«Бандитам тюрми» - це девіз не демократії. Це девіз із мого радянського дитинства, лише казаний іншими словами.

...Відхилившись від «шкільної» теми, я, звичайно, несправедлива до Дмитра Васильовича Павличка. Бо згодом саме він мені відкрив Богдана-Ігоря Антонича, «Зів'яле листя» Франка, білі сонети, світову лірику в перекладах українською, він пристрасно і болюче написав про мою Дарусю. А все ж... а все ж...

Багато хто знав правду того часу, коли мене ще й не проектували, бо моя мама народилася лише 1940 року. Правду знали, бо самі були учасниками тієї правди, але навіщось ті, обізнані, калічили моє покоління брехнею. І творчі люди зокрема.

Духовне каліцтво мого покоління починалося зі шкільної парти, де, окрім - майже гранітних - знань із природничих і точних наук, давали дуже переконливі на той час знання ідеологічного ґатунку. Ті знання також були пристрасні, хоч і дуже пафосні. Їх артикулювали справді фахові - й тому дуже переконливі - люди: вчителі, лектори, література, кіно. А не-допуск до правди був такий глибокий, такий закодований-зашифрований-заборонений, що про його існування знали лише ті, хто власною шкурою відчув на собі ту правду.

І хто мені заперечить, що це, мовляв, не так, той є дуже великий лукавець. Щоб не сказати, брехун. О, так. Моє покоління виховували на «кремлівських зорях». Моє покоління гарно вчилося. Воно дуже багато читало, бо книжки, мистецтво, музеї були доступними, а ідеологи - наступальними, нахрапистими. Тому моє покоління вірило писаному і казаному. Принаймні такі «відмінники», як я.

Але такі, як я, збунтувалися, допавшись до написаного іншими словами. І я тепер, у полудні віку, знаю, що, крім совісті, ніхто нікого ні про що не змушує писати. І навіть ТОДІ. А як не можеш писати правду - можеш кочегарити чи сторожувати. Або сидіти у пермському таборі. Як це робили інші. Або писати - а потім каятися. Як це також робили ще інші.

Однак ця проблема - не проблема моїх тодішніх учителів. Вони були, можливо, найбільшими заручниками Системи, яка викривлювала гнучкі дитячі хребти учительськими руками. Точніше, викривлювала не руками, а укладеною в учительські уста державною брехнею. Добре продумана Система дурила вчителів, змушуючи їх дурити інших. Через те жодного слова осуду тим, хто щирими словами вкладав у дитячі душі брехню чи півправду, від мене ви не почуєте. Заручник завжди у гіршому становищі ніж ті, хто бере у заручники.

...Але повернімося до моїх вчителів. Адже вони разом із моїми батьками робили мене думаючою і чутливою людиною.

Лідія Семенівна Андрусенко - вчителька математики. Народилася 5 грудня 1936 року в Таращі Київської області. Росла сиротою: батько загинув під час війни. 1953 року закінчила Петровську СШ Таращанського району Київської області. Вступила до Бердичівського педінституту на фізико-математичний факультет. У Розтоки приїхала 1958 року. Померла Ліда Семенівна 22 вересня. 1988 року. Буковинська (розтоцька) земля уже багато років служить їй вічною домівкою.

А вчителька була неперевершена! Під час уроків вона давала диференційовані завдання - слабшим і сильнішим учням. Математичні задачі підвищеної складності були для 4-5 учнів нашого класу щоденною нормою. Вона, може, єдина з учителів завжди дуже суворо казала: «Ти можеш!»

У Ліди Семенівни була «екстравагантна» мода: якщо на уроці геометрії (алгебри, тригонометрії) жоден із старшокласників не знав розв'язку задачі, вона могла викликати когось «дуже сильного» із класів молодших: щоб показати «клас» своїх учнів. Почергово такий «похід» до десятикласників випадав то Колі Минайлюкові, то Славку Бурсукові, то Святославу Романюкові, то мені. Звичайно, старшокласники після уроків кпили з нас, малоліток», що давали їм, старшим, фору. Але це був ще той стимул! Олімпійський, я би сказала.

