Садисти - акушери, реаніматологи, пато логоанатоми, одне слово, різники - завше при ходять у білому. Білий - колір страждання, колір жалоби й відсутності часу. В лікарнях часу немає. Як у кімнаті Мелькіадеса - певний уламок лихоліття заблукав й укляк тут назав жди. Залишається тільки Я. Наче ходиш по битому шклу, битим шклом дихаєш, битого шкла наїлася, й усе ще носиш під серцем своїх дітей, а серце - бите шкло.

Ніч нахиляється над тобою - коси спадають водограєм, вкривають ліжко, розсипаються підлогою. Ліхтарик блима: неможнаспати неспинеспи. А ніч шепоче дивні відьомські колискові, мугикає собі під ніс, перетворюється на кішку з чорного бурштину (очі - обсидіанова пустка), починає сеанс магічного муркотіння - ніби заклинає всі сни з усього світу. Навіть тарганимародери впадають у якийсь коматоз ний стан.

Та я не сплю. Я думаю. Я думаю про те, що Доля справді таки підкидає час від часу якісь підказкипопередження. Але занадто символічні.

Як і надто прозорі віщі сновидіння, й вірші, зміст яких все одно розкривається постфактум, коли вже сталося, звершилося… Тоді плескаєш себе по лобі: Господи! Тобі ж оце в пику тицьнули пророцтвом - ніби дали розгадку до майбутньої загадки й викололи очі. Бо те, що має статися - станеться. Пересічна людина - фатальна істота, бо прагне фатальності. Через свою залежність від можливості скаржитися на долю, в усьому звинувачувати Фатум. … Один старий та хитрий індіанець з племені які (якого, між іншим, звали Дон Хуан) змусив одного молодого та нудного європейця сидіти у парку на лаві й чекати на Подію. І Подія та була Смерть. Начебто саме для молодого та нудного європейця (якого, між іншим, звали Карлос Арана), саме в цьому місці, саме у цей час конав на галявці мексиканський безпритульний, аби він побачив, як життя покидає людську обо лонку.

Напевно це - видовище. Можливо, захопливе… А буває й так: одного ранку виходиш на балкон вішати випрану білизну, й очі втуп люються в труп. Чоловіка середнього віку.

Зріст приблизно сто сімдесят сантиметрів.

Худорлявий. Волосся чорне. Одягнений у коротку синю зимову куртку (розхристану й хрустко завмерлу дибки на грудях ніби від вибуху осклілої оболонки, що випускає душу на волю), картатий вовняний шарф, коричневі штани та чорні чоботи (витертий чорний капелюх зі штучного хутра валяється за кілька метрів теж МЕРТВИЙ)… в труп, що лежить горілиць на надпід’їздному дашку навпротної вісімнадцятиповер¬хівки…

На балконі стовбичить розгублений, очма нілий від ранкового двадцятиградусного морозу, міліціонер. А з балконів усіх вісімнадцяти по верхів позвішувалися мовчазні обивателі. І дивляться вниз. Спостерігають, як нічого не відбувається з трупом. Спостерігають Втілення Гіпсової Незворушності.

Ніколи в житті не бачила нічого жаскішого за ту скам’янілу самотню оболонку - сміття сміттям… й паскуднішого за тих спостерігачів.

Може, вони міркували, чому в трупа з рота не йде пара? … Морозяна тиша змішується з тією, штуч ною з коридора. Булькає каструля з кисневими пляшками. У пластиковій коробці - крихітна маска страждання. Запах покинутої дитини.

Важке диханнясичання перекриває булькання.

- Не помер?

- Дише… (Чергова прибиральниця та медсестра).

- Чому цю дитину не заберуть до реані мації?

Чергова прибиральниця та медсестра див ляться на мене співчутливо, як різники на першокурсницю медінституту в анатомічному театрі.

