Я йду геть, аби ніколи сюди не повернутися навіть подумки. Я викидаю «золотий ключик» у контейнер для сміття. Смітники - інфільтрати, панариції, виразки у плоті Міста. Спурхують горобці, глухо плескають крилами ворони.

Оплески віддаляються з крилами. За спиною сходить сонце, мов крила, як погляд від ніг до волосся… Я віддаляюся від оплесків й від крил.

Я - ваша Мрія. І мене вже нема.

ALL YOU NEED IS LOVE

Lennon/McCartney Love, Love, Love. Love, Love, Love. Love,

Love, Love.

There’s nothing you can do that can’t be done.

Nothing you can sing that can’t be sung.

Nothing you can say but you can learn how to play the game.

It’s easy.

Nothing you can make that can’t be made.

No one you can save that can’t be saved.

Nothing you can do but you can learn how to be you in time.

It’s easy.

All you need is love. All you need is love.

All you need is love, love. Love is all you need.

All you need is love. All you need is love.

All you need is love, love. Love is all you need.

Nothing you can know that isn’t known.

Nothing you can see that isn’t shown.

Nowhere you can be that isn’t where you’re meant to be.

It’s easy.

All you need is love. All you need is love.

All you need is love, love. Love is all you need.

АКВАРІУМНІ ДЕЛЬФІНИ

Навіть у таких тварів, що власне не розуміють семйового життя, самиці дуже турбуються про свої яйця та про дітей, що з них вилуплюються. Дуже безглузді створіння всякі гробаки та м'якуни, як от , наприклад, п'явушники, равлики (слимаки), а й вони про свої яйця піклуються».

6. Як доглядають дітей. «Сем'я у звірів, птиць, комах, птахів, риб та гадів». № 15. Тов. Просвіта, Київ, 1908 р.

1.

Ми плавали, щоб літати… Коли ми вилізли на берег, вже була глибока весна. Нас довго калатало ще досить холодною хвилею, перш ніж підбити до берега, та й те, доводилося чіплятися за пісок, що відходив разом із водою, вислизав зпід кінцівок, тягнув назад, у річкову каламуть, борсатися на межі світів до смертельної ну доти… Нас розкидало берегом - сліпучим піщаним берегом, який спалахував на сонці кремнієм, битим шклом, мушлями, мокрими водоростями… І все це притягувало, як магніт, змушувало видряпуватися до сяйва й тепла з останніх сил, щоби відчути, впізнати й пізнати сухість повітря. Повітря, що висушує панцир, робить його ламким та крихким.

Нарешті розшнуровано корсети, засліплено чимось веселковояскравим очі, й зі спини щось витікає назовні, там набрякає, розходиться променями, втрачає вагу… А за спиною лиши лися ті, кого забрала назад хвиля - до вічного річкового неспокою, туди, де тільки мокро, мокро, мокро… темно, холодно, й можна тільки плавати, літати - ніколи.

Що це зі мною? Я - літаю! Схоже на те, коли кидало водою, тільки тепер носить повітрям - сяйво, сяйво, тепло й сяйво, так легко, легко і страшно…

- Мамо, а можуть комахи думати так, як ми?

- Ні, сонечко, їм краще - вони все відчувають і знають безпосередньо, а так, як люди, думати, вони не можуть.

- А як же вони можуть нас розуміти?

- Так, як ти відчуваєш, коли зі мною щось негаразд, коли я тобі нічого не кажу про це й ніяк цього не виказую.

- Це тому вони мене не бояться?

- Ну так, вони відчувають, що ти їх не хочеш скривдити…

- А ця бабка, що тількино вилізла з личинки, вона така сама, як я був, коли народився?

- Мабуть…

- А я теж полетів, коли народився?

- Так, але я тебе впіймала за вушко та при горнула до себе, ось так, а ти заснув.

- А що мені снилося?

- Думаю, що ти - літаєш довкола сонця.

- А коли я не народився, де я був?

- Ти плавав, тільки у мене в животі.

- Я був личинкою?

- Ні, ти був людинкою. Личинками бувають тільки комахи, тому що мама не носить їх в собі.

- А чому?

- Мабуть, тому, що у них бачиш які великі крила, а черевце яке маленьке…

- Крильця би поламалися?

- Можливо, а може, у мами була б печія від крилець, або вони б весь час своїм тріпотінням лоскотали її зсередини… - І вона би весь час сміялася?

- Вона би луснула зі сміху! - І дитинка випала б!.. Їсти хочу. Хочу їсти. Мене можуть з’їсти теж.

Треба літати та їсти, їсти, щоб літати, грітися на сонці…

2.

Сніг ліпиться до чорного шкла. Голі шиби й скляна коридорна тиша. Маніпуляційна - крижане молоко океану Соляріс у склянці - пульсує у шпарці причинених дверей, живиться неживою, якоюсь штучною тишею з коридора й чорною морозяною тишею з ночі - через шпарку прихиленої кватирки.

Сонний жалісний дитячий плач прокочується жаскою хвилею первородного відлуння - північ, час уколів. Антибіотики. Якесь глевке слово.

Асоціюється зі шкільним курсом ботаніки.

«Симбіоз гриба та водорості»… Синьозеленої…

Мертвий телефонний автомат на стіні - немов пляма від приплюснутої мухи. Безодня потойбіччя у слухавці - ніби точиться чорною пусткою ота морозяна ніч.

Страшний лемент раптом уриває сичання пустки. Суїцидна слухавка вішається на дро ті. Все одно через той плач вже не почуєш або нента.

То «кімната підкидьків» навпроти сестрин ського посту крає просяклу медикаментами нічну тишу пронизливим зумером голодного крику.

Заспані сестри шкандибають з пляшечками в руках до кімнати, де голі дитячі ліжка й завжди горить різке світло.

Крик покинутого немовляти - знайди, якого не народили, а просто виплюнули, жбурнули у цю скляну пустку, - роздирає нутрощі крутого узвару півночі.

Сто років самотності. Сто мільйонів світло вих років вакууму завдовжки, завглибшки, зав вишки. Мінус сто за Цельсієм. На сто мільярдів нашарувань мертвонароджених й абортованих всесвітів.

Недитячі сни блукають скляними тунелями самотності:

Бурштинова кішка зіщулилася у кам‘яних до лонях прадавніх будинків - дивиться відчужено й пристрасно. Ковтає слину.

Потвори причаїлися по кутках - сховалися від зливи.

Розіпнені чорні легені чорної пастки вікна плюються блідими фіранками патологічної му зики.

Нарциси, біліші за морську піну, перлистий ясмин - набули кольору крові, що запеклася в кутику схолоднілих вуст.

Запах чекання розчинився в кімнаті.

Він увійшов через вікно. Спливав пряними пахощами зіпрілого кленового листя, сигар та мадери. Фрак тапера стікав дощем, а вогкі кишені напахували ароматами білого вина й мімози. Сів на підвіконня. Безкровні руки священнодіяли очужіло, набивали люльку чорного дерева з рельєфними зображеннями китайських мавп. Він не мав обличчя, а Маску Червоної Смерті розґвезьґав дощ. Печатка чор ного срібла притягувала погляд.

Я пошкодувала, що перед катом не прикинулася вже страченою, бо:

- Дівчинко… Я шукаю Мореллу. (Я легко крилий дух самоспалення. ЯСамотністьЩо СтоїтьРукиВБоки…).

Едгар Алан По зник. В кімнаті пішов мов чазний дощ. Квіти загинули. Їхні трупи з’їв вітер - ніби у Володимирському вмить згасли усі свічки.