Онуфрій Йосипович живе в Розтоках. Його донька Тетяна (колишній учнівський президент клубу інтернаціональної дружби) вже 30 років учителює в Розтоцькій СШ. Отакі батьки і діти!

Юрій Семенович Кифа - учитель української мови і літератури. Народився 3 травня 1943 року в селі Шепіт Путильського району - помер 4 червня 1999-го. Похований у Розтоках.

Любов до народної мудрості мені прищепив саме він - Учитель з Великої букви, який ніколи не вчив мене (у прямому розумінні). Але це був учитель над учителями. Його особиста бібліотека налічувала кілька тисяч книжок. Знав усе! Листувався зі мною до самого закінчення університету. І Гончарів «Собор» дав мені прочитати саме він. На канікулах, здається, після першого курсу університету. Я пам'ятаю ту синьо-зелену обкладинку серії «Романи і повісті», яку Юрій Семенович дуже просив не показувати мамі. І «Неопалиму купину» я читала саме у нього вдома. А що вже він знав світове образотворче мистецтво! Альбоми, каталоги, журнали... До нього можна було прийти - і забути, на якому ти світі, яка пора року, день, година. Книжки тебе затягували, як вирва. Та чого не міг дати жоден тоді учитель - це вміння слухати життя. Саме Юрій Семенович Кифа навчив мене нотувати не тільки в пам'яті, а насамперед на папері сталі вирази, прислів'я, звороти усного народного мовлення. У мене в Розтоках ще зберігаються картотеки почутого і записаного від людей, досі не використаного. Бо, на жаль, я ніколи не зазираю під час написання книжок до тої «криниці». Я поки що послуговуюся пам'яттю. Проте моя пам'ять - це дзеркало отих білих нестандартних листочків, вирваних із блокнотів неформатного стандарту, де записано слова, вирази, приказки. Із транскрипцією. Наголосами. З указаними носіями цього багатства, датою і місцем запису. Колись ми задумували з моїм учителем видати книжку із його і моїми записами народної творчості, зібраної саме в Розтоках. Дещо я вже оприлюднила устами своїх персонажів. Проте маю надію, що колись таки спроможуся на оприлюднення всього того масиву мовного багатства, яке зберігається в мене і яке, сподіваюся, зберігають правонаступники спадщини Юрія Семеновича Кифи.

Дуже строгою вчителькою ботаніки та біології була у нас Ніна Сидорівна Матійчук, яка щодня долала добрих п'ять кілометрів туди і назад із сусіднього села через Черемош, з Івано-Франківської області. Пригадую кумедні картини десятого класу, коли нас на уроках біології, під час вивчення проблеми людини, її розмноження і т. і. розсаджували за парти окремо - хлопців і дівчат. У десятому класі! А ще пригадую, як ми скрупульозно вираховували на уроках раціон для великої рогатої худоби. З формулами, калоріями і т. д. Можливо, саме під впливом Ніни Сидорівни Матійчук багато випускників Розтоцької школи здобули фах зоотехніків, агрономів, ветеринарів.

Ніна Сидорівна дотепер мешкає в сусідній області, але, на жаль, літня повінь 2010 року, відсутність телефонного зв'язку і дороги не дали можливості ні мені, ні моїм батькам уточнити деякі моменти її біографії, адже вона вже давно не працює у нашій школі, має за плечима близько 80-ти років. Проте я пам'ятаю, що Ніна Сидорівна родом із Донецької області. Закінчила у Києві «Голосіївську» сільськогосподарську академію, працювала в колгоспі секретарем парторганізації, а далі - багато років учителем біології в буковинських Розтоках.

Бог на світі є. І я черговий раз переконалася в цьому у липні 2010 року.

Останніх років п'ять я безуспішно намагалася розшукати свою першу вчительку Марію Федосіївну Мазурик. Ні моя вперта настирливість, ні телефонні пошуки, ні наша міліція, ні «Ключовий момент», ні преса, ні... ні... не змогли впродовж багатьох років зробити таку дрібничку: на просторах великої, але все-таки осяжної і реєстрованої нашої України розшукати Вчителя від Бога. Людину, яка, поклавши мені в руки залізне перо дерев'яної чорнильної ручки, а заодно - фарфоровий біло-фіолетовий каламарик у виїмку дерев'яної парти, навчила так те перо тримати, що, певно, й умру із ним - прирослим уже не до руки, а до душі Словом, яке випурхнуло з-під того пера.

