню на цилітин та фермент з вашої надниркової залози й вколю вам адреналін, щоб прискорити реакцію. Але це лише в теорії. Як буде на практиці — відомо одному лише Паскалю.

— Того разу, певно, теж було відомо одному лише Паскалю, — буркнув листоноша.

Зробивши ряд маніпуляцій з омолоджувачем, рудий зашепотів щось схоже на молитву.

Кушетка в'їхала в агрегат, над головою Патоки знову замиготів плазмовий диск, полилася рідина, і Сергій Валентинович плавно занурився у глибокий сон.

Бачив Сергій Валентинович навдивовижу довге видіння, немов проживає він двадцять років. Проживає і проживає, відбуваються якісь події, свята, робота, буденні клопоти…

А потім листоноша прокинувся. Він лежав на зручному диванчику, вкритий свіжим крохмальним простирадлом.

— Як ви? — запитав рудий.

— Мені снився безкінечний сон, — відповів Сергій Валентинович. — Наче півжиття прожив.

— Таке буває. Знаєте, я колись…

— Ви мені краще скажіть, я старий?

— Ну, не те щоб аж занадто… Я трохи помилився у розрахунках. Вам десь сорок шість.

Сергій Валентинович підхопився, зістрибнув з дивана, підлетів до дзеркала, що довгуватим озерцем висіло на стіні у коридорі, й глянув на своє обличчя.

— Старий, — посміхнувся листоноша, оголюючи зуби. — А от лівий різець ще на місці. Професоре, чи як вас…

— Родіон. Називайте мене просто Родік.

— Родік? Ну що ж… Скажіть мені, Родік, я ж не стану жінкою?

Родіон почухав руду потилицю й скривився.

— Я не знаю.

— Як — не знаю?

— Принаймні гормональний дисбаланс ми зупинили. Чи надовго? Будемо сподіватися, — і він посміхнувся. Проте очі однаково залишилися сумними.

— За це треба випити, Родік! — запропонував Сергій Валентинович.

— Я не п'ю. Більше не п'ю.

— Тоді я сам вип'ю. Я можу йти? Ніяких проводів, голок, терапії не буде?

— Ніяких.

- І наостанку. Ще одне питання. Сироп. Навіщо вам дитячий сироп від кашлю?

— Чесно?

— Хотілося б.

— Колір подобався. Якщо ви не помітили, трубка нікуди не веде — вона замикається. А колір у сиропу красивий. Це мене надихає.

Листоноша глянув на омолоджувач, потім на себе й тільки зараз зрозумів, що стоїть перед Родіоном голий-голісінький. Задля совісті зашарівся. Швиденько вдягнувшись і взувши свої старі черевики, дядя Сергій Валентинович вискочив з будинку і понісся у напрямку до проспекту. Він біг так стрімко, як ніколи в житті. Навіть тоді, коли був молодим. Листоноша нісся уздовж потоку автомобілів, а водії урочисто сигналили йому.

Дорогою Сергій Валентинович придбав квітів — підмерзлі орхідеї. Для Адочки, тієї, яка любить його, немолодого і такого щасливого Сергія Валентиновича.

— Привіт, — почув він у слухавку рідний, але майже забутий голос. — Що робиш?

Родіон уважно глянув на свій апарат, і на мить йому нестерпно захотілося все кинути й податися до невторованих земель Сибіру, але голос продовжив:

— Зустрінемося?

— Ну давай.

Здавалося, колишніх друзів розділяли не тільки часові межі, але й прірва подій, які відбулися за останні два роки.

Домовившись зустрітися з Ванею в одному із столичних кафе, Родіон щохвилини проганяв крізь себе слова, які говоритиме другу, інтонації, навіть цілі фрази. Він придумав хронологію розповіді про свій проект, і про неї, і про батька, який так безсоромно утік у минуле й повернувся лише за три дні старим і згорбленим, майже трупом. Це мало бути цікавим, це мало знесилити всі уявлення Вані про надзвичайне. Родіон добре усвідомлював, що головною метою їхньої зустрічі для нього є не просто зустріч двох друзів, що не бачились два з половиною роки, а саме ті моменти тріумфу, які б виражалися через вираз обличчя та здивовану напівпосмішку. Родіон прагнув сатисфакції, реваншу в їхній суперечці. Протистояння практиків та теоретиків мало закінчитися повною перемогою перших. І нехай не все вдалося, нехай були проріхи й прорахунки, але мета — загальна, непорушна мета — була досягнута.

Ваня неприховано сумував за другом. Йому не вистачало спілкування з чесними і відкритими людьми. Він стомився від студентів та безкінечних дифірамбів, які співали йому в Америці. Перш за все він хотів розповісти другові, як протікало його життя в університетському оточенні, як швидко він від усього стомився, як йому, сповненому нудьги та оповитому самотністю, кортіло все кинути й повернутися назад, але чи то розум, чи то якась інша незбагненна сила тримала його на кафедрі. І все це відбувалося довго і важко, немов каторжні будні… Ваня неодмінно хотів розповісти другу про те, як одним махом він усе змінив, символічно втопивши свої здібності у Гудзоні. Усі все топлять у Гудзоні. Хто своє життя, хто свою стару машину, а хто — здібності. Задля цього він спеціально приїхав до Нью-Йорка бостонським експресом, немов паломник подолав пішки десяток миль, обдумуючи свої наміри й уявно виставляючи в стовпчиках плюси на мінуси. Плюсів виявилося більше. Набагато більше, але це не зупинило його, і, відчуваючи спиною важкі силуети Манхеттена, стоячи на узбережжі Північного парку, Ваня без зайвих докорів викинув свій маленький — скільки років він носив його у капсулі з-під кіндер-сюрприза — камінець у воду.

Дорогу до Бостона він не пам'ятав. Лише безкінечно довгий Бродвей, яким він перерізав увесь Манхеттен.

Після цього Ваня не прочитав жодної книжки, залишив кафедру й два місяці сидів перед телевізором, проїдаючи гонорари.

Цікаво, чи оцінить Родька його вчинок, висловить свій респект, потисне руку?

Це був останній робочий день перед Новим роком. Тисячі людей безсилим натовпом переходили з одних магазинів в інші, бари та пивні були напхані молоддю, у вітринах миготіли вогні, вулицями сновигали п'яні Санта-Клауси. В шумному та незатишному кафе, десь між службовими дверима та бочкою з фікусом, сиділи Родіон та Ваня.

— Ти придурок, Ваня. Ти такий придурок. Ти навіть не уявляєш, що втратив!

— Уявляю і цілком тим задоволений. Це ти ідіот. Психопат! Запхав живу людину в омолодильник…