Двічі на тиждень у нас «засідав» шкільний математичний гурток, куди ходили вибрані Лідою Семенівною. Наш гурток вів мовчазне змагання з математиками-школярами середньої школи райцентру. Це завжди була здорова, але дещо заздрісна конкуренція. Але Розтоки «Ліди Семенівни» майже завжди були першими! І коли у дев'ятому класі я «взяла» п'яте місце на обласній олімпіаді з математики, обійшовши «путильських» і «самих чернівецьких», Ліда Семенівна уперше публічно мене похвалила. Її учні стали знаменитими не завдяки протекції, блату чи грошам. Вони просто отримали ґрунтовні знання.

Олександра Тимофіївна Гусаченко - вчителька географії. Народилася 1 травня 1929 Року в селі Криве Озеро Кривоозерського району Миколаївської області (дай, Боже, їй ще здоров'я й здоров'я!). У сім'ї колгоспників. Батька під час війни забрали в Німеччину. 1947 року вступила до Первомайського педучилища. Після закінчення разом із 30 випускниками училища була направлена на роботу у Чернівецьку область. З 1951 року - в Путильському районі. Працювала вчителем молодших класів на хуторі Ями. 1953 року вступила до Одеського університету ім.Мечникова. 1959 - здобула фах географа. У Розтоцькій середній школі пропрацювала 36 років. Відмінник народної освіти. Живе в Розтоках.

Завдяки учительській філігранності й учительському «не-сюсюканню» Олександри Тимофіївни я мала всі шанси стати студенткою географічного факультету будь-якого університету України без іспиту: 1976 року, у дев'ятому класі, на республіканській олімпіаді з географії, я посіла друге місце. У мене досі зберігається запрошення від ректорату Чернівецького університету вступати на геофак на пільгових умовах. Запрошення учневі від вузу! - чуєте, теперішні урядовці, ви тепер таке практикуєте, чи ви практикуєте «бомжування» батьківських гаманців під стінами університетів?! А тоді діяв такий закон прийому до вузів (не було тоді слова виші, не було!): якщо ти маєш золоту медаль (а їх у радянський час так мало давали, що це було ціле диво!) і складаєш профільний іспит на «відмінно», тебе зараховують до вузу. Переможець республіканської олімпіади мав право без фахового іспиту стати одразу студентом (за наявності золотої медалі). Без золотої медалі абітурієнт-переможець олімпіади складав усі іспити, крім профільного. 1976 року Олександра Тимофіївна Гусаченко була двічі героем: десятикласник нашої школи, її учень Михайло Григоряк посів перше місце на республіканській олімпіаді.

Я не скористалася своїм пільговим правом, бо й не думала. Я стала студенткою української філології Чернівецького держуніверситету 1 серпня 1977 року, склавши на «відмінно» один іспит - письмовий, з української літератури.

Але я дотепер пам'ятаю: так, як «ганяла» нас дерев'яною указкою по глобусові й карті світу Олександра Тимофіївна Гусаченко, не ганяв більше ніхто, ніде й ніколи. Тому ми тоді не плутали Угорщину з Венгрією, а на додачу не згадували про Мадярщину, як це трапилося з моїми знайомими не в Розтоках, а у столиці.

Як добре, що в мене були такі вчителі!

Онуфрій Йосипович Клим - учитель хімії. Нaродився 15 вересня 1932 року в селі Виженка Вижницького району. 1951 року вступив до Чернівецького учительського інституту. 1953- 1954 pp. - учителював у Яблунецькій семирічній школі Путильського району. Два роки служив у війську. 1956-1962 pp. вчився у Кременецькому педінституті. З 1962-го - в Розтоцькій середній школі. Працював до 2009 року. 47 років - учителем хімії в одній школі! Вчитель-методист. Відмінник народної освіти.

Мав фантастичне почуття гумору! Був затятим слідопитом. Організовував мандрівки рідним краєм. На уроках хімії любив «хімічити» - експериментувати. Не раз ми, дівчата, вівкали на уроках, зненацька перелякавшись маленького «феєрверку» з колби. Одночасно був дуже строгий. І ми його, поважаючи, таки добряче боялися. Жодного панібратства у школі від жодного учителя ми не знали.