О, так, у нашій країні знають усе: хто де і в якому офшорі пчихав чи у яких «трусяках» засмагав на пляжі; у нас ті, що мають дбати про національну безпеку, дбають про те, щоб знати, що відбувається у родинних спальнях і про що говорять телефоном... Та що мені розказувати вам, що вміють у нас деякі особи подеколи без освіти і фаху, але із шаблями, вийнятими із піхов! А ось знайти у реєстрах держави людину хорошу... Однак, ми живемо в «свобідній» країні: хочеш комусь сказати «спасибі» - шукай сам.

Я зі шкільних років пам'ятаю пісню «кто ищет, тот всегда найдет». І вчила нас її Марія

Федосіївна Мазурик - моя перша вчителька, перше місце роботи якої - Розтоцька середня, школа Путильського району Чернівецької області.

У повній версії цієї книжки буде окремий розділ про людину, яка відіграла в моєму житті фундаментальну роль. Але на момент, коли я пишу ці рядки (1 серпня 2010 року), моя рука все ще тремтить, щоб набрати номер її телефону, здобутого після неймовірних зусиль, але завдяки добрим і, безперечно, фаховим, відповідальним людям, які відгукнулися на потребу однієї людини знайти іншу людину задля вдячності.

Вісімнадцятирічну Марію Федосіївну Мазурик після закінчення педучилища (не знаю, якого) направили на роботу в гори. Ми були її першими учнями. І все, що у нас, її колишніх учнів, є хорошого і доброго - то її заслуга.

У липні ц. р. я нарешті відновила свої забуті знання, бо дізналася (чи може, й не знала), що моя перша вчителька народилася в селі Шукайвода Христинівського району Черкаської області. Працювала в Розтоках недовго - всього п'ять років. Наймала літню кухоньку у родині Леликів (усім їм земля пером!), а останній рік роботи в нашій школі їй виділили однокімнатну квартиру зі спільним входом у сільському будинку для молодих спеціалістів. Я багато чого забула, проте добре пам'ятаю, що прийшла до Марії Федосіївни в день її від'їзду з Розтоків, а вона сиділа у голих стінах своєї «однокімнатки», чи то сумна, чи ще якась така незвичайна, що в мене стиснулося серце. Вона дуже любила і дбала про своїх «гавриків» із піонерського загону імені Васі Шумського, вона вчила нас гарних українських пісень і гарних манер, палила з нами вогнища, грала з нами в «Зірницю» і «Вожатий-вожатий, подай піонера». Вона була неймовірно красива, молода, мала модну на той час зачіску - велику «ґулю» на маківці. Носила коротке пальто теракотового кольору. Мала м'яку черкаську вимову. І величезне терпіння застібувати і пришивати одірвані з наших пальтечок ґудзики, витирати зашмаркані носи, пильнувати за вчасним харчуванням. І ще багато-багато чого було у нашої першої вчительки такого, що я не можу забути дотепер.

Добрий смак до одягу і зовнішнього вигляду, дбайливий догляд за довгим волоссям, уважність до долі інших, зацікавленість мистецтвом і літературою і багато чого, привитого з дитинства, - це її рук робота. Тепер я дивуюся її неймовірному терпінню, коли Марія Федосіївна вчила мене писати. Якби існував конкурс найбільш непривабливого письма, іншими словами - конкурс некаліграфічності, - я безсумнівно посіла би перше місце а хоч і на просторах СНД.

У радянські часи у школі був такий предмет - каліграфія. А я від природи шульга - тобто «лівачка». Ви уявляєте цю гримучу суміш - каліграфічне письмо першокласниці-шульги, яка навідріз відмовляється брати чорнильну ручку у праву руку? Тоді «ліваки» не проходили під жодним приводом! За цим дуже суворо стежило райвно, контролювала дирекція школи, і ще бозна-хто стояв тоді над учителем, який повинен був привчити «першаків» до казарми. Марія Федосіївна мала до мене нелюдське терпіння! Вона нібито лінійкою чи указкою «шльопала» по пальцях, а другою рукою водила мою неслухняну праву руку рівненькими рядками зошита «в косу лінію». А мої сльози змішувалися з фіолетом чорнила, і я знову і знову, зціпивши зуби (чим не біг по снігу до йорданського корита?!), водила скрипучим пером, затиснутим пучкою правої руки, ламаючи свою природу «лівші».