- Не можна. Двобічна пневмонія у півтора місячної дитини з такоою вадою серця. Таких реанімація не бере.

- Чому?

- А ну, як воно у них помре!

- Але якби були батьки, якби наполягли батьки, то…

- Якби були батьки! - передражнюють.

- То я дам лiки - у мене залишились. Ви робіть йому уколи.

- Навіщо? Все одно помре.

Вони ходять щоночі, човгають капцями.

Як пацюки, підкрадаються тихотихо, придив ляються: не помер? Не дай Боже, в мою зміну помре! А немовля дивиться мовчки - тільки сичить. I запах… Запах покинутої дитини.

Дітовбивці приречені на самоспалення.

Навіть якщо це скидається на нещасний ви падок, - дітовбивці, немов павуки, невпинно й ретельно плетуть мереживо невловних подій, які врештірешт створюють остаточний збіг обставин. «Піди казнакуди, принеси хтозна що» - цей шлях людство проходить ось уже кілька десятків тисячоліть. Ніби піднімаєшся вгору спіраллю кручених сходів, та іноді здаєть ся, що кружляєш колом - в один бік, потім у протилежний… Спочатку за клубком, що ко титься, туди й назад, аж поки не зустрінеш на шляху знайомі камiнцiпопередження й не зро зумієш: прокручується стара плівка: ти повер таєшся у INDIAN SUMMERTIME:

3.

звук води, що ллється з крана, безперестанно мозок дряпа…

Роззявивши рота повітря хапає малесенька ящірка в агонії жаги до життя.

Бурштинові очі чорного кошеняти плавають на тремтливій горлянці маленької спраглої ящірки.

Обоє сидять тихо-тихо під сонцем гарячим у вакуумі кульбабок.

Бiлi пухнасті кульбабки марять вітром, який рознесе їхній сон, їхній мозок - мозаїку пуху

по Світу

по Всесвіту

Завтра…

*

Настане вітер. І злива.

Злива приб’є до землі

Пухнасті скарби голомозих кульбабок,

Що берегли їх усе літо…

*

Я розшукала млин. I клаптики одежі

на його крилах вітер ворушив…

Подумала: он де могила Дон Кіхота,

а роздивилась - то осіннє листя…

*

Залишив кригу, вкриту попелом й пилом.

Порожнє сонце, схолоднілу каву.

З волосся вислизнула не травнева злива

волосся вивергло уже застиглу лаву…

Я поцілую тебе в серце. Мене не втомить поглинання музики твого волосся - музики травневої зливи. Дозволь мені поцілувати тебе в серце! Я! Залишається тільки Я…

170

- Жебрак на паперті під осінніми зорями.

Він грає на скрипці. Чіпляється за смичок, ніби за соломинку. Поступово тріскають струни:

- IНННН!…

- ОЕМН!…

- ББОООУ!…

- ТАЗЗЗН!. . .

Мовчазною офірою останній у цьому Сезоні листок падає до капелюха - до риб’ячого дріб’яз ку монет. Жебрак мовчки вклоняється дереву.

Піднімає капелюха. Йде геть.

4.

Місто - оксамитова мушля. Я - молюск у тій мушлі. Самотній молюск зі своєю перлин кою. Ловці перлин відібрали у мене першу створену мною перлину, та недовго їм нею бавитися. Відфільтрую цей намул глухих часів, глей нелюдськості, дощову симфонію самотніх душ i - повернуся. Повернуся в прозорі гли бини - нічого не вдієте! Мої перли - тільки Безмежність може їх забрати - мої, допоки самі не викотяться з вологої мушлі. Кожен як сонечко, світле яєчко на Великдень - пухнасті голівки золоті. ЯйцеРайце - токток під ніжною шкаралупою - живі сфери, теплі як серце, - тріпочуть, поки що мої… Одвiчна таїна усього сущого, бездоганна модель Всесвіту, вічна пульсація росту й руху, омана зоряних протуберанців.